Левко Мацієвич – ім’я, яке сьогодні несправедливо замовчують або приписують іншій історії. Цей видатний українець був не лише піонером авіації та талановитим інженером, але й активним борцем за незалежність своєї Батьківщини. Його життя – яскравий приклад поєднання наукового генія з глибоким національним усвідомленням.
Народжений 13 січня 1877 року в Олександрівці на Київщині, Левко Мацієвич з юних років виявляв неабиякі здібності. Він блискуче навчався у 3-й Київській гімназії, а згодом вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Його батько був бухгалтером, а мати походила зі священничої родини, що свідчить про міцне українське коріння.
У студентські роки Мацієвич долужився до харківської Української студентської громади, активно видаючи та поширюючи україномовні книги. Він демонстративно перейшов на українську мову у повсякденному житті, спілкувався нею навіть у сімейному колі. Це стало викликом для тогочасного суспільства та свідчило про його глибокі національні переконання.
Кульмінацією його політичної діяльності стала участь у заснуванні Революційної української партії (РУП) у 1900 році. Це була перша українська політична організація на теренах Російської імперії, що проголошувала гасло “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Через свою активність навесні 1901 року Левко був відрахований з інституту та висланий до Севастополя.
У Севастополі Мацієвич не зламався і влаштувався креслярем у військовий порт. Вже у 1902 році він успішно захистив проєкт броненосного крейсера, отримавши відмінну оцінку та зарахування на державну службу. Згодом він закінчив спеціальний курс підводного плавання, поповнивши ряди офіцерів-підводників.
Його інженерний талант виявився у спорудженні крейсера “Очаків” та броненосця “Іоан Златоуст”, де він виконував технічні розрахунки. Мацієвич розробив проєкт бона Севастопольського порту та створив два проєкти протимінних заслонів. Ще через кілька років інженер запропонував ефективну систему захисту бойових кораблів від торпедних атак.
Особливо новаторським став проєкт авіаносця, розроблений Мацієвичем одним із перших у світі. За основу він взяв крейсер “Адмірал Лазарєв”, адаптувавши його для перевезення 15 літаків, що піднімалися двома ліфтами. Пізніше він запропонував варіант для 25 літаків, демонструючи далекоглядність свого мислення.
У той самий період Мацієвич глибоко захопився авіацією, вивчаючи теорію та практику повітроплавання. Він став одним з перших, хто виконував нічні польоти, та працював над рятувальним пристроєм для вимушених посадок на воду. Його постійні польоти на аероплані “Фарман” та отримання посвідчення авіатора №178 свідчили про входження до перших двох сотень льотчиків світу.
Незважаючи на високе військове звання, Левко Мацієвич активно підтримував українську культуру. Він створив самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром у Севастополі та організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка. Авіатор також фінансово допомагав українському національному руху.
У 1903 році Мацієвич був присутній на знаковій події – відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві. На світлинах з цього заходу він зображений поруч з такими видатними діячами, як Микола Міхновський, Леся Українка та Михайло Коцюбинський. За його сприяння Коцюбинський знаходив у Морській бібліотеці Севастополя матеріали про Крим.
Восени 1910 року Мацієвич прибув до Санкт-Петербурга для участі у Всеросійському святі повітроплавання. 23 вересня він піднявся в повітря з прем’єр-міністром Петром Столипіним. Наступного дня, 24 вересня, українець встановив рекорд висоти, а потім спробував його покращити.
На жаль, під час цього польоту на висоті 385 метрів трапилася трагедія. Через вісім хвилин після зльоту сотні тисяч глядачів стали свідками того, як аероплан розламався на шматки через тріснуту дротяну розтяжку. Без парашутів шансів на порятунок у Левка Мацієвича не було, і він став першою жертвою російської авіації.
Похорон 33-річного капітана Мацієвича 28 вересня 1910 року перетворився на масштабну маніфестацію, що зібрала сотні тисяч людей у Петербурзі. Серед них був Симон Петлюра, який поклав вінок із синьо-жовтими стрічками та зворушливим українськомовним написом. Це свідчило про глибоке шанування Мацієвича як національного героя.
Олександр Олесь наголошував на необхідності вшанування пам’яті Мацієвича саме українським суспільством, закликаючи встановити йому бюст у Києві. “Лев Макарович був наш, українець, наш спільник і навіки останеться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації,” – писав поет. Ці слова підкреслюють його значущість для українського духу.
Історик Ігор Гирич висловив думку, що якби Мацієвич не загинув так рано, він цілком міг би стати одним із провідників українського визвольного руху. Його активність, зокрема відвідування Грушевського з партійною метою, свідчить про його глибоку залученість у політичні процеси. Він був людиною надзвичайної енергії та переконань.
На жаль, у сучасній Росії Левко Мацієвич часто безапеляційно подається як “російський” авіатор та інженер. Більшість публікацій фокусуються виключно на його технічній діяльності, ігноруючи чи приховуючи його активну українську позицію. Це є спробою викривити історію та привласнити досягнення видатного українця.
Пам’ять про Левка Мацієвича сьогодні вшановується в Україні. Меморіальні таблиці встановлені у Харкові та його рідній Олександрівці, а місцевий краєзнавчий музей зберігає матеріали про нього. На його честь названі вулиці у Києві, Львові, Кропивницькому та Полтаві, що є визнанням його видатного внеску в українську історію та науку.