Слова в документах такого рівня мають значення. Кожен термін вивірений, кожна фраза узгоджена юристами, дипломатами, військовими. Випадкових формулювань там не буває. Тому термін “Ukraine War” – це не помилка редактора. Це свідома рамка.Не “російська агресія”. Не “російське вторгнення”. Просто “Ukraine War”. Українська війна. Агресор стирається. Війна стає проблемою України, а не злочином Росії. Ніхто не каже “Poland War” про вересень 1939-го. Але американська стратегія каже “Ukraine War” про лютий 2022-го. Систематично.Далі починається справжнє божевілля. Документ тричі повторює мантру про “відновлення стратегічної стабільності з Росією”. Тричі. Не про покарання за агресію. Не про міжнародне право. Не про територіальну цілісність. А про стратегічну стабільність з державою, що веде геноцидну війну.Стратегічна стабільність – це мова Ялти. Мова поділу світу на сфери впливу. Мова угод великих держав за спинами малих. Це термін з часів, коли СРСР і США домовлялися, кому належить Європа. І тепер це офіційна американська позиція. США хочуть стабільності з Путіним. А справедливість, право, суверенітет – це все десь потім.Документ визначає ключовий інтерес як “швидке припинення бойових дій в Україні”. Не перемога. Не відновлення суверенітету. Не покарання агресора. А expeditious cessation. Швидке припинення. Будь-якою ціною. За будь-яких умов.Дипломатична мова прозора. “Швидке припинення” означає капітуляцію. Територіальні поступки назвуть компромісом. Відмову від справедливості – зрілістю. А тих, хто опирається, звинуватять у нереалістичних очікуваннях.Але найдивовижніше – як документ говорить про союзників. Німеччину звинувачують у будівництві заводів у Китаї на російському газі. Європейські уряди описуються як “нестабільні меншини, що топчуть демократію”. Європейцям закидають підрив демократичних процесів і ігнорування волі народу.Стоп. Американська стратегія звинувачує європейські демократичні уряди в узурпації влади?Така риторика звучить з російського телебачення останні десять років. Путін саме так говорить. Що європейські еліти нелегітимні. Що ігнорують народ. Що використовують війну для утримання влади. І тепер це офіційна позиція Вашингтона.Коли американська стратегія лунає як Russia Today, щось пішло катастрофічно не так.Є ще розділ про Європу. Там про “міграційні політики, що трансформують континент”. Про “втрату національних ідентичностей”. Про те, що “континент стане невпізнанним”. І фінал – “певні члени НАТО стануть переважно неєвропейськими”.Це не аналіз. Це расистська паніка як державна політика. Білий націоналізм стає доктриною найпотужнішої держави світу. Риторика Орбана, Фіцо, Ле Пен тепер легітимна. Бо так каже Америка.Структура документа побудована на трьох принципах. Доктрина Трампа для Західної півкулі – зона виключного американського впливу. Перекладання тягаря на союзників – Європа сама захищається від Росії. Примат націй – кожна держава ставить власні інтереси першими і не втручається в чужі справи.Логіка проста. Якщо Захід має свою доктрину Монро, чому б Росії не мати аналогічну для пострадянського простору? Якщо не втручатися в чужі справи – чому б не визнати російську сферу впливу?Документ не каже цього прямо. Але логіка залізна. А для тих, хто не зрозумів, є абзац про “необхідність швидкого врегулювання” і “відновлення стабільності”. Перекладаючи з дипломатичної – домовимося з Москвою, поділимо світ, закриємо очі на дрібниці.Є момент чистого маразму. Документ урочисто оголошує про вісім конфліктів, вирішених за вісім місяців завдяки дипломатичному генію президента. Камбоджа-Таїланд, Косово-Сербія, ДРК-Руанда, Пакистан-Індія, Ізраїль-Іран, Єгипет-Ефіопія, Вірменія-Азербайджан, Газа.Це манія величі як офіційна політика. Президент, що не отримав Нобелівську премію миру, тепер компенсує це масовим виробництвом “історичних досягнень”. Не важливо, чи ці конфлікти справді вирішені. Не важливо, чи триватимуть вони завтра. Важливо, щоб було що записати в колекцію тріумфів.До речі, FIFA вже оголосила, що вручить Трампу першу в історії премію миру FIFA під час жеребкування чемпіонату світу 2026 року. За “сприяння об’єднанню людей у світі в дусі миру”. Футбольна організація, що десятиліттями асоціюється з корупцією, тепер роздає премії миру. А президент США, що демонтує систему міжнародної безпеки, їх отримує. Цирк знайшов свого клоуна.Хто написав цю стратегію? Традиційно таке робить Рада національної безпеки разом із Держдепом, Пентагоном, розвідкою. Десятки професіоналів вивіряють кожне слово. Юристи перевіряють на відповідність зобов’язанням.Але Раду національної безпеки знекровлено до стану клінічної смерті. У травні Трамп звільнив десятки експертів – штат скорочено наполовину. Радника з нацбезпеки Майка Волца вигнали. Держсекретар Рубіо тепер суміщає дві посади – очолює Держдеп і виконує обов’язки радника з нацбезпеки. Роль NSC зведено до нуля. Президент покладається на Рубіо та інших членів кабінету, а не на професійних експертів.Замість системи, де професіонали аналізують, координують, вивіряють кожне рішення – тепер є Рубіо, який виконує накази президента. “Піди, принеси, подай! Ось що хоче президент, зробіть це”. Не аналіз, не координація, не перевірка на відповідність закону. Просто тупе й порожнє виконання.Документ читається так, ніби його писали люди, що ніколи не відкривали підручника з міжнародних відносин. Зате багато дивилися російське телебачення. Хтось, хто думає, що геополітика – це реаліті-шоу. Хтось, хто вірить, що можна зробити deal з Путіним, як з підрядником.Два питання, на які доведеться відповідати.Перше. Скільки жертв має бути, скільки країн має впасти, скільки союзників зраджено, перш ніж американці прокинуться? Перш ніж зрозуміють, що їхню зовнішню політику захопили люди, що не розуміють різниці між бізнес-угодою і стратегією?Друге. Як відмиватимуться ті, хто зараз у команді президента? Як пояснюватимуть дітям і онукам, що саме вони легітимізували логіку автократичних режимів? Що саме вони демонтували систему безпеки, яку Америка будувала 80 років? Що саме вони підписали капітуляцію перед авторитаризмом?Історія безжальна. Ті, хто підписував Мюнхен 1938-го, думали, що врятували мир. Історія запам’ятала їх як тих, хто створив умови для Другої світової. Ті, хто реалізує цю стратегію, думають, що роблять Америку великою. Історія запам’ятає їх як тих, хто зруйнував американське лідерство і створив умови для наступної війни.Для України це червоний код. Найпотужніший союзник як хотілося бачити перестав бути стратегічним партнером. Україну розглядають не як партнера, а як проблему. Переговори будуть побудовані на логіці великих держав, що домовляються за спинами малих.Що робити? Припинити ілюзії про американські гарантії за нинішньої адміністрації. Терміново зміцнювати європейський фланг – ті країни, що розуміють екзистенційну природу загрози. Працювати з американським Конгресом в обхід виконавчої влади. Там ще є люди, що пам’ятають про союзницькі зобов’язання.І найважливіше – перестати чекати порятунку ззовні. Власна промисловість, власна зброя, власна сила. Європейські витрати на оборону мають зростати не тому, що хтось просить. А тому, що альтернатива – смерть. Спочатку сила. Потім документи, декларації, дипломатія.Найсумніше – цей документ міг бути іншим. США мають всі ресурси. Найпотужнішу економіку, найсильнішу армію, найширшу мережу союзників. Але замість зміцнення порядку стратегія пропонує реванш. Повернення до ХІХ століття, де великі держави діляться світом, а малі підкоряються.Путін мріяв про такий світ 25 років. Тепер це офіційна американська доктрина.Історія показує – коли великі держави говорять про сфери впливу і стратегічну стабільність, це закінчується війною. Не тому що хтось хоче. А тому, що логіка балансу сил веде до зіткнення. Питання не чи буде війна. А скільки американських солдатів загине в конфлікті, який ця стратегія робить неминучим, перш ніж США прокинуться.Історія це вже показувала. Мюнхен 1938. Ялта 1945. Будапешт 1994. Кожного разу великі держави домовлялися про стабільність. І кожного разу це закінчувалося катастрофою. Не для тих, хто домовлявся. А для тих, про кого домовлялися.Тільки цього разу є відмінність. Цього разу не буде чекання, поки інші вирішуватимуть чужу долю. Бо вже зрозуміло – доля Європи в руках Європи. Все інше – стратегії, декларації, меморандуми – це папір. Папір горить добре.Спеціально для ЕспресоПро авторку. Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів “АНТС”Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
05/12/202505/12/2025Автор Олександр Ковальчук