Пересуватися я сам не міг через поранення. Росіяни туго прив’язали мене до нош, повантажили в КамАЗ і повезли до Нової Каховки. Там вивантажили в гаражах колишньої Служби безпеки України. Поклали на підлозі, скотч, щоправда, розрізали. У гаражі 4 на 4 метри вже було десь 15 полонених військових і цивільних. Спали на звичайних дошках у бушлатах. Годували так: приносили відро борщу, давали пластикові ложки й миски. Нічого ніхто не мив. У сусідньому гаражі сиділи їхні дезертири. Наші хлопці чули ультиматум росіянам: або повертаєтеся воювати, або йдете під суд. Двоє обрали воювати, четверо чекали суду.
У гаражах пробув п’ять днів. Потім мене й побратима, також важкопораненого, в КамАЗі повезли в госпіталь до Сімферополя. У мене були посічені уламками обличчя й очі. Медики зробили рентген голови. Обробили поранену руку, частково загіпсували. У плечі зяяли дві дірки, й гіпс на всю руку накладати було не можна. Переймався не за стан руки, а що з росіянами доведеться лежати в одній палаті. Інтерн із Москви Катя запевнила, що все буде добре сьому палату займають українці. Поранених наших полонених було 11. Росіян щодня привозили по 200300. Їх стабілізували, виймали уламки й далі розподіляли в інші медзаклади.
Поранені росіяни поводилися з персоналом лікарні негідно зверхньо, часто лунало з докором: “Я поранений, я воював!” Типу, маєш виконувати всі мої забаганки. Тому персонал госпіталю ставився до поранених українців краще поблажливіше і з розумінням.
Військовий поліцейський відійде й росіяни вже лізуть до нас: обзивають, погрожують кинути вночі гранату. А потім приходять вранці з вибаченнями, що п’яні були. Ще поранені російські військові пропонували цукерки АВК “Шарм”, їх виробляють на окупованій території.
До українських поранених у госпіталі з повагою ставилися чеченці. У їдальні стояло 15 столів. З одного боку їли чеченці, з іншого українці. Росіяни в цей час не мали права заходити до їдальні. Чув від хлопців, які сиділи в Оленівці, що до них приїздили чеченці як правоохоронці й відкрито казали: “Ви, українці, переможете росіян”.
Росіян у госпіталі охороняли ретельніше. Одразу приїздив слідчий розпитував і записував, за яких обставин отримано поранення. Щойно слідчий пішов, вони одразу дзвонять рідним, щоб ті з’ясували, як комісуватися з армії. Поранені військові росіяни мали купу своїх проблем, тому українців не чіпали.
Сьому палату займають українці
Пробув у Сімферополі майже два місяці. Потім мене й іще п’ятьох полонених повезли до Севастополя, в табір військовополонених. Рани загоїлися. Але більшість військовополонених перехворіла коронавірусом. На казармах табору на території Державного морського університету імені Ушакова стояли колони з барельєфами кораблів. Був і крейсер “Москва” з гіпсу. Наші військовополонені ходили до нього і сміялися: барельєф лишився, а корабель потонув.
О 5:00 9 січня 2023 року до табору в Севастополі приїхали два КамАЗи. Бранцям замотали руки, наділи пакети на голови й повели в машини. Потім був аеропорт і зустріч із “сіновцями” представниками Федеральної служби виконання покарань РФ. Одразу в аеропорту почалися знущання і побиття, застосування електрошокерів. Ставлення гірше, ніж до худоби. Українських бранців завели в літак. Прилетіли в Ростов-на-Дону, потім розвезли по в’язницях. Потрапив у містечко Камишин Волгоградської області. Після прибуття одразу почув обурення російських наглядачів: “Що це ви нам самих калік понавозили?!” Більшість бранців мала поранення. Одразу у в’язниці завели в лазню, наказали роздягтися догола знову били, знущалися, застосовуючи електрошокери. Поголили волосся, брови. Потім поливали холодним душем, знову били. Завели в комірку й нарешті видали одяг і взуття. Роба з біркою виробництва 1986 року зношена і трухлява. Якщо тицьнути пальцем порветься. Потім була ніч побиття й допитів. Питали, чи був я свідком мародерства з боку українських військових, чи був свідком убивства цивільних, чи знаю когось з азовців?
Били за українську мову. Під час биття наглядачі казали, що виховують нас. Вибивають “бендерівщину”. Були хлопці, які вживали українські слова. Ох, їм за це перепадало. Траплялося, що наглядачі дивувалися, що українські бранці краще говорять російською, ніж дехто в Росії. Я довго жив у Миколаєві, з дитинства спілкувався російською: “Нічого собі! І українською говорите?” Це їх вражало. Батько росіянин, то за це я отримував додаткове побиття: “Ти ж свій і воюєш проти нас!”
Наглядачі боялися нас. Не хотіли, щоб ми бачили їхні обличчя. Усі ходили в масках. А в нас мали бути опущені голови, мусили дивитися вниз, голову піднімати категорично заборонено. Інакше страшні побої. Побиття будь-яке руками, ногами, кийками, електрошокерами. Також на допитах постійно вдавалися до “тапіка”. Це генератор воєнного телефона. Там є два дроти: один можуть прив’язати до пальця, інший до геніталій, і крутити. Сильний удар струмом гарантовано.
Що це ви нам самих калік понавозили?!
Траплялося, що хтось виходив у коридор і доповідав вертухаю: “Такий-то і такий-то вже не дихають”. Тіло замотували в ковдру, виносили і клали в коридорі, без священника.
О 6:00 підйом за дзвінком. Треба швидко схопитися з ліжка, стати в ряд у камері. Там перебували 16 осіб. Потім їхній гімн, співати обов’язково, щоб уникнути покарання. Далі туалет, умивання. Сніданок, на приймання їжі 23 хвилини. Траплялися випадки, коли баландьор, зек, який роздає їжу, плював у порцію. А вертухай, який охороняв баландьора, лускав насіння і лушпиння випльовував у їжу.
Годували погано. Гнила картопля, замість першого варений буряк у червоній юшці. До полону важив 91 кілограм. Після 57. Через постійне недоїдання виник хронічний холецистит. Туберкульоз часта хвороба в бранців.
Не можна пересуватися по двоє камерою. Не можна чухатися або ще якось відволікатися під час шикування. За все били. Фізично ми нічого не робили. 16 годин сидиш на лавці за столом у камері “руки на колінах”. Усе. Ні прогулянок, нічого. Раз на тиждень виводили в лазню митися. Водночас бити не забували. На помитися теж 11,5 хвилини. Речі бранці прали самі в камері по черзі в холодній воді. Без порошку й мила. Роби носили по пів року. Трусів не видавали. Берці на босу ногу. Постіль змінювали дивно: в неділю її забирали з вошами й дірками, віддавали за тиждень з новими вошами й дірками після прання. Натомість бранці спали на матрацах. Тобто тиждень військовополонені спали на матрацах, тиждень на простирадлах із вошами. Навесні, вже перед обміном, працівники колонії нарешті потруїли воші. Також припинили катувати бранців.
У процес катування входив спів пісні “День Победы”. У росіян “побєдобєсіє” щодня. “Ми ж один братський народ!”, “Ви ж воювали разом із нами!” Вертухаю, який це казав, років 30! Росіяни свято вірять, що Другу світову війну виграли тільки вони.
Коли нас везли на обмін, вертухай, який супроводжував у поїздці, співчутливо запитав: “Наші кажуть, що вас надто катують. Це правда?” І потім одразу: “Навіщо нам ця війна? От би й далі ми дружили з вами!”
Не було де почути, прочитати якісь новини. Підслуховували те, про що говорили баландьор і вертухай між собою. Так почули, що в Ізраїлі почалася війна проти Палестини, Кадиров дав Палестині 3 тисячі ракет, українці збили літак, що начебто перевозив українських військовополонених на обмін. “Ось! Краще сидіти тут у нас і їсти кашу, ніж бути збитими Зеленським у літаку!” напучували вертухаї. “Так-так, розкажіть нам казки”, з недовірою думали у відповідь, але вголос не казали нічого.
У вересні 2023 року в колонію завітали представники Червоного Хреста. Перед візитом бранців попередили, що листи додому передавати не можна. Видали випрану форму. Повісили шторки на вікні в туалеті, вимили приміщення з хлором, поміняли ковдри, наволочки, речі в кого рвані. Занесли в камеру бачки для питної води й навіть телевізор. Представники Червоного Хреста все оглянули. Кажуть, щоб написали листи. Військовополонені відмовилися: “Ні-ні! Ми не хочемо турбувати родичів”. Зв’язок із рідними підтримувати було неможливо.
Листи додому передавати не можна
Траплялося, що приїздило “Раша-ТБ”. Записували відео з хлопцями, де ті читали текст: “Братья-украинцы, сдавайтесь! К нам тут хорошо относятся!”
А ще вертухай обирав когось, наказував привести робу до ладу, протерти ганчіркою берці. Розвага називалася “Отримання посилки від рідних через Червоний Хрест”. У спеціальній кімнаті вмикали камеру, туди заходив бранець, мав усміхатися. Йому оголошували, що на його ім’я надійшла посилка: розпишіться й отримайте. Бранець розписувався, отримував посилку. А коли виходив за двері, ставив посилку додолу, нахилявся, руки за голову і його проводили назад, до камери.
Життя в колонії триває одноманітно. Але коли обмін пожвавлюється. Відчиняються двері камери, ти чуєш своє ім’я та команду скручувати матрац і виходити в коридор. Інколи у в’язниці “грають у “п’ятнашки”: переселяють з однієї камери в іншу. Але коли кажуть: “Матрац клади тут і далі рушай без нього” ти у списках на обмін. Якщо ведуть у так званий портал місце, де полонені залишили свої речі після приїзду, це підтверджує, що точно обмін. Бо далі видають одяг, у якому ти приїхав. Потім автозак і дорога на обмін. А також побажання росіян більше не зустрічатися в такому місці: “Приїздіть до нас у гості. Тільки без зброї! У нас же є родичі в Україні! Ми ж із вами брати! Це все не ми, а влада! Ми теж потерпаємо!”