Увесь час є відчуття, що роблю недостатньо. Доки Василь у полоні, маю виховувати наших дітей, займатися будинком, маю добиватися, щоб його обміняли, говоримо з подругою в неї на кухні. Треба розібратися з частиною і виплатами, допомагати його і моїй матері. А нічого не хочеться. Якби могла, сиділа б цілими днями й чекала. Відчуття, що довкола мене все аж густе.
Чоловік Наталки потрапив у полон на запорізькому напрямку у квітні 2022-го. Коли отримала повідомлення, що не повернувся із завдання, почала моніторити російські пабліки. Там Наталчина сестра впізнала родича на одному відео.
Коли отримуєш такі новини, добами сидиш у телеграм-каналах. Досі сняться тіла наших хлопців. Не уявляю, як побачити отак фото вбитої людини, яку любиш. А таких випадків десятки. У свекрухи я забрала телефон. Нам “пощастило” росіяни підтвердили, що взяли такого й такого. Тобто були шанси, що внесуть у списки на обмін. У чаті дружин є кілька історій, коли матері чи дружини впізнали своїх, а росіяни не підтверджують. Скільки тим людям доведеться там просидіти, тільки Бог знає.
За вісім місяців полону з чоловіком Наталка говорила один раз. Російські окупанти дали подзвонити на одну хвилину. Встигла повідомити, що син почав говорити.
Розгубилася. Не сказала, що його мати мала серцевий напад, але вже все гаразд. Потім думала, що, напевно, й добре. Він там нічим не допоможе, а переживав би і гриз себе. Розповіла, що отримала водійське посвідчення. Перепитав чомусь, у якому місті я здавала, ніби це важливо. Відповісти я не встигла.
Більше новин отримала, коли обміняли приятеля Василя. Той вивчив її номер телефону й зателефонував, коли мав таку можливість.
Зустрічаємося з Наталкою за кілька місяців після того, як її чоловіка повернули додому.
Порівняно з іншими, з ким були на реабілітації, в нас нічого серйозного ерозії у шлунку, каміння в жовчному, відбиті нирки, проблеми з ногами. З ним лежав чоловік, якому відбили всі органи. Коли Василь потрапив у полон, мені допомогла частина. Тоді психолог їхній дала контакти групи для таких, як я. Не наполягали, але я пішла. Це врятувало, бо була готова до багатьох моментів, які треба пережити після полону. Бачу, як складно жінкам, які сподівалися, що все буде по-старому. Такий досвід треба вміти пережити разом. Я пишалася, що зробила ремонт у кухні, бо вона була в жахливому стані. А Василь перепитав, чи мені було до ремонтів. Не хотів образити, але прозвучало кривдно. Потім перепрошував. Тепер усім раджу спілкуватися зі спеціалістами, доки чекаєш.
За рік телефонує Василь. Треба допомогти дружині його побратима пройти всі офіційні процедури заяви, здати ДНК, дзвінки на гарячі лінії. Чоловік не повернувся із завдання. Більше інформації частина не знає. Олену з дітьми чоловік вивіз із Херсона до Києва. Знайомих тут вона не має. Після дзвінка на гарячу лінію отримуємо детальну інструкцію, що робити.
Напевно, це для того, щоб не здуріти в невідомості. Доки ходиш із тими папірцями, якось легше, коментує жінка в черзі перед нами.
ДНК для можливого порівняння здає донька подружжя. 6-річці дарують іграшку у відділку, пропонують розмалюйку.
Рано чи пізно ми всіх знаходимо й повертаємо, каже Олені лаборант. Рано чи пізно вони всі повертаються додому. Чесно. Просто деколи це роки. Наші шукають. Тримайтеся.
Олена чекає з лютого.