Перші обстріли почалися в липні 2014-го. Спочатку ми не думали, що це все так серйозно. До того як російські найманці пішли на Донецьк, усі сподівалися, що це на два тижні й ось-ось закінчиться, розповідає 40-річна Анна ХРІПУНКОВА, переселенка з Донецька.
У Донецьку не було поголовної підтримки агресора. Так, знайшлися раді тому, що відбувається. Але чимало було й тих, хто боровся за Україну.
Небезпеки спочатку не відчували, хоча людей уже викрадали й катували, але ще не масово. Страх з’явився поступово. Багато хто почав виїжджати. Ми залишили місто 17 липня 2014 року. Це вирішив чоловік. Я не могла ні фізично, ні морально наважитися. Досі відчуваю момент, як мене буквально спакували й повезли до Києва. Ніколи не зробила б цього, якби була сама. Але вже мала родину, у травні народилася донька Таня. І щоб вона не спала під звуки обстрілів, ми поїхали.
Зібралися за один день. Усе зробив чоловік. Я ходила й прощалася з будинком, містом, усім життям. Мала зворотний квиток на 1 серпня 2014 року.
Ми виїжджали ще потягом. Також випускали вантажівки, які перевозили майно відносно вільно. Блокпостів ще було небагато. Ми взяли чимало речей: склали все дитяче від ліжечка до підгузків. Але наші речі були на літо. Ми ж думали, що восени повернемося. Вже потім сусідка і свекор відправляли інше необхідне. Я диктувала по телефону, що й де лежить, вони пакували, а я уявляла свій будинок. Він був наче поранений.
Мати виїжджала пізніше, кинувши майже все. Брала тільки найнеобхідніше.
Усі ЗМІ замовкли, зокрема місцеві. Когось залякали, когось відключили. Якісь почали транслювати думку окупантів або ж не транслювали нічого як у 1990-х, крутили якісь серіали та мультфільми. Жодних новин.
Інформацію дізнавалися з груп у соцмережах. Там люди писали, де обстріли, та повідомляли одне одному, в кого тихо, а хто вже ночує у ванній.
Ми жили на південній околиці мікрорайон Голубий, біля Широкого та Мирного. Там було відносно спокійно, тож я писала в соцмережах: “Голубой тихо”, “Мирний тихо”. Але іноді тихо не було.
Влада не діяла ніяк. Спочатку нам здавалося, що вона зараз оговтається й допоможе. Але ні влада, ні міліція жодного разу навіть не втішили, не заспокоїли, не сказали, що все під контролем. Не рятували тих, кого буквально вбивали на мітингах. Від них ішло навіть більше небезпеки, ніж від найманців. Нас залишили один на один із війною.
Зараз, якби таке повторилося, я не вірила би владі, не чекала б, не збирала б багато речей. Одразу вивезла б дітей і пішла б воювати.