Навчився не ходити на щоденну офісну роботу. Таку змогу дає передовсім навичка самоорганізації. Коли працюєш не в офісі й тобою начебто ніхто не керує безпосередньо, важко змусити себе працювати. Робота буває різна літературне редагування найчастіше, переклад рідше. Рецепт дистанційника виробити ідеальний алгоритм, що підходитиме саме тобі: наприклад, пів години працюєш, пів години відпочиваєш. Або чергуєш різні види діяльності. Або навіть поєднуєш їх.
Не люблю розмов про гроші. Найбільший гонорар я отримав за одне-однісіньке оповідання “Гіркий запах батька”. Здається, то була тисяча канадських доларів. На що витратив, не згадаю.
МоЇ основнІ життєвІ кредо й формула не заводити життєвих кредо й формул. Їх потім важко дотримуватися. Усе минуле життя починає здаватися марно втраченим часом. Хоча хтозна, може, воно так і є.
Нічого не колекціоную. Пристрасть до колекціонування перший крок до божевілля.
Бути щасливим це згадувати. Мені рідко вдавалося фіксувати щастя, доки воно тривало. Тільки ретроспективно.
Дитинство та юність дали мені матеріал для творчості. Звідти я здебільшого й черпаю. Люди в моїх текстах частіше збірні образи. З великою часткою домислу. Наскільки творчість автобіографічна? На 72 відсотки.
Самотність буває рятівна. Однозначно.
Песиміст я чи оптиміст? Не знаю. Може, й песиміст. Щоб не впасти в розпач, треба щось робити. Постійно. Завжди. Щодня. Без вихідних. Це не дає втратити глузд.
Велика війна стала для мене несподіванкою. Хоча я з 2014-го уважно стежу за новинами. Ще в жовтні 2021 року я відчув, що хмари насуваються. Сподівався, що, може, минеться.
Дружба може існувати на відстані. У вигляді усвідомлення, що десь є друг. Підтримка й поради це за потреби.
Якби люди вміли вберегти любов, то розлучень не було б узагалі.
Я не творю ідеалів. Люди сваряться й розлучаються на це є причина. Під час знайомства ми показуємо людині свій, так би мовити, парадний бік. Ненавмисно. Просто так виходить. Стараємося бути хорошими. А потім поступово відкриваємо і свій буденний бік. Втомлюємося, мабуть. І цей ракурс справжній може не подобатися партнеру.
Те, що натхненням для інтимної лірики є нещасливе кохання, кліше. Я рідко пишу поезію з життя. Інтимна лірика це вигадка, примара, мана. У житті цього не було. Принаймні в мене так.
Ціную Богдана-Ігоря Антонича, Миколу Вінграновського і Григора Тютюнника. За те, що вони прекрасні автори, які випереджали свій час. Якби їх зустрів, думаю, нічого не питав би. І не підходив би. Я намагаюся тримати дистанцію й не набридати зайвий раз.
Письменник має видаватися коштом видавця. В ідеалі. Бо це означає, що ним цікавляться ще до моменту виходу книжки. Що він комусь цікавий і його книжки купуватимуть.
Не відчуваю письменницької конкуренції. Не знаю, чи може вона бути корисна. Думаю, що для мене навряд чи. Ресурс і відчуття творчої правоти це ж усе зсередини, а не ззовні.
До критики ставлюся позитивно. Першу половину творчого життя провів на літературних студіях офлайн, а другу половину онлайн. Там багато почув і дізнався. Останнім часом мало вдається довідатися про свою творчість такого, чого мені не зауважували раніше. А загалом у критиці часом важливо не що кажуть, а хто каже.
Мистецтво має виходити за межі дозволеного. Мистецтво взагалі не визнає жодних дозволів. Не мало б визнавати. Воно понад і над. Понад мораллю й суспільними цінностями.
Переклад це спроба відтворити вже переданий кимсь “ледь чутний шум в ефірі” так, щоб його “почули” й іншою мовою. Переклад це передусім смак і техніка. Тричі техніка. Я взявся за переклад заради техніки. Чимало переклав, але не видаю, хоч мені й пропонували. Це відповідальність надто велика для мене.
Кому можна вірити беззастережно? Не відповідатиму, щоб не зурочити.
Переклад це передусім смак і техніка
Не знаю, як допомагає віра в Бога. Це, мабуть, краще спитати в тих, хто вірить у нього. Не можу сказати, що не вірю. І що вірю теж. Якщо казати правду. Я далекий від розмов про силу молитви. Мабуть, надто матеріаліст.
Влада має заборонити московську церкву в Україні як ворожу. Однозначно. Щоб не було тут їхніх міток, за якими впізнають своїх. Тут тільки наші.
Українську незалежність для мене уособлюють шістдесятники. Алла Горська, Василь Стус, Іван Світличний.
Не вірю у свободу. Якщо зовсім чесно, то все песимістично. Не можна жити й не залежати від соціуму. Не можна враз відкинути те, на чому тебе виховали, та хоча б звичку їсти м’ясо чи тупо жартувати про блондинок. На це знадобиться купа часу й зусиль. А коли себе побореш, коли проломиш стіну, все одно не знатимеш, що робити “в сусідній камері”. Я вірю Орвеллові. Він сказав: “Немає нічого твого, крім кількох кубічних міліметрів у твоїй черепній коробці”.
Культурний карантин на російське в Україні має тривати 50 років. Не менше. Чи має Росія розпастися, аби врятувати себе, нас і цивілізований світ? Має.
Натхнення не залежить ні від чого. Воно як сонце чи дощ. Як любов. Приходить, коли схоче. Іде, коли схоче.
Поезією цікавиться меншість. Більшість її не розуміє. Мабуть, із тієї самої причини, що хтось не розуміє футболу чи балету. Один не цікавиться орнітологією. Інший далекий від органічної хімії. Річ не в зусиллях, а в потребі. От я жодного разу в житті не був на футболі. Не тому, що не можу чогось у ньому зрозуміти. Я не відчуваю такої потреби. Так і з поезією.
Останнім часом багато розмов про те, що штучний інтелект ледь не конкурент живому письменнику. А ще, мовляв, роботи можуть повстати проти людства. Думаю, що якщо така загроза і є, то до неї ще далеченько. Сподіваюся, не застану.
Коли все набридає, змінюю вид діяльності. Викладаю музику на ютюб. Читаю. Граю в ігри. Сканую старі книжки. Працюю з творами Павла Чубинського. Мені дуже навіть непогано із самим собою. Як казала героїня одного з моїх оповідань: “Нащо мені хтось, якщо єсть я?” Жартую, хоча…