“Навіщо ускладнювати життя? Можемо і звідси на Донбас відправити”

Біль заважає правильно сприймати ситуацію

До війни працював на двох роботах. 2008-го переїхав із родиною з Кам’янського на Дніпропетровщині до Броварів під Києвом. Тоді, як і зараз, треба було виплачувати кредит за квартиру.

Революцію гідності підтримував із перших днів. Вранці їхав на Майдан, а потім на роботу. Дружина пекла пиріжки для протестувальників. Я купував для них продукти. Коли отримував зарплату, кидав у скриньки гроші. Муляло, що участь у Революції була не така активна, як хотілося б. Розробили з однодумцями схему. Партія регіонів організувала вивезення тітушок на антимайдан. Далекі родичі запропонували нам формально взяти в цьому участь. Я познаходив надійних людей. Пішли на трасу, де саджали в ті автобуси. Ми забирали гроші й розходилися у своїх справах. Щодня платили 200 гривень. Несли їх на Майдан у скриньки. Так обдирали Януковича.

Побачив по телевізору, як Росія захоплює Крим, і усвідомив: буде війна. Пішов у Броварський військкомат у березні 2014-го. Записався добровольцем. Сказали чекати, коли викличуть. Рік життя було звичне. А тоді отримав відпустку й поїхав до батька в Кам’янське. Хотів виписатися звідти й забрати документи з військкомату, щоб віднести у Броварський. Думав, може, так швидше покличуть. Там сказали: “Навіщо ускладнювати життя? Виписуватися-прописуватися? Можемо з Кам’янського на Донбас відправити”. Того ж дня пройшов медкомісію й видали повістку. Мав два дні на підготовку. Поїхав у Бровари попередити дружину. Сказав їй, що викликають на 10 днів на збори.

Мене відправили у військову частину 93-ї бригади. Чекав, доки назбирають п’ятеро-шестеро людей, щоб їхати на передову. Потрапили в Авдіївку.

Спершу зупинилися за 20 кілометрів від передової. Було холодно, але тішило, що мали дах над головою. Жили в занедбаному приміщенні сільськогосподарського училища. Отримали зброю й поїхали в розташування батальйону. Це за 10 кілометрів від передової. Чули канонаду й постріли.

Усе працювало злагоджено, кожен виконував свою роботу. Я був командиром інженерно-саперного взводу. Дислокувався на постійному місці батальйону й на передову виїжджав за потреби. Щоденний військовий побут втомлював. Приміщення розбите, треба було опалювати його, рубати дрова для буржуйки.

Одна з найбільших проблем аватари. Так в армії називають п’яничок. З ними воювати доводилося більше, ніж із ворогом. Армія це зріз суспільства. Люди різні. На око, наш батальйон приблизно складався на одну третину із завзятих патріотів. Друга призовники, які мали на службі рік відбути, їм усе було байдуже. Відсотків 20 аватари. Вони тільки заважали: працювати не хочуть, весь час їх виловлюй.

Отримав від командира батальйону наказ про нове завдання. Йду і думаю, що візьму того й того, щоб виконати все. Приходжу, а двоє з них п’яні. Довелося шукати тверезих.

Намагалися боротися з цим законно. Оголошували догани, писали протоколи, щоб покарати матеріально, тиснули на совість. Чув, що в деяких підрозділах викопували яму й кидали туди аватарів. Допомагало ненадовго.

Найстрашніший момент перший мінний обстріл. Коли бухкає далеко щодня, звикаєш. А коли біля тебе, то молишся, забившись у першу щілину в землі.

Коли отримав поранення, недобрих передчуттів не було. Того дня стояла пекельна спека. Я мусив встановити протитанковий мінний шлагбаум. Вирішив зробити це сам. 10 мін завантажив в “уазик”. Приїхав, а там командир взводу говорить, що це неактуально, бо вночі їхній спостережний пост розбомбили. Сказав, треба організувати новий у лісосмузі неподалік. Я мав провести там мінну розвідку. Попався на міну-сюрприз розвантажувальної дії російського виробництва. Такі ввели в експлуатацію у 1990-х. Міну притискають якимось предметом. Якщо його підняти, вона вибухає.

Після підриву одразу побачив, що втратив праву ногу, бо вона теліпалася. Хотів жити й почав молитися. Був сильний біль, але я не знепритомнів, голова працювала чітко. Першим ділом доповів обстановку по рації у штаб. Тоді зв’язався з медиком, просив якнайшвидше прислати когось на допомогу. Розумів, що з таким пораненням довго не протягну. Почав повзти в бік своїх. Побачивши вибух, вони теж кинулися назустріч. Дотягли мене до найближчої хати в Мар’їнці. Принесли обидві ноги й укололи знеболювальне. Потім забрала “швидка”.

Прокинувся в реанімації Дніпропетровської обласної лікарні імені Іллі Мечникова. Поворухнутися не міг. Опустив очі вздовж тулуба. З одного боку простирадло плоске, а з другого щось стирчить. Ліва нога була на місці.

Перші тижні в реанімації психологічно було важко і страшенно боляче. Здавалося, що я до пояса опущений у розпечену смолу. Цей біль заважав адекватно сприймати ситуацію, пригнічував. До мене приходили батько, теща, потім дружина приїхала. Вони допомогли вирватися з цього стресу. Люда розплакалась і все повторювала, що не покине, що ми вигребемо.

Лікар після консиліуму сказав: є два варіанти помру від гангрени чи відріжуть і другу ногу. Подумав секунд п’ять: “Ріжте”. Я хотів жити.

Після операції все заживало болісно й важко. Ногу чистили через день. Лихоманило, трималася висока температура. А якогось дня прокинувся бачу блакитне небо за вікном палати, зелене листя і зрозумів, що життя прекрасне.

До мене почали ходити волонтери. Лікарка-реабілітолог Аліна з Америки приїхала у відпустку до батьків і провідувала поранених. Провела зі мною кілька бесід. Побачила, що маю жагу до життя й переконувала відкинути погані думки й налаштуватися на фізичну боротьбу. Робила масажі, щоб не було пролежнів. Показала кілька вправ, які міг виконувати лежачи. Почав займатися.

Старша пара подарувала інвалідний візок, й Люда покатала мене подвір’ям лікарні. Наступного дня перевели у Дніпропетровський госпіталь, звідти до Києва. Там почав налаштовуватися на боротьбу. Розумів, що нові ноги не виростуть, тому потрібні сили, щоб устати. Вчився їздити сам у візку, займався фізичними вправами.

Якось їду двором госпіталю, а назустріч іде поважний пан і несе ногу під рукою. “О, це мій клієнт”, сказав, побачивши мене. Розповів, що робить хлопцям ноги. Я йому показав свої. На одну порадив за кілька тижнів надівати навчальний протез. Обіцяв, що бігатиму і його обжену.

Не хотів бути тягарем для близьких. Ця думка надихала. Куди направляли волонтери, туди й ішов кінотеатри, фестивалі, прогулянки. Розумів, що це певне тренування, нове життя, до якого треба звикати. Потім, як усе зажило й було готове до протеза, почав вставати потрохи на одну ногу, на другу. То важка праця. Боляче, противно, хочеться плюнути й лягти, але не можна. Якщо хочеш чогось добитися, треба працювати.

Зараз від інших мене відрізняє тільки те, що маю трохи невпевнену ходу, іноді хитає з боку в бік. Раніше я був виконробом, тепер це важкувато. Закінчив курси інженерів технагляду за будівництвом, отримав сертифікат і працюю в жеку.

Не даю собі права впадати у відчай, коли щось не виходить. Одразу згадую людей, які допомогли стати на ноги, їхні зусилля.