Фільм Олександра Денисенка “Тарас. Повернення” (2019) вийшов у прокат 24 вересня 2020 року. За перший тиждень прокату відбувся 361 сеанс, фільм відвідали 1558 глядачів, зібрано 136,5 тис. грн. При цьому загальна вартість виробництва фільму склала 44,1 млн грн, з них половину надало Держкіно. Крім того, продюсери отримали від держави ще 532 тис. грн на просування цього фільму. Це офіційна інформація.
Виконавши просту арифметичну дію, дізнаємося, що у середньому на кожному із 361 сеансів було присутньо 4,3 глядача. Так-так: аж чотири цілі і три десятих українця сиділо у кожному з тих кінотеатрів на кожному із сеансів і плакало за потраченими на квиток грішми.
Зрештою фільм зняли з прокату взагалі. Але залишили опцію переглянути фільм у кінотеатрі “на замовлення”. Скільки глядачів скористалося цією опцією – невідомо. Але, ймовірно, що фільм якось іще просували, адже на це було виділено більше ніж півмільйона гривень. Але куди?
У описі фільму сказано, що це “бойовик, українська біографічна драма, знята режисером Олександром Денисенко з метою розкрити глядачам справжнього Тараса Шевченка, показати його людяність та нівелювати штампи радянської пропаганди. Фільм “Тарас. Повернення” – важливе кіно для розуміння української ідентичності. Це історія талановитої людини, обдарованість якої не вдалося приховати”. І так далі – не буду цитувати повністю. Але у мене, як у пересічного українського глядача, виникає ряд думок та питань.
Хіба можна зрозуміти українську ідентичність, дивлячись український фільм, створений ненависною українцям мовою?
Хіба можна зрозуміти українську ідентичність, дивлячись український фільм, створений ненависною українцям мовою? Чи це фільм створений для іноземців? Для окупантів? Чи переклад – не дубляж, а саме переклад – накладений поверх діалогів сприяє сприйняттю фільму українцями? Чи я чогось не розумію? Чи актори просто не володіють українською? Чи це була вимога продюсерів? Чи у 2019-му не було війни? Чи, можливо, у режисера були інші аргументи? Але вони аж ніяк не зрозумілі і далеко не очевидні. Звісно, це все риторичні питання. Але вони далеко не риторичні для українця, якому отакий підхід творців фільму не подобається.
Яким у фільмі виглядає справжній Тарас Шевченко? І чим він відрізняється від штампів совєцької пропаганди? А нічим! Візьмемо один лише штрих до портрета. У школі, якихось тридцять років тому, учнів у червоних галстуках вчили, що Шевченко усе своє життя думав тільки про бідних та знедолених і мав тільки платонічні стосунки з жінками (це вже казали комсомольцям). З фільму ж випливає, що Тарас Шевченко навіть про долю знедоленого українського народу не думав – тільки про своє звільнення із армії. І з жінками мав тільки платонічні стосунки. Точніше – був абсолютно байдужим до них. Ну… Хіба з однією чи двома спілкувався про поезію. Чим вам не соціалістичний реалізм? А як справжній Тарас дивився на жінок? У спогадах про нього та у його ж таки щоденниках про це є досить таки багато інформації, і вся вона творить у нашій уяві зовсім не такого чоловіка, якого показано у фільмі.
Рядовий Тарас Шевченко мав прихильність офіцерського складу гарнізону не тому, що писав вірші, які подобалися дружині одного з них, а тому що малював чудові портрети на їхнє замовлення. Але у фільмі тільки в єдиному коротенькому епізоді він показаний як художник. Отже… Це фільм, як говориться у описі, справді про іншого Тараса… І ще, Тарас Шевченко у фільмі досить часто безцільно бігає неповторної краси природою казахських степів, але жодного разу не милується ними. Ні як художник, ні як поет.
Московити ж української не розуміють, а у фільмі – як у раю – кожен говорить по-своєму, і всі всіх розуміють.
Сутність царської окупаційної армії стосовно поневолених народів теж показана єдиний раз: солдати зловили двох казахів, прив’язали їх до сідел своїх коней і потягли невідомо куди. І ще раз не показано, а сказано: казахи бояться окупантів і переховуються, тікають від них. А можна ж було показати історичне тло і провести паралелі із нинішньою війною. Адже поведінка царського-совєцього-російського солдата з тих часів не змінилася. Та нічого такого за дві години на екрані ми не бачимо. Натомість бачимо купу штампів, картонних персонажів та, м’яко кажучи, дивних епізодів, які образ Шевченка аж ніяк не розкривають. І навіть те, що він розмовляє українською у російській армії – а це не відповідає правді – не додає розуміння, а навпаки – викликає ще додаткові питання. Московити ж української не розуміють, а у фільмі – як у раю – кожен говорить по-своєму, і всі всіх розуміють. Поліглоти, не інакше.
Про побиття солдата різками. Цьому у фільмі приділено досить таки багато екранного часу. Б’ють Шевченкового друга. Але який він друг – невідомо. У фільмі не показано нічого, абсолютно нічого про їхні стосунки та про дружбу. За що йому влаштували екзекуцію – теж не дуже зрозуміло. Натомість Тарас, спостерігаючи за повільним вбивством друга, намагається бігти на плац, але теж невідомо, для чого? Адже царська, як пізніше совіцька, а тепер і російська армія трималися і тримаються на колективній відповідальності. Якщо один провинився – карають усіх. Або усі карають одного. Шевченко, а побиття практикувалося досить таки часто, теж брав участь у цих розвагах офіцерів. Бо покарати солдата можна було зовсім по іншому: посадити у карцер, або ж за серйозні провини навіть розстріляти. Та ні! Суть покарання зводилася до участі всіх у злочині – так виховували вбивць. Інша справа, що Шевченко міг бити не так сильно, симулювати удари, але не брати участі у цих екзекуціях за 10 років служби він не міг. Так само пориватися рятувати друга, знаючи, до чого це може призвести… Не вірю! І ще. Саме так армія ламала сильних особистостей і перетворювала їх на знаряддя вбивства. Шевченка зламати не вдалося, але виснажити його, забрати здоров’я…
Ім’я Богдана Бенюка не рятує ситуацію – глядач не йде на актора, а йде на кіно. А кіна не буде…
Єдиний динамічний фрагмент у фільмі – це так звана дуель із договірною стріляниною. Загалом непогано, але хіба 5% екранного часу, які займає цей епізод, дають право називати фільм бойовиком? Та і драми, як такої, там теж нема. Є історія, але досить таки викривлена і неправдоподібна. Але хитрість (не хочу вживати слово брехня) про бойовик і драму на афіші фільму не вичерпується тільки бойовиком і драмою. На першому місці серед виконавців ролей стоїть прізвище Богдана Бенюка – це щоб привабити глядачів. Але шанований мною Богдан Бенюк не є виконавцем головної ролі… Та навіть його ім’я не рятує ситуацію – глядач не йде на актора, а йде на кіно. А кіна не буде…
Є ще одна провідна тема у фільмі. Не просто тема, а такі собі натяки на притчі, на якісь пророцтва… Це тема “Тарас і діти”. Звісно, Тарас любив дітей. Звичайно, діти любили його – вони відчували чисту дитячу душу поета і тяглися до нього. Тут можу повірити. Але оті натяки на притчі, сказані вустами, що ними промовляє істина, притягнуті за вуха. Саме це, разом із усім попереднім, спонукає мене до асоціацій. Якщо б вирізати із фільму окремі кадри Шевченка з дівчинкою, зробити з них фото, то можна б подавати їх у підручники під рубрикою “Лєнін і дєті”. Ой! “Шевченко і діти”. Настільки вони ідеологічно правильні і витримані у рамцях вимог партії. Чи Просвіти? Чи якоїсь іншої патріотичної організації, для членів якої ім’я Тараса Шевченка – це як оберіг від критики, як особливий статус, що дає право на щось таке, навіть більше, аніж статус депутатської недоторканності.
Заслуговує на увагу у фільмі цікава робота оператора Олександра Смичка. Але його праця не може витягнути усього фільму. Є ще кілька моментів, які можна би похвалити. Це робота усіх акторів, які викладалися на повну і грали ролі таки переконливо. Але мінусів фільм має значно більше.
Хоча… Якби цей фільм зняли за часів СРСР, то він би міг отримати навіть ленінську премію. На підтвердження цих слів процитую слова членкині Національної спілки кінематографістів, кіносценаристки, письменниці Марії Вайно: “Це треба так не любити, не відчувати, не посягнути генія, аби створити лайдакуватий образ лежачо-сутулого, інертного Шевченка… отакого собі ніякого парубка. Обличчям схожого на Тараса, але… ні потуги, енергії в очах, думках, діях… Навіть якби це не був Шевченко, а якийсь інший за задумом художній образ, – нічим би він не зачепив глядача”.