Молодий футболіст донецького “Шахтаря” волинського походження Анатолій Тимощук випередив свій час. Коли він почав малювати собі на обличчі синьо-жовті смужки, заплітати в коси синьо-жовті стрічки та загортатися в синьо-жовтий прапор, це ще не було загальноприйнятою нормою поведінки. І саме тому викликало в мене якісь давні й не дуже добрі спогади. Про однокласника, який першим зголосився прокричати на шкільній лінійці віршик про Лєніна. Про солдата нашої роти, який під час першого місяця служби подав заяву про вступ до КПРС. Про інститутського одногрупника, який гордо ніс червоний прапор попереду колони на святковій демонстрації.

Згодом, наприкінці 1980-х, я вже бачив цих учорашніх комсомольсько-комуністичних активістів у перших рядах засновників Народного руху. Потім їх же в Партії регіонів, потім у блоках Петра Порошенка, Юлії Тимошенко й інших. Таким усе одно, що кричати, чи “Слава КПСС!”, чи “Слава Україні!”

Саме тому в мене немає жодних емоцій щодо нового зашквару колишнього капітана нашої національної футбольної команди Анатолія Тимощука. Зрадник він і є зрадник. Інше непокоїть кількість потенційних тимощуків у нашому суспільстві, зокрема футболі, набагато більша, ніж ми думаємо. Уявіть на мить, що Толик Тимощук наприкінці футбольної кар’єри не поїхав би до ворогів, а влаштувався десь в українському клубі. Таке цілком могло би статися. І тепер він вище за всіх піднімав би наш прапор, міцніше за всіх тримав би руку на серці й голосніше за всіх співав би гімн України. І всі вірили б у його щирість так само, як тепер вірять у те, що він зрадник.

Існує лише один спосіб знешкодити потенційних тимощуків перемогти ворога у війні. Тоді вони точно не стануть зрадниками. Навпаки будуть найперші патріоти.