За кілька днів розпочнеться найскладніший навчальний рік в історії України в умовах війни. Батькам доведеться ухвалювати купу непростих рішень, для яких немає єдиної відповіді. У кожної родини будуть свої обставини, не схожі на інші, і свої причини вибрати той чи інший варіант. Очне, дистанційне, змішане навчання немає одного правильного виходу для всіх. І це зараз найскладніше.

Коли лише почалися дискусії, яким має бути навчальний рік в Україні в умовах війни й зʼявилася петиція “Заборонити очне навчання в Україні”, я була здивована. Щиро не могла зрозуміти, чому люди хочуть заборонити іншим людям щось, що вони самі можуть не робити. Адже із самого початку йшлося про те, що батьки матимуть вибір зможуть обрати очне або дистанційне навчання залежно від своєї життєвої ситуації. Чому вони хочуть заборонити щось робити іншим людям? Але потім я зрозуміла. Якщо узагальнено це та сама багаторівнева криза довіри в українському суспільстві, помножена на втому від турбулентності воєнного часу. Криза довіри бо люди боялися, що всіх змусять фізично відправляти дітей у школи. Про те, що буде вибір, навіть чути не хотіли, бо не вірили. А бажання стабільності виражалося в цьому: “Скажіть нам зараз, як воно буде за три місяці, і все тут. Ви ж можете нам зараз сказати “буде лише онлайн”? Можете. Скажіть, і хоч у чомусь ми відчуватимемо стабільність”.

Якщо батьки мають сумніви в безпечному навчанні дитини в школі, ніхто не може змусити їх відправляти дитину в школу. Завжди залишається можливість дистанційного навчання. До того ж яку б форму батьки не обрали, у будь-який момент вони мають право змінити це рішення.

“Чи правда, що більшість батьків за очне навчання? Чи готові українські школи до цього?” питають журналісти. На кожне із цих питань є десятки варіантів відповідей, бо не може бути середньої температури в палаті на щонайменше 6 млн батьків. У цьому матеріалі ми можемо розглянути лише кілька з них.

Рішення про відкриття школи для очного навчання ухвалює місцева влада разом з керівництвом школи. Безпека понад усе, і це ніхто не ставить під сумнів. У тих областях, де тривають бої, куди долітають снаряди артилерії (і, відповідно, часто не має часу навіть оголосити тривогу) очного навчання поки не буде. Це Луганська, Донецька, Херсонська, Миколаївська, Запорізька, Харківська, Дніпропетровська області, там діти навчатимуться лише дистанційно. В інших областях будуть випадки очного, змішаного й дистанційного навчання залежно від таких чинників:

наявність належного укриття, що має підтвердити ДСНС і дати школі дозвіл згідно зі своїми критеріями;
згода батьків.

На сайтах регіональних департаментів освіти вже оприлюднили інформацію про те, яка кількість шкіл у якому режимі почне роботу в певній місцевості. З міркувань безпеки номери шкіл, які працюватимуть очно, не називають. Відсоток батьків, які підтримують ту чи іншу форму навчання, різниться в регіонах.

Повторю: ми говоримо про організацію процесу в умовах війни. Ніхто не хотів і не вважає бажаним жоден з обговорюваних сценаріїв. Це вимушені кроки й дії. Але спробуймо раціонально подивитися на поняття безпеки й освіти в розрізі справжніх інтересів дітей у тих регіонах, де ситуацію зараз можна назвати відносно безпечною.

Що молодша дитина, то більша кількість батьків виступають за очне навчання. Особливо, якщо обоє батьків працюють. Або ще ускладнимо ситуацію дитина в початковій школі, батько в ЗСУ, мати лікар чи медсестра. Тут і питання безпеки хто відведе дитину 6-10 років у сховище, якщо вона сама вдома? І питання якості освіти на жаль, ковідними роками доведено, що дистанційна освіта в початковій школі є неефективною. Або хтось з батьків стає дитині вчителем, або винаймають репетиторів, або дитина матиме суттєві прогалини в базових знаннях. Тому в інтересах держави й дітей, щоб діти початкової школи були під наглядом і в супроводі педагогів всюди, де є така безпекова можливість.

Що старші діти, то гнучкіше батьки готові сприймати ідеї дистанційного чи змішаного навчання. Діти вже більш готові й залишатися самі, і самостійно вчитися, і обирати індивідуальні освітні траєкторії знову ж, ковідні роки довели, що дистанційка є непоганим способом готуватися до ЗНО чи НМТ, бо дитину менше відривають на нецікаві й непотрібні їй предмети.

Так, я розумію, що всі вказані мною варіанти відбуваються не у вакуумі, а в ситуації, коли щодня у всій Україні лунає повітряна тривога. Так, ніхто не знає, куди агресор наступного разу спрямує ракети. Тому перш ніж ухвалювати рішення, кожна родина має спитати, а кожна школа й кожне управління освіти має відповісти на чіткий перелік запитань:

Який вигляд має сховище? На яку кількість осіб воно розраховане і як кореспондується з кількістю дітей, які одночасно перебуватимуть у школі?
Чи все гаразд там з вентиляцією і чи є вода?
Чи достатня в школі кількість працівників для супроводу дітей?
Чи розроблена й погоджена схема інформування батьків про всі питання, повʼязані з безпекою?

Якщо вам не надають повноцінних відповідей на ваші питання, подумайте, чи варто відправляти дитину в школу. Якщо ви не впевнені в якості дистанційної освіти у своїй школі, подивіться на ліцензовані дистанційні школи.

Найповніші й найдоступніші рекомендації для управлінь і закладів освіти, а також для батьків розмістив на своїй сторінці освітній омбудсмен Сергій Горбачов. Прогляньте їх, щоб переконатися, чи все ви врахували, обираючи той чи інший варіант навчання для своєї дитини.

Окремо стоїть питання освіти дітей на тимчасово окупованих територіях. У російських групах чимало пишуть про незгоду багатьох вчителів працювати за російськими програмами, і ця мужня позиція захоплює, адже в тих же групах закликають жорстоко карати таких педагогів. Батькам погрожують відбирати дітей в інтернати, якщо вони не погодяться віддати їх у зросійщені школи. І тут слово “безпека” набуває іншого значення Україні варто виділити в окремий напрям евакуації батьків з дітьми шкільного віку. Ми маємо боротися за цих людей, Україна має показати, що готова прийняти й підтримувати їх. Так само важливо підтримувати вчителів, які з тих чи інших обставин вимушені залишатися на окупованих територіях і готові продовжувати дистанційно працювати за українськими програмами. Необхідно розширювати інформування про всі наявні онлайн-інструменти навчання за української програмою, зокрема безплатні дистанційні школи, які забезпечать дітям не лише навчання, а й українські документи про освіту, що не менш важливо, особливо у старших класах.

Війна ускладнила, але водночас спростила деякі прояви життя, які були притаманні мирному часу. Ми їмо простішу їжу, у нашому житті стало менше (або зовсім не стало) культурних подій, ми носимо простіший одяг. Значить, і освіта має стати простішою? Чи її може взагалі не бути певний час? Може, але наслідки будуть не такі, як від того, що ми перестали носити підбори, вибагливі зачіски чи готувати складні вечері. Освіта це дещо інше. Це більше, ніж кількість нових формул чи граматичних правил, чи навіть прочитаних книжок. І тому освіту не можна поставити на паузу. Це розуміють окупанти, які спершу заходять у школи й намагаються налагодити навчальний процес за російськими програмами, привозять методички, як стирати все українське в мізках дітей. Саме тому ми маємо докладати всіх зусиль, щоб українська освіта не зупинялася.