Багатьох українців війна у лютому торік застала психологічно непідготовленими . Однак зараз вона змусила замислитися про те, що дійсно є насправді важливим. Українці дуже швидко стали дорослими, навчилися ставити пріоритети та боротися за своє життя та близьких. Маємо розуміти, що ціна війни дуже велика. Але українська солідарність дозволить вижити нам як нації. Про це в інтерв’ю Gazeta.ua розповіла психологиня, публіцистка Лариса Волошина.
Рік повномасштабної війни. Дев’ять років агресії Росії на Донбасі та в Криму. Що за цей час у нас змінилося? В чому стали сильнішими?
З початком повномасштабної війни, порівняно з 2014-м, у ситуацію залучено набагато більше людей. Зараз кожен українець, навіть ті, хто вже давно виїхав за кордон чи мають інші громадянства, відчули себе залученими. Такого не було на початку війни на Донбасі. Тоді для багатьох вона обмежувалася “проросійськими територіями”. Ми чули про те, що захоплення частини Донбасу та Криму обумовлене настроями населення. Мовляв, самі хотіли і самі винні. Так працювала російська пропаганда всередині України. Люди боялися думати на той час, що країна вже знаходиться у війні і вона може торкнутися кожного. Зараз ситуація докорінно змінилася. Вже значна більшість українців можуть назвати війну війною.
Європа не знала такої кількості біженців після Другої світової війни
Друга зміна, яку я б відмітила, надбання колективної суб’єктності. У перші дні широкомасштабної війни багато тікали за кордон. Європа не знала такої кількості біженців після Другої світової війни. І коли наші співвітчизники опинилися за кордоном, почали поводитися нетипово як для біженців. Ніби отримали прихисток і готові одразу адаптуватись, вливатися в середовище. Говорять, що готові повернутися додому. По-суті, ці люди зараз знаходяться в укритті. Величезна кількість жінок і дітей так наразі ховають від бомбардувань. Це також безпрецедентний момент. А вся наша діаспора проявила нечувану активність щодо тих, хто тікав у лютому. Там цілі структури, які працюють для біженців на постійній основі.
Така здатність до адаптації та можливість бути частиною європейської спільноти це щось нечуване. Такого європейці давно не бачили. Бо українці шукають можливості для забезпечення себе, а не перекладати це на місцеві громади. Європа захоплюється нашою здатністю до такого рівня солідаризації.
Є якісь зміни, які дуже відчутно відбулися практично в кожному?
Це готовність брати на себе відповідальність. Вміння розставляти пріоритети. Багатьох з нас війна змусила замислитися про те, що дійсно важливе. Близькі, можливість жити сьогодні, не відкладаючи життя на потім. Це все наше колективне надбання. Воно реалізується у бажання творити. Зараз почала з’являтися величезна кількість місцевих проєктів за кордоном та у нас. Українцям вдається збирати підтримку на своїх акціях у всьому світі. І там дуже багато креативу. Вміння реалізувати свої ідеї це теж один з наших здобутків у цій війні.
Часто чую тезу, що “дякуватимемо Путіну за…”. Але це не так
Тут варто застерегти. Бо часто чую тезу, що “дякуватимемо Путіну за…”. Але це не так. Ми не можемо дякувати агресору за те, що довелося так швидко дорослішати та мінятися. Всі ці зміни наше власне надбання всупереч агресії Росії. Причина перетворень це наш внутрішній стрижень та готовність боротися за виживання.
Де ще нам треба вирости морально і психологічно?
Є травмованість, але проблем зараз не бачу. Українці не пішли по шляху деморалізації та демонізації, бажання вбивати без розбору. А от прояви агресії росіян щодо українців по всьому світу ми бачимо. Тому у нас немає проблем. А є нормальна реакція на ненормальні обставини. У нас є сум, депресія, боїмося, є комплекс того, хто вижив, почуття вини. Було б набагато гірше, якби ми всі були щасливими і піднесеними.
Кажемо: “Дайте зброю і ми розберемося”. Це дорослішання суспільства
Але те, що ми уникли багато негативних речей, цим здивована. Наприклад, що такі воєнні конфлікти часто набирают жахливих антилюдських форм у самій країні. Бачили це у колишній Югославії. Коли йшли масові знищення косовських албанців руками сербів. Села вирізали. Це підвищена жорстокість до тих, з ким ти ще вчора мешкав поруч. Так поводяться росіяни, коли окуповують наші території. Вони отримують задоволення від своєї жорстокості. У нас є огида та біль. Але немає неконструктивної люті, яка відкидала би нас за межі цивілізованості та людяності. Українці таких моментів уникли, і це наше надбання. Ми абсолютно гідно проходимо війну. Ми ефективні, солідарні один до одного. Можливо, маємо менше ілюзій, менше плачемо, але все одно залишаємося людьми.
На початку вторгнення українці, як діти, благали про допомогу, щоб нам закрили небо. Але пройшов рік і ми просимо вже технічну допомогу, щоб закрити небо самим. Кажемо: “Дайте зброю і ми розберемося”. Це дорослішання суспільства.
Головна колективна травма це наслідки колонізації. І саме зараз вона лікується
Яку головну психологічну травму ви можете виділити в українців, яка виникла за цей час? Чи таких кілька? Як довго нам доведеться їх лікувати?
Наша головна колективна травма це наслідки колонізації. І саме зараз вона лікується. Багато українців у лютому думали, що не встоїмо, треба здаватися. Це і є колективна травма: пручатися агресору немає сенсу. Але ми це проходимо. Українці кажуть, що звільнимо всі свої території. І після кожного обстрілу стаємо ще більш рішучими.
Травми цієї війни відчуємо вже через роки після завершення. Зараз проживаємо травми минулих поразок.
А що може бути в майбутньому?
Складно сказати. Особливо враховуючи, що українці навіть зараз демонструють дуже нетипову здатність до збереження людяності та солідарності. Та здатність реагувати на чужий біль. Зазвичай, коли людина на межі виживання, думає тільки про себе. І інших вона не може допомагати, коли стоїть вибір між своєю та чужою дитиною. Але бачимо, що в українців це працює не так.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Форма і броня для жінок: як ЗСУ адаптовуються до сучасної війни
Один із механізмів захисту психіки дисоціація. За статистикою, до 75% людей переживали принаймні один епізод деперсоналізації, коли частково або повністю переставали відчувати себе у своєму тілі. При дисоціації нервова система мінімізує вплив травматичної ситуації, створюючи ілюзію того, що це відбувається не з самим потерпілим. Людина починає сприймати подію так, ніби вона відбувається з кимось стороннім. Чи в багатьох українців спостерігається ця ситуація? Що з цим можна зробити?
Цей вид психологічно захисту є реакцією на переживання якогось жахливого досвіду як згвалтування, тортури. У такий момент тіло людини знаходиться у жахливій ситуації, а мозком вона далеко. Безумовно, у частини наших громадян буде така реакція. Але у багатьох психіка знаходить можливість виправитися.
Поки дорослі захопилися боротьбою за виживання, діти також
Нам доведеться працювати з психологами. І я би радила це робити, особливо дбати про дітей. Бо поки дорослі захопилися боротьбою за виживання, діти також. І ми цього не помітили. Діти так само бояться, переживають розрив. З малечею доведеться працювати багато. Думаю, що такі речі повинні вирішуватися за рахунок державних програм. Можливо, можна оплачувати годину приватним психологам, бо державні точно з таким обсягом не впораються. Психологічні практики мають стати поширеними в школах.
Варто також розуміти, що всі посттравматичні розлади починаються тоді, коли людина виходить з травми. А наша ще триває. І тоді будемо розбиратися, що з нами сталося. Бо ціна війни величезна. І коли побачимо це будемо лікуватися.
Найбільше, що страждає під час травматичних подій здатність просити про допомогу. А її треба просити і приймати
Як підтримати свою психіку?
Самостійно ніяк. Треба йти до спеціаліста. Тому що це питання такого ж самолікування. Треба ввести практику відвідин психолога. Знайти зручний графік для себе. Є безкоштовні психологи, які працюють із постраждалими внаслідок війни. Найбільше, що страждає під час травматичних подій здатність просити про допомогу. А її треба просити і приймати.
У вересні в Україні вперше від початку повномасштабної війни провели дослідження психологічного стану населення. І результат виявився досить непоганим. Оцінка психологічного добробуту українців становила 6,7 бала з 9 можливих. Тож попри війну та життя у стресі українці зберігають гарний показник психологічного стану. Чим можна пояснити цей феномен?
Під час війни більшість невротичних розладів лікуються. Наприклад, тривожність, обсесивно-компульсивні розлади коли людина нав’язаливо прибирає, складає речі, миє руки. Інакше почувається неспокійно. Проходять багато фобій. Бо це розставлення пріоритетів. І це природній механізм.
Росія не приховує своєї мети знищити всіх українців. І кожен, хто вважає себе частиною української нації, відчуває це на тваринному рівні. Це змушує нас розставляти пріоритети. Навіть люди, які багато років живуть за кордоном, відчувають у собі ці зміни. Попри всі випробування той спосіб, яким ми виживаємо, дуже конструктивний.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Секунди, які вирішують усе: як у найгарячішій точці Донбасу рятують воїнів ЗСУ
А тим, у кого невротичні стани загострюються, що їм робити?
Так теж буває. У деяких людей ці стани лише загострюються. Треба йти до лікаря. Це вимога, а не порада. Це має бути стандартом. Повинні створити публічний запит на структури, де людина та її психологічний стан будуть пріоритетом як суспільства, так і держави.
У психологів є таке поняття: я підтримуватиму тебе, але не твій невроз
55% українців зазначили, що у змозі впоратися з життєвими викликами. А інша частина як нам їх підтримати? Що можемо зробити, щоб вони відчували себе важливою частиною суспільства?
У психологів є таке поняття: я підтримуватиму тебе, але не твій невроз. Це означає, що підтримуємо людину у прагненні рости і вдосконалюватися, її рух. Треба спрямувати її звернутися по допомогу. Або туди, де людина може себе реалізувати. Але не робіть її роботу за неї. У вас не вистачить сил.
До будь-якого почуття щастя домішується сум. Це реакція на страх
Є думка, що забороняти собі бути щасливим хибна стратегія. Бо цим фактично ставимо життя на паузу. До чого це може призвести? Як боротися проти такого стану? Що робити з постійним відчуттям провини за власний комфорт та безпеку?
Зараз до будь-якого почуття щастя домішується сум. Це реакція на страх. Треба розуміти, що ми все одно буде усвідомлювати тотальний біль, у якому ми колективно знаходимося. Тому чистого щастя немає. Навіть під час перемоги його не буде. Ми будемо радіти, але нам все одно буде сумно. Це дорослі почуття.
Люди живуть в амбівалентних почуттях і не треба їх боятися. Дозвольте собі проживати цю тугу. Це зробить вас наповненими.
Один з важливих психологічних факторів підтримки себе радіти, навіть в скрутні часи. За рахунок чого це можна досягти? Які вправи чи поради можете дати людям? Як не впасти у відчай?
Треба розуміти, у чому причина відчаю. Психологія ґрунтується на досліджені та експерименті. Кожна людина потребує індивідуального підходу. Якщо втратила почуття радості та зациклена на похмурих думках, то методів лікування немає і треба йти до спеціаліста. Може розвинутися депресія. Є протоколи її лікування і краще робити це на початкових стадіях.
Бо займатися якимось вправами і тим самим навіювати собі, що все гаразд, це ймовірність пропустити розвиток дуже небезпечного захворювання. Першим має йти звернення до спеціаліста.
У психології є стан, який називають “синдромом відкладеного життя”. У такому “відкладанні” є ризики для нашого здоров’я. Річ у тім, що разом із забороною жити ми фактично втрачаємо важливі навички як соціальні, так і професійні. Як в майбутньому це впливатиме на якість нашого життя? Як вчасно зупинити подібні процеси?
Такого поняття немає. У нас комплекс механізмів, які пов’язані зі страхом. Є кілька способів їх класифікувати. Один з них виділяє чотири форми страху як координати. На одному кінці страх жити. На іншому померти. Класичні фобії, наприклад, клаустрофобія. Страх жити це коли людина не може зважитися прийняти рішення. Вона хоче чогось і коли майже досягає бажаного, відмовляється і не може пояснити причину. В останній момент все руйнує. Друга координата страх починати щось нове і страх не мати нічого нового.
“Синдром відкладеного життя” варто розглядати у контексті страху жити. Людина каже собі: “Зараз ще трохи підготуюся, і потім буду діяти”. Треба шукати те, чого вона боїться насправді. Страх треба знайти. Але я проти того, щоб люди робили це самостійно. Тому що такими речами має займатися спеціаліст. Психотерапія комфортна процедура. І питання не в тому, що людина після неї легше живе, в тому, що вона легше досягає цілей.
Психолог Олег Покальчук пише про ставлення суспільства до колаборантів: “Соціальний бойкот як більш ефективна (з політично-правового погляду) альтернатива прямій помсті має стати складовою культурної політики держави”. І держава має підтримувати це. Інакше нас очікують багато розправ над зрадниками. Погоджуєтеся з такою оцінкою? Як нам як суспільству прийняти факт існування колаборантів? Як маємо реагувати?
Я погоджуюся, що це може стати проблемою. Тому що колаборант це не просто ворог, це зрадник. Держава працює у цьому напрямку, приймаються закони про колаборантів. Вони непогані, але мають свої проблеми. Наприклад, у закон про колаборацію включені вчителі, які співпрацюють з окупаційними адміністраціями, але не включені директори музеї. Хоча за їх сприяння росіяни вивозять наші колекції, мистецькі пам’ятки. Ці ж самі директори подавали в суд на Україну щодо скіфського золота. Має бути законодавство і прозорі процедури.
Після війни запит на справедливість буде дуже високим
Ми не всіх можемо покарати. Багато хто не підпаде під закони, але мають бути якісь механізми люстрації. Інакше ми навіємо тезу: що можна зрадити, допомагати створювати окупаційний режим, а потім продовжити собі спокійно жити. Цього не має бути. Несприйняття колаборації як явища це дуже важливо. Не менш важливо, ніж нетолерація до корупції. Це одні і ті самі речі. Тому що людина наносить шкоду країні, і вона має бути покарана. Інакше будуть розправи. Після війни запит на справедливість буде дуже високим.
Що треба робити, щоб співпраця з ворогом в подальшому стала табуйованою? Чи вийшло у когось дійти до такого суспільного договору?
Треба розрізняти співпрацю з ворогом і виживання. Держава не може заборонити людині вижити. Два підприємця на окупованій території. Один,щоб торгувати на ринку,змушений взяти документи в окупаційної адміністрації. Особливо, коли мова йде про кілька років окупації. Другий бере документи і допомагає окупантам закріпитися на захопленій території. Один -виживає та заробляє на родину,щоб не працювати на окупантів. А другий допомагає укріпити окупаційний режим.
Ці речі треба розрізняти. І говорити чітко про те, що ми не караємо своїх громадян, які в окупованих містах чекають на нашу армію. Важливо, щоб ці люди виживали. З іншого боку говоримо про те, що колаборантам не буде пощади. Важливо, щоб ті, хто співпрацював з ворогом, був покараний.
Українці вже пережили карантин, і зараз переживають війну. Всі ці події можуть сприяти зменшенню суспільних контактів? Відірваності особистості від суспільства? Як нам впоратися з цим фактором?
Відірваність від суспільства це явище, яке спостерігається всюди. Часто, через соцмережі. Однак цьому є порятунок саморозвиток, гуртки, навчання. І багато українців саме з війною вирішили піти вчитися туди, на що постійно не вистачало часу.
У нас мова про ізоляцію не може йти. Бо людині треба вижити, а зробити в умовах війни можна тільки разом. У цьому і полягає середовище. З більшістю задач зараз ми можемо впоратися тільки колективно. Відбудувати країну, зробити так, щоб вона стала багатше, тощо. Еріх Фромм писав, що нерозвинені суспільства схильні до колективізму. Це поєднання людей, де “ти маєш бути таким як я, щоб бути зі мною”. Саме тому ми бачимо людей в однаковій формі, які говорять однакові речі та зігують одному фюреру. Це колективізм першого порядку. Там треба розчинити свою особистість. Але є колективізм другого порядку. Він солідарний. Це коли я і ти рівні, тому нам треба бути разом. Ми збагачуємо один одного.
Строєм ходити ми не будемо, але будемо створювати громади, спільноти, групи по інтересах
На українських Майданах селяни та професори були поруч це і солідарність. Строєм ходити ми не будемо, але будемо створювати громади, спільноти, групи по інтересах. Це ті ж самі ОСББ, де люди допомагали один одному. Ми це не втратимо, і розвинемо це ще більше. Ми поки не усвідомлюємо ціни війни. Це буде боляче. Але вже зараз ми маємо зрозуміти, наскільки ми неймовірні, коли ми разом. І маємо переконатися, що прекрасні ми зможемо побудувати прекрасну країну.