Поезія – мій інструмент. Мені б хотілося, щоб цей інструмент мав таку дію, яка потрібна при війні, – поетка Крук

І про це вона розповідає, починаючи з поезії, але при цьому пояснюючи контекст по цілому світу під час своїх літературних турне. Її твори перекладені понад 30 мовами світу. Вона фіналістка премії PEN America за перекладну поезію, а за книгу “Прискорений курс із коктейлів Молотова” увійшла до короткого списку канадської літературної нагороди Griffin Poetry Prize. Письменниця, перекладачка, літературознавиця, яка дуже глибоко переживає нашу воєнну реальність, а ще дружина ветерана – Галина Крук. Галино, як це бути дружиною ветерана – пройти разом мобілізацію, перебування на фронті, травми, лікування, адаптацію до реальності?Це дуже різний досвід на різних етапах. У нас він десь зайняв шість років, тому що чоловік пішов добровольцем ще в 2015 році. Якусь частину часу він пробув як азовець неподалік від села Широкине. Потім демобілізувався, а коли почалося повномасштабне вторгнення знову пішов з перших днів, приєднався до “Азову”. І це був  уже трохи інакший  досвід. Але я цілком свідома, що дуже багато його побратимів – це могло бути і його історією, якби він не демобілізувався – пройшли той важкий шлях, який був пов’язаний із Маріуполем, відповідно, із полоном, і зі всім тим досвідом, який дуже важко собі навіть осмислити. На щастя, це його минуло, а зараз вже після шести років він демобілізувався, повернувся до цивільної професії. Я пригадую собі дуже різні етапи. Був такий дивний досвід, коли він пояснював мені, що працює там, де є досить великий склад зброї. Якщо по них прилетить –  в якийсь момент ми проговорювали такий  варіант – мені не буде що ховати. Насправді усвідомлюючи такі речі та багато таких моментів, я, наприклад, випитувала  телефони військових побратимів або до кого звертатися в випадку чого. Ти на всякий випадок розумієш, що ти мусиш це знати. Або, наприклад, коли я фотографувала номерки – у чоловіка два, оскільки він спочатку йшов у 2015 році, а потім уже під час повномасштабного вторгнення – оці “смертнички”. Скажімо, приїхати до госпіталю, бо ти єдина, хто може приїхати до своїх чоловіків чи синів, бо розумієш, як багато залежить від того, чи є люди поряд. Багато сімей немає змоги, особливо сім’ї з малими дітьми або виїхали за кордон, просто приїхати і побути поряд. Це цілий комплекс таких переживань і емоцій, через які я проходила –  всі ці періоди, коли було боляче. Наприклад, під час свят розумієш, що ти навіть не хочеш святкувати, тому що чоловік десь на позиції і в нього теж немає цього повноцінного свята. У мене, на жаль, під час війни дуже багато таких ритуальних, святкових традицій відпало. Тому що в таких ситуаціях дуже багато речей переосмислюється. І, напевно, вони для мене були важливими в контексті розділеної радості. А коли цієї розділеної радості не було, то просто дотримуватися цього ритуалу мені якось було недостатньо, щоб цього триматися.поетеса Галина Крук з чоловіком Сергієм Грицаєнком, фото: facebook.com/halyna.krukВи якось навіть опублікували поезії про Різдво за різні роки від 1999 року до тепер. Наскільки змінюється настрій, емоції? Як змінилася ваша поезія, як змінилися ви?Воно поступово мінялося, напевно, через те, що це для мене було не так різко, як для багатьох тих, хто раптом усвідомив і побачив війну під час повномасштабного вторгнення. Я наближалася до цього в кілька етапів. Пригадую, були такі волонтерські, письменницькі поїздки ще в 2015-2019 роках, коли я собі набагато різкіше уявила і ближче побачила, як виглядає, наприклад, “сіра зона”, як виглядають ці терени. Я пригадую перший момент такої зміни в мене, який  був пов’язаний з виступами у 2015 році.  Ми виступали в десяти різних батальйонах, це було вздовж лінії фронту на Донеччині. Тоді я побачила цих людей і зрозуміла, що я не знаю, що можу сказати поезією. Про життя і смерть вони знають набагато більше, ніж я. Ось, вони знаходяться прямо тут, на цій гострій межі, а я собі можу фантазувати, думати про якісь екзистенційні  прірви, моменти. І я інстинктивно почала читати більше віршів про дім, про якісь світлі спогади з дитинства, про родину, про батьків, про дітей – це стало виходом і для мене, і для цих людей було важливим. Тому що вони могли через такі вірші, через такі тексти прожити якісь ті емоції, які їм хотілося зберегти, які в тій реальності  були недоступними. І  за рахунок таких  маленьких кроків, поступового наближення я для себе зрозуміла, якою різною може бути поезія в час війни і як вона може заходити туди, куди ми ще, може, не зовсім готові дотягнутися зі своїми цивільними досвідами і відстанями.Пригадую, мені було трохи боляче, навіть не трохи, коли у 2016-2017 роках назагал люди не були готові в професійній сфері – крім кількох видавництв, які були спеціально створені для комбатантської чи ветеранської літератури – видавати поезію про війну. Це вважалося, що така література – окремо, відповідно, якісь теми війни чи досвіди війни – окремо. І потім, коли ми вже всі дійшли до цього моменту, коли це стало, на жаль, нашим щоденним  досвідом, а для багатьох людей це стало дуже травматичним,  різким переходом  і усвідомленням, то про війну почали писати набагато більше. Часом навіть це розмиває  гостроту цього сприйняття. У цьому досить багато буває такої спонтанної графоманії. І тут  ми не можемо виходити і підходити до літератури війни з дуже вузькою рамкою. Я це давно кажу і щоразу більше в цьому переконуюся, що література мусить виконувати дуже різні функції.поетеса Галина Крук, фото: facebook.com/halyna.krukБільше почали видавати, тому що побачили, що це може бути прибутково. Чи є потреба в суспільстві, щоб цієї літератури було більше? І ще друге запитання: У 2015-16 роках, ви їздили на фронт до військових і читали їм поезію, а зараз є така потреба і чи є така можливість? Чи є місце поезії зараз на лінії фронту?Я думаю, саме там, де все відбувається, такої змоги немає, навіть потреби. Може, потреба і є, але змоги такої немає. Я так розумію, що хлопці та дівчата, які  відбули якісь свої  виходи і повернулися назад передихнути в порівняно безпечніший простір, то все одно вони мають доволі  зайнятий графік. Треба дати кожному можливість побути в своєму приватному просторі, а цього дуже мало. Наростає оця втома, та й демобілізація відсутня.У мене чоловік демобілізувався за віком, коли йому виповнилося 60 років. Інакше – якби він був молодшим, то досі був там. Якщо здоров’я не є критичним, якщо ти не отримав  якоїсь важкої травми, яка тебе просто виводить з ладу на зовсім, то ще треба довести, що ти дійсно вже не можеш нічого, тому дуже складно демобілізуватися. І це велика проблема. Я знаю багато сімей, які страждають від того, тому що в ситуації тривалого перебування – родини самі, жінки тягнуть дітей, тягнуть побут, не мають якоїсь зміни, щоб відпочити або хоча б перемкнутися. Доводиться бути тим, хто вислуховує, тим, хто розуміє, тим, хто буде сам надавати підтримку, хто будетакою людиною, яка розуміє в будь-якому випадку. І далеко не всім вдається бути такими. Зараз різні цифри – 1,5-2 млн ухилянтів. Наскільки тригерять вас такі історії про те, що хтось просто сидить вдома, не виходить, бо має різні страхи і боїться потрапити на фронт?Це складне питання, як і питання СЗЧ. Відповідальність військових дуже велика. Я знаю з досвіду, що є дуже багато ситуацій, при яких людина не має можливості звільнитися, але мусить. Я була здивована, що виявляється, коли родичі знаходяться на термінальній стадії онкозахворювання, людина не має можливості звільнитися з війська, щоб доглядати цю людину, тому що це не є інвалідність, а просто термінальна стадія. І це дуже несправедлива річ. Або, наприклад, перебуваючи за цих шість років у війську, мій чоловік втратив і матір, і батька. Вони померли без нього. Він доїхав уже на похорон. Я знаю ситуації, коли люди йдуть в СЗЧ, тому що вони хочуть опинитися, хочуть побути разом зі своїми рідними: хтось намагається таким чином врятувати родину, хтось має якісь інші обставини. Люди психічно здають. Людина може бути візуально, фізично здоровою, але вона може бути не в стані витримувати цього. І так само я розумію, що це серед тих людей, які не воюють, теж є дуже різні люди. Люди, які ухиляються: хтось боїться, хтось вважає, що для цього є спеціально народжені люди, хтось намагається знайти собі причину, де він може бути корисніший, а хтось просто вважає, що йому ця країна нічого не дала і він не мусить нічого. Тобто це дуже часто різний комплекс мотивів. Хтось боїться, наприклад, втратити  свободу, оскільки ситуація зі службою, з цією мобілізацією пов’язана і обросла дуже багатьма російськими наративами – як жахливо поводяться з мобілізованими, що це дорога в один кінець, це повна втрата свободи. Усі ці речі, які накручуються, і змушують навіть притомних людей потім починати сумніватися, ухилятися, але це обов’язок. Чим довше воюють ті, хто воює, тим менш їх залишиться. Мені дуже сумно усвідомлювати, що ми можемо потім опинитися в країні, в якій не буде людей, які дуже мотивовано і свідомо пішли захищати країну, але будуть люди, які матимуть купу претензій до держави і купу вимог до тих, хто вижив, захищаючи країну.І про все це ви пишете. Якось ви сказали про те, що поезія для вас має терапевтичну дію. Чи поезія теж має таку терапевтичну функцію для тих, хто вас читає? Наскільки допомагає вам письмо?Звісно, я не закладаю відразу собі такої задачі, що зараз напишу вірш, який зробить легше усім нам. Я просто роблю інтуїтивно те, що звикла робити, що для мене працює, як методика якогось самозаспокоєння, саморефлексії. Дуже часто процес письма, процес висловлювання того, що я переживаю, – називання речей своїми іменами – допомагає мені краще пережити певні ситуації. Так було і після Бучі, так було і після Ізюма, так було і після інших дуже емоційно важких ситуацій. Звичайно, не до всіх цих ситуацій я була особисто причетна. Це був не мій особистий біль, але це був теж і мій біль, тому що багато речей, які ми переживаємо, це таке поняття – колективний досвід. З іншого боку,  якщо цей біль чужий, ти можеш його, розділивши, трошки перейняти на себе, але при тому всьому не вимагати для себе такого самого співчуття, такої самої уваги, таких самих поблажок, як до людини, яка переживає самовтрату чи яка зазнала якогось важкого досвіду. Чесність, етична позиція передбачають оце розуміння – де закінчується співчуття і на що воно дає право.За вашими відчуттями,  люди, які  не мають досвіду перебування неподалік зони бойових дій,  не втратили домівки, не поранені, можуть сприймати вашу поезію, так само як ті, хто має цей досвід?Це дуже різні рівні сприйняття. Але поезія, як такий жанр, рід, сугестивний, який навіює, який сугерує певний стан, який намагається створити оце емоційне  відчуття, створити ситуацію, в якій ти можеш щось подібне пережити. Поезія, звісно, наближає і допомагає навіть тим людям, які не мають цього безпосередньо досвіду, щось зрозуміти про ці переживання, про таку ситуацію. Я це відчула в багатьох країнах, де в мене були виступи – коли люди, які далекі від нашого українського досвіду, яких, наприклад, безпосередньо це не торкається, дуже болісно переживали, реагували. Я часом думала, що це українці, які прийшли на виступ, але потім виявлялося, що це люди, які у своєму досвіді, в досвіді своїх родин знаходили щось подібне. Я  бачу, що в багатьох ситуаціях є сенс говорити про це, тому що ми кожного дня змінюємося. Наше сприйняття різних ситуацій, в яких ми опиняємося, –  змінне, накладається на попередній. Багато людей на самому початку повномасштабного вторгнення жахалися чи сирен, чи для них був новий досвід збирання тривожного  рюкзака чи валізки. Наприклад, люди сприймали, як велику трагедію, перебування в укриттях. Ми зараз до цього дуже спокійно ставимося. Але якщо б не було записано оцих попередніх вражень, якщо б ми не фіксували наших емоцій, бо насправді поезія ж працює не так, як журналістика. Вона працює не так, як відео і не так, як  фотофіксація. Поезія фіксує внутрішній стан, тобто людину в момент переживання чогось – її емоції, її враження, її, глибину її переживання. Ситуація може змінюватися. Коли я писала вірш про те, коли перший раз прилетіло в будинок в Дніпрі і було багато жертв, то ця ситуація настільки масштабується і повторюється так багато разів, що з цього вірша треба зняти назву, тому що вона стосується не тільки Дніпра і конкретної дати, а стосується дуже багатьох міст. І те, що відбувається з поезією згодом, вона узагальнює певні дуже одиничні, дуже конкретні досвіди. І оце дуже важлива межа – залишатися поміж ще свідченням, але уже не експлуатацією теми, тому що ця тема комусь відгукнеться. І для мене це така позиція, якої я намагаюсь постійно дуже тонко дотримуватися в літературі. Тобто не перебирати на себе, фіксувати певні речі, важливі  досвіди і, відповідно, робити їх опуклими за допомогою художніх засобів, засобів поезії. Мені часто не хочеться повертатися до такої поезії, бо вона болить, тригерить. Я її іноді виберу віршів читати на вечорах, а потім бачу публіку і розумію, що я не хочу робити цим людям боляче. Не хочу, щоб хтось плакав. Але вони самі про це просять. Вони кажуть: “Ми  хочемо це відчути і відпустити”. Людина, проговорюючи певні речі, може це відпустити,  може це сприйняти вже як те, з чим не треба постійно носитися, що можна покласти і знати, де воно. От, під час для мене поезія є такою.поетеса Галина Крук, фото: facebook.com/halyna.krukЧи це означає, що пробувати “вдосконалити” ці вірші – неправильно, бо те, як ви тоді відчували, має залишитися на папері, а сьогодні може варто написати інший вірш, а не переписувати чи доповнювати щось?Я такого підходу і дотримуюся, вже досить давно відразу після написання викладаю вірші в себе на Фейсбуці. І для мене це такий спосіб – не переписувати, не редагувати, не виправляти щось у вірші з наміром якось його зробити художнішим або естетичнішим. Це мій підхід. Мені здається, що вірш про війну не має бути естетичним. Зрозуміло, він може бути естетичним, він є естетичним, тому що – вірш. І якщо він потрапляє в цю сферу художньої літератури, художності, то набуває певних риз, певних ознак, але він не має прагнути прикрасити ту реальність, яка в нас болить, яка довкола нас відбувається. Він має відображати це настільки максимально точно, мені здається, наскільки це може бути художнім свідченням.У нашій студії недавно був Остап Сливинськийі розповідав про вас, що ви активно, невтомно їздите весь цей час цілим світом, щоб розповідати про нашу війну. Чи вдається попри оці літературні зустрічі, попри читання віршів теж розповідати про контекст, давати більше розуміння і чи не відчувається те, як  вони кажуть: “Ми вже втомилися від війни”, – чи справді є ця втома?Я їжджу давно. Їздила і до війни, як письменниця. Просто змінилося те, про що я говорю зараз. Якщо раніше, до війни, я могла просто говорити про те, що притаманне українській літературі, що вирізняє Україну, що характерне для моєї поезії, сфокусуватися на тому, що мені персонально цікаве, то тут оцей спосіб говоріння радикально змінився. Я свідомо це поміняла. І дуже часто я їжджу якраз в ті закордонні середовища, які мене запрошують і знали раніше, це були люди, яким хотілося достовірного свідка, тобто людину, яку вони знали до того, яка може розказати, що ж там відбувається. Відповідно, не завжди ці люди були готові слухати. Є певна межа сприйнятливості. І я була свідома, що частину своїх професійних стосунків за кордоном я поставлю в таку ситуацію, де люди не будуть готові продовжувати комунікувати. Особливо, я пригадую на одному з фестивалів  перед моїм виступом директор цього заходу  дві години зі мною розмовляв на тему того, що, наприклад, не можна бойкотувати російську культуру, не можна вимагати від західних фестивалів, щоб вони не запрошували росіян. Таких ситуацій доволі багато. Іноді люди думають, що  українці, які їдуть за кордон щось розповідати, що це  їх привозять, їм дають аудиторію і вони розповідають, аудиторія обіймає їх, радісно підтримує і вони на тому їдуть додому. Найчастіше це виглядає зовсім по-іншому. Ти приходиш в середовище, де люди не готові говорити про війну, не хочуть чути багатьох для них неприємних речей чи робити неприємних відкриттів, де люди не готові брати на себе біль і, наприклад, кажуть: “Ні, ми не хочемо”. Це називається емоційна експлуатація – ми не хочемо вас обслуговувати, вашу травму, зверніться з неї до психолога, а ми хочемо жити далі у своєму світі, який безпечний, чудовий. Тобто тут все продумано і немає місця для ваших емоцій. Дуже багато зусиль у мене пішло, не тільки у мене, бо я бачу, що багато людей це роблять. У 2022 році я мала зустріч з директорами більшості європейських фестивалів і намагалася пояснити, чому українці часто влаштовують демарші, як уникнути репутаційних втрат багатьом фестивалям в цій ситуації, як реагувати на те, що українці не хочуть виступати. У 2022 році було кілька таких ситуацій, де були репутаційні скандали для цих європейських фестивалів. Тому вони хотіли зрозуміти наші аргументи. Я тоді розповідала наші аргументи, з чим вони пов’язані, з чого ми виходимо –  ми бойкотуємо, а не намагаємося кенселити, ми просто не хочемо спільних форматів. І поступово, за рахунок того, що в нас була консолідована позиція багатьох українських організацій, ми змогли цю ситуацію змінити, проламати.  А зараз маємо нові виклики. Скажімо, в академічній сфері – якщо там може бути український лектор, а в цій конференції бере участь російський учасник, то нема сенсу нехтувати можливістю виступити. Йдеться про ті формати, де можна створити ілюзію якогось діалогу, замирення чи ще чогось. І я помітила ще з того часу, що в багатьох таких ситуаціях українські автори часто мусять бути готові до різних обставин. Я намагаюся шукати подібні досвіди. Наприклад, в Ірландії, де тема мови, втрати мови – дуже болісна. Або, наприклад, в Індії, де всілякі постколоніальні дискурси теж важливі, або в Іспанії, де мені доводилося пояснювати абсолютно дивні речі – коли вони вважали, що українська культура мусить бути вдячна, бо війна дає їй шанс бути видимою. Насправді кожного разу доводиться шукати аргументи для того, щоб пояснити на чужому досвіді. Мені не хотілося залишатися на якийсь триваліший час десь за кордоном, хоч було багато запрошень, навіть досить цікавих,  професійних, яких я більше не отримаю. Я їздила тільки на виступи. Але я розуміла, що ця можливість комунікувати і розповідати про те, що відбувається в Україні, особисто для мене можлива тільки тоді, коли я є в Україні, коли бачу, що відбувається на власні очі, коли розумію, як це, коли я відчуваю. І я для себе завжди шукала такої можливості побачити, як це зблизька – коли я їздила на схід  чи в “сіру зону”, чи у Краматорськ, коли чоловік був в госпіталі. Ця ситуація, як виглядає Краматорськ під обстрілами, де тривоги змінюються на щораз більшу загрозу де ти не маєш повної безпеки. Насправді це мені завжди давало такий матеріал для того, що я можу пояснити, і давало мені відчуття, що я маю право це робити. Тому що дуже багато людей, які виїхали з України і які знаходяться десь дистанційно, вони внутрішньо не мають оцього відчуття, що вони мають право говорити. Вони можуть дуже глибоко переживати цей біль, бо це біль їхніх близьких, але це буде опосередкований досвід, який не дає їм внутрішньо такої сили  і мотивації, таких аргументів, які б дозволили десь розповідати про цю ситуацію в Україні.Як відчувається зараз робота російської пропаганди на Заході, коли ви, ваші колеги, багато людей їздить, розповідає, показує на власному прикладі ці всі історії, як там реагують? Як вони працюють, щоб змусити європейців повірити російським наративам?Насправді ця історія триває дуже давно. Зрештою всі інституції, які працювали колись для пропаганди ще за часів Союзу, були успадковані Росією. А це і всі ці “пушкіни-хаоси”, і будинки дружби в різних країнах, і навіть дипломатичні структури, і  бізнес-структури, які мають глибокі корені і завжди куруються  ФСБ. Я вже мовчу про церкву,  де російська церква завжди є таким осередком, який пильнує душі і за кордонами навіть не росіян, але й тих українців, які не завжди розуміють, що і за кордоном вони можуть бути під контролем. Я помічала цю роботу давніше. Мені завжди було шкода  щодо цієї нерівності сил. Де ти працюєш один, там за українцями часто не було інституції і зараз ця наша боротьба не дуже інституціалізована. Раніше це було дуже сумно, тому що ти – один, а проти тебе – ворожа держава, яка має багато працівників і багато невидимих  сил. Мене колись здивувало, що в багатьох європейських країнах люди  мистецтва, наприклад, письменники, яким  дуже лестило запрошення на російські заходи, запрошення в Москву. Чому? Тому що дуже часто в капіталістичному світі нічого задарма не дається,  ти мусиш досягти всього своєю працею, талантом, а тут раптом тобі стається такий подарунок долі – тебе десь запрошують, тебе возять, тобі щось дають. І дуже часто ці люди залишаються такими агентами впливу, а потім  – дуже вдячними агентами впливу, яким подобається оця причетність, ця вибраність до чогось. Крім того, відомо, що російські спецслужби  тримають на гачку дуже багатьох – і журналістів, і публічних осіб, і політичних, відповідно, таким чином можуть впливати на них. Якщо  зайти, наприклад, в італійську книгарню, і ти дивишся, а в них кілька поличок російської літератури – кілька видань Достоєвського, кілька видань Толстого  – багато цього, а  українського майже нічого не було. Було дві чи три книжечки. Я шукала там українську поетичну антологію, яка вийшла італійською мовою кілька років тому, здається, у 2023 році. І вони сказали, що цю книжку можна замовити, але на полиці її не було.поетеса Галина Крук, фото: facebook.com/halyna.krukЧому так є? Хто і як може це змінити?Це потребує дуже тривалої праці, дуже багатьох людей, дуже багатьох інституцій. Це потребує ресурсу, якого в нас зараз немає, бо в нас дуже багато ресурсу йде саме на боротьбу і на війну. І я навіть не знаю, як це краще зробити, тому що це для мене насправді болюче питання. Кожного разу, коли я десь виступаю за кордоном, то використовую переклади там, де вони є. У мене виходило кілька книжок  англійською, у двомовній версії в Штатах вийшло дві книжки –  “A Crash Course in Molotov Cocktails” (“Прискорений курс з коктейлів Молотова”) і “Lost in Living”  (“Втрачаючи жити”). Ці  книги  були помітними і потрапили в фінал премій. Що це означає? Це означає, що до них була увага. Це книжки, де є вірші про війну, про нашу ситуацію. І дуже часто люди, які не готові були думати про війну, говорити про війну чи взагалі спостерігати і читати новини, – це типова поетична аудиторія. Через поезію вони можуть зайти в цю тему. Вони можуть заглибитися там, де їхня психіка уникає цього заглиблення,  і залишитися на глибині. Я часто використовую в тих країнах, де в мене є переклади, такий спосіб, що на тлі до цього тексту я даю контекст. Поміж віршами я пояснюю ситуацію, з якої виникли ці вірші,  чому так, чому я про це пишу, як воно виглядає на практиці. І часто така розмова стає якраз доброю нагодою поговорити про українську ситуацію і доброю нагодою через літературу зайти в неї, зайти туди, куди б люди не впустили тебе лише на рівні новин, куди люди не хочуть ходити.Але все одно – це на запрошення, тобто вас не делегує Україна, не делегує якийсь інститут чи якась конкретна інституція, а вас запрошують звідтам?Мені важливіший цей момент. Я лише кілька разів їздила, коли це були українські структури, держава мене делегувала чи запрошувала кудись. Але дуже часто це, наприклад, така ситуація, при якій я використовую ті контакти, які в мене вже були. І мені важливо, яка збирається аудиторія, тому що дуже часто на українські заходи збирається аудиторія, яка звикла і яка звично ходить на українські заходи. Тобто це така аудиторія, яка знає, яка має підготовані свої прапори,  які виставляє в певний момент. Це “тепла ванна” дуже часто. І це ті люди, які вже звикли – отут ми говоримо про Україну, вони вже налаштовані, вони вже є на нашому боці. А от, бувають ситуації, де дійсно приїжджаєш і ти розумієш, що тут, крім тебе ніхто не готовий про це говорити, а тобі треба зайти в цю ситуацію і пояснити її. Можливо, тому що я – педагог за своєю освітою, то цей момент пояснювання – для мене важливий.Повернімося на 7 років тому, 5-ті роковини трагедії на Майдані, в Україну до Києва приїхав Дональд Туск, який тоді був президентом Європейської Ради, а сьогодні це прем’єр-міністр Польщі. І він тоді зачитав у Верховній Раді саме ваші рядки: “Усі ми, Європо, так глибоко стурбовані, що деякі навіть убиті”. І після цього вірша Туск підтвердив угоду про Асоціацію, що ЄС визнає європейські прагнення України, вітає наш європейський вибір. За вашими спостереженнями, з того часу минуло вже майже сім років, як змінилася і чи змінилася ця позиція Європи? Чи далі вони так вітають наш європейський вибір? І чи вони розуміють, чи вони усвідомлюють, що ми настільки є європейцями і настільки для нас важливі ці європейські цінності, що фактично віддаємо за це свої життя?Я пригадую цю ситуацію з Туском. Ми потім познайомилися, коли він приїжджав до Львова. Я питала, чи він знає про цей переклад польською. Він сказав, що знає, але хотів прочитати всю промову українською, тому зацитував цей текст. І мені здавалося, що тоді ми мислили трохи іншими категоріями, що на рівні ми прагнули до Європи, до Європейського Союзу. Нам здавалося – якщо ця зона безпеки нас огорне, нас прийме до себе, то ми будемо безпечні, будемо в безпеці. Ми будемо не за кордонами цього безпечного світу чи не кордоном цього безпечного світу, а в ньому. Але насправді, як виявилося згодом, ситуація настільки просунулася, якщо так можна сказати, настільки змінилася, що вже зараз в більшості країн Європи цих речей не треба пояснювати. І дуже багато речей, які стосуються цієї ілюзії безпеки, стали видимими, окрім лише в тих європейських країнах, які звикли зберігати нейтралітет. У мене були такі розмови в Швейцарії, де абсолютно не розуміють, навіщо їм витрачати на військо, на оборону, оскільки вони нейтральні і ніхто не буде воювати з країною, яка є гарантією твого фінансового добробуту. Але насправді світ  змінився настільки, що ця наша Європа стала набагато менш безпечною, стала набагато меншою в порівнянні з тими всіма процесами, які відбуваються далі. І тут уже я відчуваю себе в цьому питанні не людиною, яка опанує, а людиною, яка розуміє, наскільки загроженою є ця Європа. Мені кожного разу хочеться про це говорити. Я ще раніше пояснювала про оці хиби європейського пацифізму, про ілюзорність європейської безпеки. Якщо навіть безвідносно до нас, ця Європа виглядає зараз загроженою. Але при тому всьому я розумію, що ми на краю, що ми знаходимося з краю, зовсім з краю. І нам в цій ситуації найгірше. Я не знаю, чи мистецтво, чи взагалі література спроможні багато речей пояснити там, де ми можемо чогось досягнути тільки певними політичними кроками, де ми можемо покладатися на військо. Тому що література працює в іншій перспективі. Це довготривала перспектива. Це те, що ти пишеш для дитини, яка виросте і може вибере правильні цінності. Про літературу і тих, хто її творять, дуже багато, на жаль, – Вікторія Амеліна, Володимир Вакуленко. Багато є цих прізвищ, які вже не з нами. Це ті, хто міг би ще писати. Багато митців, поетів, письменників мобілізувалися. З однієї сторони захищають нашу країну, нас з вами, з іншої сторони вони могли б творити ту літературу, яка в майбутньому сформує правильні цінності в наших дітей.Більшість тих людей, які загинули, вони загинули в тому моменті, де вони були. А все, що ми знаємо,що вони створили, який резонанс викликали навіть своєю смертю, воно було недоступне нам до того, доки вони не загинули. Є якась така дивна річ – ти не можеш опинитися в певній точці майбутнього, коли ти не прожив сьогодні. І складно говорити про те, що якби всі залишилися лише писати вірші, замість того, щоб захищати свою країну. Для мене це така зона, в яку я часто ходжу і яка мені нелегка. Тому що завжди починаєш із себе, починаєш думати, чи ти правильно робиш, чи ти робиш все, що можеш в цій ситуації, чи ти віддаєш все, що ти можеш віддати для якогось, щоб ми цю ситуацію перебороли, щоб ми вийшли з цього, щоб ми мали сили. І єдине, що в цій ситуації я можу робити, то це говорити про людей, яких ми втратили. Дуже часто на багатьох зустрічах я розповідаю про Вікторію, яка для мене – болісна втрата, тому що Вікторія була моєю близькою подругою. І це дуже особистий момент для мене, який я нелегко переживала. Чи, скажімо, про Максима Кривцова, чи про Володю Вакуленка, якого я особисто знала. Ситуація насправді зблизька –  об’ємніша, ніж ти можеш говорити в правильних словах, в правильних тезах. Я пам’ятаю, що Володя Вакуленко хотів спочатку виїхати, але не міг, тому що на його утриманні був син. Він казав: “Куди я поїду? В мене немає роботи. Я не можу залишити сина, тому що він потребує постійного догляду”. І таких об’ємних ситуацій, людських ситуацій дуже багато. Ми завжди будемо приречені бачити те, що з нами відбувається в дуже багатьох деталях, з яких не треба шукати якихось правильних історій. Звичайно, ці всі посмертні  розповіді про людей вигладжують, прибирають якісь незручні моменти для живих, тому що живим тоді треба було б визнати, що вони не все зробили, десь не вклалися, як могли. Для мене ті люди, яких ми втрачаємо, а ми втрачаємо кожного дня, –  це люди, які створять порожнечу, від них виникає велика діра в майбутньому. Це те, чого не буде створено, не буде сказано, не буде написано. Це те, чого ми навіть не можемо собі уявити. І це стосується не тільки людей літератури, людей мистецтва, людей науки, а всіх тих, кого  зараз немає. От, я вже розумію –  ще від початку війни я маю такий тип мислення – коли мені шкода навіть за тим, що чого не буде.У чому ви шукаєте опору?Я намагаюся робити те, що я можу робити, що я вмію робити. Намагаюся робити це чесно. Намагаюся не створювати, не використовувати війну як шанс, уникати цієї спокуси. Хоч насправді доволі багато людей зараз не можуть цієї спокуси уникнути. Я не з осудом кажу, я кажу про те, що ми – всі люди. І мій підхід саме такий. Можливо, тому я досить довго не видавала в Україні тих книжок, які навіть вийшли за кордоном, тому що мені не хотілося комерціалізувати біль і втрату. Мені хотілося, щоб це залишалося в межах якогось такого дуже інтимного, приватного переживання, але доступного іншим. Це мій спосіб якось бути чесною з тим, що відбувається.Ви сказали якось: “Шкода, що поезія не вбиває”. Вам все ще шкода?Так. Це, до речі, була теза, якою я завершувала свою коротку промову на Берлінському фестивалі. І часто потім в багатьох країнах  якесь інтерв’ю або починалося з цієї тези, або  вона обов’язково згадувалася. Кожного разу мене запитували: “Чому так? Ви ж так не думаєте”. Насправді я саме так думаю.Нам українцям легко зрозуміти, чому ви так думаєте.Тому що для мене це мій інструмент і мені б хотілося, щоб цей інструмент мав таку дію, яка потрібна при війні.