“Поні – це концентрація характеру. Може підстрибнути й укусити великого коня”

Утримання однієї тварини коштує 200 гривень на день

11 років тому в харківському парку побачила нещасних “прокатних коней”, які за гроші катали дітей. Усі змирилися зі ­своєю долею, і лише одна кобила вибрикувала, куса­лася, тікала. Вона боролася. За кілька днів ми з Іваном пішли її провідати у клуб. Це був жах: по коліна у гної, на голову лився дощ. Ми її викупили, поставили у стайню до друзів і пів року лікували. Коли заходила у стійло, доводилося надівати каску травмована коняка спершу кидалася на людей. Назвали її Шера, Шахерезада. Найкраща у світі кобила. Моя улюблениця.

Після історії з Шерою зрозуміла, що хочу рятувати коней. Вони хоч і великі, але беззахисні. Котів і собак лікують багато, а фахівців із великих тварин одиниці. Закинула роботу в ресторанному бізнесі і здобула освіту ветеринара.

На Харківщині, в Малій Данилівці, була дитяча кінно-спортивна школа з державними кіньми. Там я навчилася базового лікування, вмію приймати пологи, оперувати. Коні їздили на всеукраїнські й міжнародні змагання. Були в нас і місцеві театральні постановки.

Спершу ми з чоловіком орендували стайню, а з часом купили дім у Деркачівському районі. Побудували там стайні. Також я лікувала хворих хижих птахів, а потім випускала на волю.

Наступного нашого коня побачила в чаті в телеграмі, де продають секондхенд. Хотіла взяти якісь речі, а натрапила на оголошення про продаж коня. Він кульгав. Написала власнику, що його треба лікувати, а потім продавати. На це отримала відповідь, що “всім начхати” і якщо що “вони його на м’ясо здадуть”. Мені кінь чомусь запав у душу. Попросили допомоги в соцмережах, бо ціна на тварину була далеко “не м’ясна”. Забрали, привезли додому самий скелет. Але нічого виріс, став красенем. Адміралом назвали.

Ще один кінь жив на елітній спортивній конюшні в Харкові. Як побачила його, одразу виникло відчуття, що мій. Десь за рік подзвонила директорка конюшні: “Якщо хочеш, можеш забрати цього коня зараз. Бажано в найближчі декілька годин”. Чомусь не знайшли порозуміння кінь і його власник. Загалом стосунки між господарем і конем навіть інтимніші, ніж у людини й собаки. Якщо не намагаєшся зрозуміти, відчути коня, то буде так: щось там потіпалось у стайню, а ти зліз і пішов додому. А якщо коні це твоє справжнє захоплення, то вчишся вибудовувати стосунки. Цього коня звати Закал. Він емоційний, і тому йому найважче було пережити стрес від війни. Відновлювався найдовше.

У Шери є син Тьєрі. Народжений від великого кохання. У харківській конюшні був красень-кінь, якому приписували магічні здібності. Одного разу вони з Шерою втек­ли із загону і зробили цю малечу. Йому тепер 3 роки. Тьєрі несамовитий, веселий, розумний.

У табуні свої стосунки: коні дружать, симпатизують або навпаки недолюблюють. Вони можуть обійматися, чухати одне одного, а можуть кусати. У багатьох уявлення про коней романтичне, мультяшне. Це не зовсім так. Коні логічні істоти. Навіть прагматичні. Вони слухатимуть упевнену людину, яка чітко знає, чого хоче від коня.

Бісквіт це білий поні. Його купили для моєї середньої доньки Марії. Вони народились одного року, одного дня і мають схожий характер. Цей коник геть не комплексує через малий зріст. Поні це концентрація характеру. Може підстрибнути й укусити великого коня. Робить таке регулярно.

Перед початком повномасштабного вторгнення був іще один дорослий кінь. Помер після евакуації. Ми подолали інфекцію, яку він підхопив дорогою. А потім серцевий напад. Робили посмертне дослідження: в молодого спортивного коня на тлі стресу внаслідок війни сталися незворотні зміни в серці. А навантаження від лікування спровокувало погіршення. Безглузда смерть. Цьому коню було 11 років, ще жити й жити (середній вік коней 2530 років. Країна).

До 24 лютого ми жили в селі Безруки під Деркачами, за 30 кілометрів від кордону з Росією. Ще 23-го числа я чула, як ідуть танки, думала: хтось набухався і поїхав на комбайні в поле. Потім через наше село летіли “Гради” на Харків. Ми були перші, хто зустрів ворога. Бачили першу танкову атаку, коли бронетехніка проривалася з Бєлгорода. Вони кружляли навколо нашого села, де ми були з трьома малими дітьми найменшу доньку я народила за два місяці до початку війни. Світло, опалення, зв’язок, газ зникли одразу. Собаки вирвались і втекли в бік ворогів, там їх застрелили.

Порадились і вирішили, що чоловік і діти пересидять у бункері в подруги під Харковом, а я залишуся з ­тваринами. Але росіяни скоро зайшли в село й вибору вже не лишилося. Я під обстрілами вивела всіх наших коней на базу до кінно-спортивної школи, там було спокійніше. Невдовзі їх довелося перевезти до Дніпра. Доки коні були там, ми з родиною евакуювались у Німеччину й думали, як їх забрати.

Усі європейські фонди радили шукати приватних перевізників. Ми зв’язалися з такими, й вони викотили космічну суму за дорогу зі Львова в Німеччину. А якщо додати ще й шлях від Дніпра, то виходило 2 тисячі євро на коня. За п’ять моїх великих коней, коня моєї куми й поні виходила непідйомна сума.

Проте добрі люди підкинули грошей на перевезення. Я поскупилася віддати їх за одноразову поїздку і знайшла в Німеччині старий фургон-­коневіз. Купила, зареєструвала, застрахувала. Вивчила європейське законодавство, норми й вимоги до техоглядів. Важко було знайти водія зі специфічною категорією. Вклалася в бюджет. Але тепер маю фургон і вільна в пересуванні. Це заспокоює.

Дорога була важка, й це при тому, що на кордоні ми стояли менш як добу. Буває, люди по сім-дев’ять діб стоять. Від коней через виснаження і стреси за ці тижні залишилася третина.

Уже в Німеччині зрозуміли, що ця країна нам не пасує. Ні родині, ні коням. У тій частині, де колись була Східна Німеччина, лишилося багато російськомовних людей. Ці росіяни чекають на прихід Путіна. Оці жарти: “На Берлін!”, “Готові повторити” їхня картинка світу. Вони реально думають: може, Путін прийде й опалення буде дешевше. Німецькі ватники не жарти. Для коней ситуація така: якщо коні не елітні, як у мене, то вони житимуть у полі. Німці орендують шматок огородженого поля, де нема навіть навісу. Є автоматичне подання води, привозять рулон сіна і все. Оренда ж найдешевшої стайні 550600 євро на коня і місць немає: заброньовані на декілька років уперед. Пасовища здають в оренду, і вони теж коштують космічних грошей.

Побули трохи в знайомих, нам дали шматок поля, ми сплачували тільки за сіно. І тут почався треш. Бо поки були в дорозі, зупинялись у різних стайнях, де до наших побували коні з усієї країни. Це як у смітник потрапити. Нахапали купу болячок. Тварин щеплено проти базових хвороб, але не проти всього існують вакцини.

Так намучилася, що сіла моральна батарейка. До того ж ми почали шукати, куди переїхати. Щоб і дім для родини, і конюшня. Найдешевше місце знайшлося біля Бельгії: двокімнатна квартира без меблів і огороджений шматок поля. Це коштувало 1700 євро. Виявилося, що за 1500 євро можна в Польщі орендувати будинок із теплою стайнею зі свіжим ремонтом, двором. Меблі можна купити за копійки. Ми зібрались і поїхали. На той час коні досягли апогею інфекційних хвороб. У Європі не купиш вільно антибіотиків чи протизапальних препаратів. Але я здружилася з лікарями, пояснила ситуацію і нам допомогли.

Із часом усе більш-менш стабілізувалося. Нині ми знайшли постачальників сіна, де купувати корми. Коні гуляють, пасуться, набирають вагу й мають нормальний вигляд.

І досі важко середній доньці. Їй 2 роки, і вона стрімко втрачає волосся пасмами. Лікарі кажуть, що так діє відкладений стрес. Марія погано спить, їсть. На початку війни півтора місяця пила лише молоко й не їла взагалі. Стала істерична і плаксива.

Повертатися додому нині не бачу сенсу. Була нещодавно в Україні. В нашому селі все розгромлено, немає газу, світла. Вдруге тікати з тваринами я не витримаю.

Щодо евакуації державних коней. Там виникли проблеми із формальностями: кінно-спортивна школа раніше належала зооветеринарній академії. 2021-го вона стала біотехнологічним інститутом. І невідомо, чи прийняли коней зі стайнею на баланс. Спитати не було в кого: адміністрація втекла. Не можна було знайти людину, яка поставила б підпис. Формально тварини державні, а направду нічиї. Біля них були директор школи та тренер. Але вони не встигали прибирати за 50 кіньми під обстрілами, ті стояли в нечистотах, копита підгнивали. Крім того, коням треба гуляти 810 годин на день. Ці тварини мають гладеньку мускулатуру кишківника. Якщо не рухаються, їжа не перетравлюється. А хто їх випускатиме гуляти, коли бомблять? Треба було рятувати. Я вже не шукала нічиїх підписів. Просто вивезла.

За транспортування одного до Дніпра треба було заплатити 6 тисяч гривень. Допомогли благодійні фонди. Поступово всіх коней перевезли до Дніпра, потім розмістили в різних регіонах. Але тепер вони повертаються додому, бо щодень утримання однієї тварини обходиться у 200 гривень. Тепер донатів немає. Я забезпечила їм вісім місяців відносно спокійного життя, де вони відійшли від стресу. Деркачівський район звільнили, там не стріляють, а прилетіти в Україні може всюди. Різниці, крім фінансової, де саме бути, немає.