Ситуація насправді надзвичайно складна: росіяни хочуть тягнути час і водночас протягувати додаткові вимоги. Вони намагаються обдурити частину світових еліт пропозицією миру. Ми в Україні не надто віримо в це, але ситуація серйозна. Як ви, з вашим колосальним досвідом, оцінюєте зараз тенденції до того, що буде укладено мирну угоду? Ви вірите в це? Можливо, у вас є якась додаткова інформація.Я б сказав, що росіяни не лише намагаються обдурити Захід, але й доволі успішно це роблять. Переговори системно затягуються. Росія традиційно дотримується максималістських позицій, що давно стало характерною рисою її переговорного стилю.На сьогодні я не бачу ознак того, що російська сторона справді зацікавлена у змістовних переговорах, адже для цього у неї бракує переконливих причин. Путін вважає, що грає на випередження. Він робить ставку на поступове виснаження Заходу. У цій логіці питання “навіщо зупинятися?” виглядає для Кремля цілком прагматичним.Якщо говорити про перспективи переговорного процесу, то, на мою думку й з огляду на мій досвід, Захід має послідовно посилювати тиск як у військовій, так і в економічній площині. На полі бою визначальним чинником залишаються дії України за підтримки партнерів.В економічній сфері важливою є підтримка Європи та США, втім вирішальне значення матиме стійкість і спроможність самої України.Ситуація є драматично складною. З одного боку, ми маємо оновлену американську доктрину національної безпеки. З іншого, ми почули про кейс Гренландії. Це певні тріщини в тому, що було створено після Другої світової війни, і росіяни будуть на цьому грати. Але до чого росіяни, і зокрема Путін, можуть готуватися? Ми не бачимо, що вони скорочували б військове виробництво, і ми бачимо, що вони надзвичайно ретельно готують людей, – і це конкретні показники.Історія з Гренландією, на мою думку, радше виглядає як відволікаючий фактор. Вона відображає накопичену напругу у відносинах між Сполученими Штатами та Європою, яка останнім часом стала більш помітною. Путін, безумовно, уважно за цим стежить і намагається знайти можливості для власної вигоди.Певні розбіжності всередині НАТО справді існують, однак політична динаміка в Європі є змінною і часто коригується виборчими процесами.Путіну варто бути обережним у своїх висновках. Припущення про можливість легкого впливу на Трампа можуть виявитися стратегічною помилкою. Фактично жорсткіша позиція США стала для Європи стимулом до посилення власної оборонної ролі.Схожу, хоча значно драматичнішу, закономірність можна побачити й у випадку України. Російське вторгнення, попри його катастрофічну ціну, призвело до безпрецедентного зміцнення української національної ідентичності. Трагічний, але історично визначальний наслідок.Зараз, коли президент Трамп спонукає європейців брати на себе більшу відповідальність за власну оборону, вони дедалі чіткіше усвідомлюють неминучість цього процесу. У результаті ми бачимо зростання оборонних витрат у багатьох європейських країнах, де Німеччина відіграє провідну роль, а Польща та держави Балтії залишаються ключовими учасниками.Ця динаміка свідчить про те, що Європа поступово зміцнює свою спроможність компенсувати те, що часто сприймається як часткове скорочення американської присутності. Трамп не відмовляється від НАТО, а радше переглядає підходи до ролі США в Альянсі. Саме тому Путіну варто уникати надто спрощених або оптимістичних висновків із цього приводу.Радянський союз і теперішня Росія завжди працювали з психологічною службою аналізу. Ми розуміємо, що зараз росіяни склали собі психологічний портрет Трампа. Я думаю, що американці теж склали психологічний портрет Путіна. Вони збирають інформацію і в такий спосіб справді мають певну методичку і знають, яким чином вони можуть натискати на болючі місця. Це психологічний момент.Але, крім цього, є ще питання команд. Кожен президент – це не сам по собі президент, це ще команда людей, які готові грати і розгортати певну стратегію. Наприклад, якщо говорити про поінформованість росіян про те, що відбувається у Вашингтоні і в середовищі, яке наближене до американського президента.Між російським і американським сприйняттям світу існує помітна асиметрія. З мого досвіду, росіяни значно більше зосереджені на Сполучених Штатах, уважно стежать за американською політикою та намагаються інтерпретувати поведінку американців.Для більшості американців Росія, навпаки, не є постійним елементом повсякденної уваги. Така різниця у фокусі часто формує викривлені взаємні уявлення. У цьому сенсі обом сторонам нерідко бракує самосвідомості.Щодо лідерів, президент Трамп є складною та непередбачуваною політичною фігурою. Спроби надто спрощено пояснити його логіку або вважати її цілком передбачуваною можуть стати джерелом стратегічних помилок.За моїми спостереженнями Владімір Путін значно еволюціонував з часу, коли вперше став президентом Російської Федерації. Якщо поглянути на його ранні фотографії, ще до помітних змін у зовнішності, він справляв враження доволі звичайної публічної постаті. Він регулярно з’являвся на публіці та виглядав значно більш залученим у суспільне життя.З роками, разом зі змінами у зовнішності, ймовірно трансформувався і його психологічний портрет. Він ставав дедалі більш ізольованим, що особливо проявилося в період пандемії коронавірусу. Багатьом запам’яталися показові кадри з надзвичайно довгим столом, які стали символом цієї дистанції.Ізоляція, схоже, набула не лише фізичного, а й ширшого характеру, зокрема в контексті сприйняття інформації та взаємодії з оточенням. Його найближче коло, на мою думку, поступово сформувалося з людей, які неохоче доносили до нього небажану або проблемну інформацію. Така динаміка неминуче посилює ефект замкненості.Щодо його ядерної риторики на адресу світу та Європи, то, на мою думку, йдеться про людину, яка демонструвала виразну занепокоєність питаннями особистої безпеки, зокрема в період пандемії. Якщо лідер настільки зосереджений на власному здоров’ї та захисті, складно уявити, що ця людина добровільно вступить у ядерну війну.Складається враження, що ця риторика значною мірою розрахована на психологічний ефект і стримування. За відсутності прямої екзистенційної загрози для самого режиму такі заяви радше виглядають як інструмент тиску, ніж як намір.У цьому контексті США та Європа, на мою думку, мають підстави дотримуватися більш жорсткої позиції щодо Путіна.Подібні психотипи можуть довго вести війну. Це люди з акцентуйованим підходом до життя, до війни. Путін виставив ультиматум, який стосувався не лише України, а НАТО і Сполучених Штатів – перед повномасштабним вторгненням вимагав виведення американської присутності з Центральної Європи, а це Естонія, Литва, Латвія, Польща, Чехія, Угорщина. Уже змінилося кілька урядів – у Словаччині, у Чехії, це є певна проблема, але це не означає, що ми не можемо протидіяти.Питання Нарви залишається актуальним. Як ви оцінюєте готовність Путіна відкрити другий фронт шляхом провокації чи то проти Польщі, чи проти Естонії?Саме тому війна в Україні має таке значення. На мою думку, це не лише конфлікт між двома державами, а протистояння двох систем цінностей.З одного боку стоять принципи демократичного Заходу. З іншого — модель автократичних режимів, яку уособлює Росія. Достатньо подивитися на коло її партнерів: Північна Корея, Іран і Китай. Я інколи жартую, що це не та компанія, до якої прагнуть приєднатися.Щодо ризику розширення війни, події в Україні мають визначальне значення. Якщо Путін досягне своїх цілей і отримає відчуття безкарності, це потенційно може стимулювати подальшу ескалацію, зокрема у напрямку країн Балтії.Він може дивитися не лише на Нарву, переважно російськомовний регіон Естонії, але й на ширші геополітичні конструкції, зокрема можливість створення сухопутного коридору між Росією та Калінінградом через Литву, у зоні так званого Сувальського коридору.Саме тому результат війни в Україні має критичне значення. Йдеться не лише про долю України, а про стримування потенційної експансії Росії в інших частинах Європи. Переконлива поразка Кремля є ключовим фактором стратегічної стабільності.Парадокс ситуації полягає в тому, що Путін роками обґрунтовував свої дії необхідністю зупинити розширення НАТО. Проте саме російське вторгнення спричинило протилежний ефект. Альянс отримав нових членів, зокрема Швецію та Фінляндію. Вступ Фінляндії, яка має довгий кордон із Росією, особливо виразно демонструє суперечливість початкової логіки Москви.Отже, війна в Україні давно перестала бути локальним конфліктом. Її наслідки безпосередньо впливають на безпекову архітектуру всього Заходу.А зараз надзвичайно цікава історія. Жив собі президент Венесуели Ніколас Мадуро. Увечері він собі пив чай чи какао, одягнув сірий спортивний костюм. Системи протиповітряної оборони, президентська охорона працювали згідно з протоколами. Протоколи безпеки були звірені з китайцями, з росіянами, з Кубою.Він не допив своє горнятко какао – сталося щось. Вимкнули світло, і президент Мадуро опинився в навушниках, окулярах у незрозумілому місці – в американському літаку, який його віз до американського суду.Після того ми почули американського президента, який розкрив деякі деталі. Я не знаю, хто порадив президенту Трампу це озвучити – що було застосовано нову, надсекретну, незрозумілу якусь зброю в цій операції.Я розумію, що там 10 рівнів чи 10 грифів секретності і конфіденційності. Але, можливо, ви поділитеся тим, що є несекретним?Отже, по-перше, я вважаю, що спортивний костюм Мадуро отримав уже після того як був схоплений у своєму палаці.Я хотів би віддати належне своїм колишнім колегам із ЦРУ за ефективну роботу зі збору розвідувальної інформації, яка зробила цю операцію можливою, а також колегам з Об’єднаного командування спеціальних операцій, які провели її без втрат з американського боку. Сподіваюся, Путін звернув на це увагу, з огляду на обмежені можливості його сил у подібних сценаріях.Щодо розмов про “секретну зброю”, варто зважати на риторику й стиль самого президента Трампа, якому властиве іронічне подання подібних тем. Чи йшлося про буквальне твердження, чи про образний вислів, сказати складно. Водночас у повідомленнях згадувалося про значні втрати серед охорони. Подібні тактичні ефекти цілком досяжні звичайними засобами, зокрема світло шумовими гранатами.Світло шумова граната не створює осколків, однак на близькій відстані може викликати сильну дезорієнтацію та відчутні фізичні наслідки. З того, що мені доводилося чути від колег, жодної “секретної технології” не застосовувалося. Ймовірніше, сили безпеки були просто перевантажені характером атаки. Попри значний медійний резонанс, у цій історії, на мій погляд, немає підстав для сенсаційних висновків.Ключовий момент, радше, полягає в іншому. Схоже, що політичне терпіння Вашингтона досягло межі, після чого було ухвалено рішення про дії. Подальший розвиток ситуації значною мірою залежатиме від ширшого геополітичного контексту, зокрема присутності іноземних радників у Венесуелі. У стратегічній логіці подібні процеси рідко завершуються одним епізодом.Це загалом фантастична просто операція, я думаю, що всі були здивовані. Мабуть, зараз росіяни і китайці також оновили свої протоколи безпеки. Тому що, можливо, треба було починати не з Мадуро, а з Російської Федерації. Наша спеціальна операція “Павутина” вдалася і була дуже успішною, росіяни не чекали такого.Як ви оцінюєте готовність росіян до захисту своїх стратегічних об’єктів? Вони вважають своїм стратегічним об’єктом Путіна, і Путін не хоче потрапити в американський чи в український суд.Так, операція “Павутина” була справді надзвичайною як з точки зору вибору цілей, так і з точки зору виконання. Вона цілком може розглядатися в одному ряду з найбільш резонансними та складними спецопераціями сучасності.Водночас я хотів би підкреслити для американської аудиторії, що, окрім безпосередніх бойових результатів, найбільше враження справляє рівень секретності. Як для людини, яка мала досвід взаємодії з українськими та іншими службами, для мене ключовим фактором є те, що операцію вдалося зберегти повністю закритою, забезпечивши ефект повної несподіванки для російської сторони.У перші роки після розпаду Радянського Союзу співпраця між західними та українськими службами супроводжувалася помітною обережністю. Західні партнери нерідко діяли стримано через побоювання щодо потенційного впливу або проникнення російських структур. Можливо, не йшлося про прямий контроль, але фактор ризику сприймався як суттєвий. Саме тому обмін найбільш чутливою інформацією часто залишався обмеженим.Переважала логіка: будь-яка передана інформація потенційно могла опинитися в Москві.Операція “Павутина” показала, що українські служби значною мірою змогли мінімізувати ці ризики. Витоків інформації не було. Ефект несподіванки був повним. ФСБ виявилася неготовою до такого розвитку подій. Це стало не лише черговим ударом по її репутації, а й вагомим успіхом України.Я щиро знімаю капелюха перед українськими службами.Розуміємо, “Орешник” – це потенційний носій ядерної зброї, і росіяни зараз тестують його. І тестують американські системи протиповітряної оборони, які встановлені в Україні. Тобто вони щось демонструють. Але щодо арсеналу додаткової зброї, яка мала б стати геймченджером, так ми розуміємо, що подібні ноу-хау є, можливо, у росіян, у китайців, у американців – і в України це є, ідеться про фламінго і не тільки. Історія про російський «Орешник» – на кого вона спрямована?На мою думку, використання “Орешника» радше свідчить про брак ефективних альтернатив. Попри роки ракетних і дронових атак, Росії не вдалося досягти стратегічної мети. Особливо показовими стали масовані удари останнього часу — сотні дронів у поєднанні з ракетними атаками. Вони спрямовані на виснаження оборони, однак не призвели ані до зламу суспільної стійкості, ані до руйнування ключового промислового потенціалу.Україна навіть в умовах колосального тиску демонструє здатність до розвитку та зміцнення власних спроможностей.Я б застеріг росіян, що майбутні українські системи озброєння, хоча й не є жодною міфічною wunderwaffe, неминуче посилять тиск як на російські військові можливості, так і на економіку. Саме тому для Заходу критично важливо нарощувати інвестиції, щоб Україна могла розгорнути ці спроможності якомога швидше.Показовий приклад української стійкості ми спостерігали приблизно годину тому. Ми перебували в кафе у Львові, коли оголосили повітряну тривогу. Уже за кілька хвилин пролунав вибух. Швидкість вказувала на ракетний удар, і згодом стало відомо, що йшлося про “Кинжал”. Реакція людей була промовистою: жодної паніки. Ті, хто вважав за потрібне, попрямували до укриттів, але більшість спокійно продовжувала свої справи.Українське суспільство залишається стійким і незламним. Ключовий висновок очевидний: Захід має не просто зберігати, а послідовно посилювати підтримку України, створюючи умови, за яких переговори стануть для Росії необхідністю, а не тактичним вибором.Росіяни застосовують звірячу просто тактику. Вони вибивають нашу цивільну енергетику, для того щоб люди страждали. Для чого їм потрібно, щоб люди страждали, – вони сподіваються, що в такий спосіб отримують певний психологічний настрій у суспільстві, змінений. Але якби вони добре працювали з історією, то повинні були згадати, що блокада Ленінграда нацистами не закінчилась здачею Ленінграду. Звіряче, варварське бомбардування Дрездена не закінчилось капітуляцією німців. Люди страждають, але загалом військова тактика і стратегія відповідають, що це не має спричинити результату. Але вони це роблять.Як ви оцінюєте українські можливості – ми можемо зробити росіянам боляче, щоб вони зрозуміли, що означають їхні удари по нашій цивільній інфраструктурі, коли від холоду гинуть люди? Так, я вважаю, що це можливо, оскільки сучасні суспільства суттєво відрізняються від тих, якими вони були в минулому. Росіяни сьогодні не є тими самими росіянами епохи Радянського Союзу 40-х років. Інтернет, глобалізація та відкритість інформаційного простору неминуче змінюють очікування, поведінку та сприйняття реальності. Це повною мірою стосується і російського суспільства.Водночас не можна ігнорувати масштабні втрати, яких зазнають російські війська на полі бою.Йдеться переважно не про еліту. Значна частина політичного та економічного класу, зокрема населення найбільших міст, досі не відчуває на собі повного тягаря війни. У результаті формується ефект дистанційованості, своєрідної психологічної бульбашки, яка пом’якшує сприйняття реальних наслідків конфлікту.Гадаю, українцям вдасться порушити цю бульбашку, створити відчутний дискомфорт і стимулювати суспільний тиск на еліти, це потенційно могло б змінити внутрішню динаміку в Росії. За певних умов така логіка теоретично може сприяти появі додаткових стимулів до переговорів. Водночас на даний момент я не вважаю це ймовірним.Можливо, у горизонті наступних шести місяців або року, якщо втрати на полі бою й надалі зростатимуть, а додатковий тиск посилюватиметься — зокрема через обмеження тіньового флоту російських нафтових перевезень і скорочення закупівель нафти окремими державами — сукупний ефект може стати значно відчутнішим.Ми вже спостерігаємо, як європейські країни поступово скорочують залежність від російських енергоносіїв.Я вважаю, що сукупний ефект для Росії з часом може стати відчутним. Водночас Захід має зберігати послідовність і рішучість, продовжуючи політику тиску. Ескалація з боку Кремля не повинна викликати розгубленість чи пасивну реакцію. Логічною відповіддю є подальше посилення тиску та стратегічна витримка.Історія з генералом Алєксєєвим, заступником начальника головного управління російського генштабу, це дуже серйозна посада. Ми побачили дивну версію, коли завербували двох немолодих людей 65 років плюс, які тренувались і навіть не змогли його застрелити. І ніби генерал Алєксєєв виходив від своєї коханки – історія така собі.Але йдеться про використання політичних убивств із певними цілями. Якщо говорити загалом про подібні сценарії, вони стосуються і нашого противника, і вони стосуються і нас. Тому що в Україні також сталося кілька гучних, дивних убивств. Застосовується близькосхідна тактика – люди-торпеди, тільки замість пояса шахіда вони отримують інструкції в телеграмі й беруть із тайника зброю. Наскільки це може бути серйозним і масштабним?У Європі дедалі частіше говорять про так звану “сіру зону”. Йдеться про інциденти в Польщі, Німеччині та інших країнах. За наявною інформацією, російські спецслужби використовують онлайн-вербування, іноді із фінансуванням через криптовалюти, для організації актів саботажу. Подібні процеси спостерігаються і в регіоні війни, хоча на значно жорсткішому рівні.Щодо повідомлень про замах на генерала Аліксєєва, остаточні висновки робити передчасно. Поки що залишається невизначеним, чи йдеться про зовнішню операцію, чи про прояв внутрішньої боротьби в російських владних колах. Після подій, пов’язаних із Пригожиним, дії окремих представників силових структур викликали помітну напругу.Присутність Аліксєєва в Ростові та характер його поведінки тоді також стали предметом численних обговорень. У подібних ситуаціях реальна картина зазвичай стає зрозумілішою лише з часом.Були як невдалі, так і успішні атаки, що відображає формування нової парадигми сучасних конфліктів. Водночас це є серйозним сигналом для Заходу.Такі війни більше не обмежуються кордонами безпосередніх учасників. Ключовий урок подій у сірій зоні полягає в тому, що Росія дедалі частіше сприймає Україну та Європу як елементи ширшого протистояння. За цих умов Захід має чітко усвідомлювати природу цієї динаміки та реагувати системно і послідовно.Як ви загалом оцінюєте перспективний розвиток українських диверсійних служб, українських спецслужб? Ми збільшили число особового складу спеціального підрозділу Служби безпеки України “Альфа”. Вони себе дуже добре показали в різних ситуаціях. Зараз командир “Альфи” став виконувачем обов’язків начальника Служби безпеки України. Але росіяни також вчаться, і я думаю, що в росіян також є свої наробки, – хотів би, щоб ви порівняли динаміку.І, якщо говорити про американську допомогу, ви не бачите, що вона починає трошки заморожуватись? Свого часу «сонний» президент Джозеф Байден дав нам дуже багато. І я досі вдячний президенту Байдену за те, що він нам виділив, – це про динаміку підтримки. Як ви це бачите і оцінюєте? Американська допомога Україні не припинилася. Її було скорочено, проте підтримка триває. Наскільки мені відомо, у бюджеті все ще передбачено близько півмільярда доларів, затверджених для витрат на Україну. Це означає, що допомога продовжується.Якщо говорити про протистояння між розвідувальними службами, українці мають дві визначальні переваги. По-перше, вони набули значного досвіду за дуже короткий час. По-друге, умови війни змусили їх діяти максимально ефективно, гнучко та результативно.Російська сторона, своєю чергою, нерідко демонструє певну зарозумілість. Російські служби інколи схильні переоцінювати власні спроможності — принаймні таким є мій попередній досвід.Вони, безперечно, залишаються спроможними, і недооцінювати їх було б серйозною помилкою. Водночас окремі успіхи українських служб виглядають справді вражаючими, і «Павутина» є лише одним із багатьох прикладів.Однією з хронічних особливостей розвідувальної діяльності є асиметрія публічності: невдачі швидко стають надбанням громадськості, тоді як успіхи здебільшого залишаються в тіні.У контексті конкуренції російські служби – ФСБ, СВР і ГРУ – історично вирізнялися інтенсивним суперництвом, яке подекуди наближалося до відкритого конфлікту.З українського боку доречно зберігати обережний оптимізм щодо рівня міжвідомчої взаємодії. Конкуренція, безумовно, існує, а з огляду на внутрішню специфіку країни, чутки про зміни впливу та динаміку середовища є постійним фоном.Водночас призначення Кирила Буданова, колишнього керівника військової розвідки, на посаду глави Офісу Президента відкриває нові можливості. Йдеться про фігуру, здатну посилити координацію та сприяти максимально ефективній, результативній і узгодженій роботі українських служб.Коли держава є меншою за свого супротивника, сам розмір може перетворюватися на перевагу. Це створює умови для більшої гнучкості, щільнішої взаємодії та зменшення дублювання зусиль, зокрема у сферах націлювання, операційної діяльності та обміну інформацією.Українські служби, схоже, мають усі передумови, щоб повною мірою використати ці переваги. Відповідно, можна обґрунтовано очікувати подальших успіхів у майбутньому.
16/02/202616/02/2026Автор Олександр Ковальчук