Раніше було багато смертей через крововтрату, нині проблеми через турнікет-синдром
2014-го здобула диплом медика й вирушила у військкомат, де мені швидко зробили військовий квиток. Мої друзі з Майдану пішли в “Айдар”, медика в підрозділі не було і я поїхала до них допомагати. У той період вразила підтримка волонтерів. Тоді в нас були гумові джгути типу Есмарха. Ми їх відмивали перекисом від крові, щоб використовувати повторно, бо їх було мало. Потім познайомилися з волонтеркою Іриною Гук і нам почала надходити допомога від громадської організації “Народний тил”. Від них отримували нормальні матеріали. З’явилися якісні рюкзаки для медиків, турнікети, бандажі, тампонада, гемостатики. Нам відправляли посилки в місто Щастя, де працювало відділення “Нової пошти”. Тоді ж від Іри надійшла ще й купа ліків. Ділила їх між іншими підрозділами, чимало передавала в міську лікарню, куди ми привозили своїх поранених. Спочатку там були тільки цивільні лікарі, які з такими пораненнями справ не мали. Потім приїхала мобільна бригада від 59-го військового польового госпіталю. Тепер багато допомоги по такмеду отримуємо від благодійної організації Leleka Foundation.
На той час начмедом “Айдару” був Андрій Ткаченко, за спеціальністю анестезіолог-реабілітолог. Він багато знає і вміє, тому потрібно було перебувати поруч, дивитися й учитися. Це була сильна школа. Хоч очі боялися, а руки робили.
Коли почалася велика війна, я перебувала в декретній відпустці сину не було 2 років. Напередодні розуміла, що буде повномасштабний напад, тому вивезла родину з Харкова. Доки облаштовувалися на новому місці, шукала, де там готують військових. З другого чи третього дня повномасштабної війни стала займатися з новобранцями тактичною медициною. Добре, що в мене була нормальна аптечка в машині. Використовуючи турнікет із своєї аптечки і бандаж, показувала хлопцям, як цим користуватися. Вони по черзі затягували собі на нозі чи на руці цей єдиний турнікет, і це було довго. За кілька тижнів тренувань передали ще декілька турнікетів. Стало трохи легше і швидше.
Тренувала хлопців, і якраз принесли саморобні турнікети. Вони були виготовлені зі звичайних пластикових труб малого діаметра і прикручені шурупами. Люди робили їх із хороших міркувань, збирали гроші, купували матеріали, знаючи, що турнікетів не вистачає. Ображалися, коли пояснювала, що така річ навпаки може вбити людину. Бо поранений розраховуватиме на допомогу, а цим зупинити кровотечу неможливо. Проте своїх мізків усім не вставиш. Мені відповідали: “Я на собі крутив, воно не зламалося, все нормально. Сама подумай: що краще п’ять турнікетів купити, чи за ці ж гроші зробити 25?” Люди не вбачали в саморобках нічого поганого, але ж тут ідеться про життя. На жаль, всім не поясниш. Ще й досі відбувається таке періодично надсилають турнікети невідомих виробників. Ми їх маркуємо балончиками з яскравою фарбою і пускаємо на тренування. Можливо, цей турнікет і зупинить кровотечу, але буде такий тиск на тканини й нерви, що збережена кінцівка втратить свої функції.
Бачила підробки на чимало засобів. На сайті AliExpress пропонують гемостатик в упаковці, схожій на QuikClot Combat Gauze без назви фірми, проте якість зовсім інша. Іноді приходили бандажі, зроблені на зразок ізраїльських, але в них відривався елемент тиску.
Рюкзаки для бойових медиків бувають різні. Якщо це вихід зі штурмовою групою, то подобаються естонські рюкзаки. Вони максимально компактні, достатньо пласкі, притому в них багато вміщується. Якщо медик працює в бліндажі й до нього доправляють поранених, то це зазвичай буде більший рюкзак. Рюкзаки, що перебувають із нами в машинах, це іноді щось непідйомне, бо там є практично все.
Постійно нагадуємо користуватися рукавичками. Це захист від ВІЛ, сифілісу, гепатитів. Вони є в кожній аптечці. Проте в більшості випадків на полі бою про рукавички забувають. Зазвичай згадують про них, коли відтягнули пораненого до бліндажа й потрібно зробити тампонаду, щоб запобігти турнікет-синдрому (синдром стиснення м’язів. Країна) і зберегти кінцівку.
Часто люди 4050 років бувають витриваліші
Турнікетів, бандажів, гемостатиків має бути із запасом. Але в аптечку їх багато не вмістиш. Часто хлопці, щоб урятувати поранених, відкривають свої аптечки, хоч цього не можна робити за протоколом. Тому в медика, який виходить із групою, обов’язково має бути запас того, що є у вмісті аптечки, плюс додатково захисні щитки на очі, декомпресійна голка, надглотковий повітропровід, внутрішньовенний катетер, система, розчин, протиопікові засоби, перев’язувальні матеріали.
Зазвичай фахівців із медичною освітою ставлять на посаду старшого бойового медика, санінструктора чи фельдшера, бо їх не вистачає. 95 відсотків людей, які служать бойовими медиками, не мають медичної освіти, й вона у принципі не потрібна. За можливості відправляємо бійців на курси в різні місця, бо десь дають більше теорії, а десь практики.
Бойові медики передусім усвідомлюють, що рятувати це круто, бо життя певно, єдине, чого ми не можемо повернути. Пояснюю хлопцям, наскільки важливо не тільки життя зберегти, а і його якість. Має бути розуміння: мусиш зробити по максимуму. Раніше було багато смертей через крововтрату, нині проблеми через турнікет-синдром. Коли в пораненого бачать кровотечу й одразу ставлять турнікет, то це правильно. Але в бліндажі необхідно розрізати штанину й подивитися, яка рана. Буває, що потрібен не турнікет, а звичайний бандаж, навіть без тампонади. Наприклад, тривала евакуація може спричинити турнікет-синдром, внаслідок чого доводиться відрізати руку чи ногу. Є хлопці, яким пощастило уникнути ампутації, за пів року буде зрозуміло, наскільки вдасться відновити функції кінцівки. Попереду нарощування кісток і операції на нервових закінченнях.
Бути бойовим медиком це про сміливість і витривалість. Якщо на позиції поранений, то потрібно 57 кілометрів пронести його. Проте не кожному бойовому медику легко вбити противника, бо заточений на збереження життя. Хоча є класні воїни-штурмовики, які водночас надають медичну допомогу.
Траплялося, на евакуації лежали бійці з важкими травмами, ніхто й не сподівався на диво, а їх відкачували. І зупинки серця були, але хлопці виживали. Іноді думали, що не вдасться зберегти кінцівку, та лікарі робили неможливе й рятували. На жаль, буває і навпаки минає тиждень-два після поранення, роблять операцію, всі видихають із полегшенням, але раптом людині стає погано й вона помирає.
Якщо в бійців загострюються хронічні хвороби, зокрема серцево-судинні, ниркові проблеми чи з неврології, то скеровуємо до спеціалістів. Обстеження і лікування мають бути на належному рівні.
Щодо віку мобілізованих, то все індивідуально. Роки це не ключовий показник. Зрозуміло, що молоді хлопці сильніші, але часто люди 4050 років бувають витриваліші. Усе залежить від того, який спосіб життя людина вела до війни.
Маємо розвиватися в тому напрямі, де можемо більше зробити для перемоги, але навички з тактичної медицини повинні мати всі й носити хоча б турнікет. Звичайно, в разі влучання в якомусь цивільному місті буде значно швидша евакуація, ніж із поля бою. Але, якщо не зупинити артеріальної кровотечі, то можна не дожити до приїзду швидкої.
Мрію нарешті бути з дітьми, чоловіком. Обійматися, грати в ігри, ходити в театр. Хотілося б звичайного цивільного життя. Я повернулася до підрозділу, коли сину було 2 роки і 3 місяці. Важко, тому що розумієш: діти ростуть без мене. А хотілося б щодня будити їх, цілувати, відвозити в садок і школу. Тобто робити звичайні речі, що створюють щастя.