5 січня у прокат вийшла історична драма “Щедрик”. Про фільм розповідає режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко, 38 років
Напередодні Другої світової подружжя Іванюків із 6-річною донькою Ярославою переїжджає до Івано-Франківська. Тоді це українське місто належало Польщі й називалося Станіславів. Винаймають частину будинку в єврейської родини. По сусідству оселяється польська сім’я. 1939-го Галичину захоплює червона армія. Більшовики окупацію заходу України називають “освобождением”, переслідують поляків. Іванюки прихистили 6-річну доньку сусідів Терезу. 1941-го на імперію Сталіна напала гітлерівська Німеччина. Викладачка співу Софія Іванюк стає матір’ю і для двох єврейських дівчат, чиїх батьків убили нацисти. Її чоловіка Михайла колишнього січового стрільця, члена Організації українських націоналістів німці розстрілюють. 1944-го в місто повертається радянська влада. Українка прихистила німецького хлопчика Генріха. НКВД арештовує Софію, за сюжетом.
Сценаристка Ксенія Заставська ретельно підійшла до історичних реалій. Заклала міжрядковий контекст, який дає зрозуміти, що батько киянки Софії був знайомий із композитором Миколою Леонтовичем автором “Щедрика” (вперше твір виконав хор Київського університету 1916 року. Країна). Тому вона знала ці сакральні три ноти з дитинства. Її донька Ярослава понад усе прагнула примирити світ чарівливою українською мелодією. Дівчинка любов’ю до “Щедрика” заразила і названих сестер вивчили й почали співати разом. У нас у картині звучить і єврейська пісня, і польська колядка Wśród nocnej ciszy. Хотіли показати, як під одним дахом можуть жити різні культури та почуватися добре.
Після показів у Європі й Америці до нас підходили переселенці з України й говорили, що їм під бомбами в підвалах без світла морально допомагав спів. Пісня дає змогу зберегти усвідомлення, ким ти є.
“Щедрик” це душа України, доказ того, що ми є, хоч би що казали Путін та організатори геноциду нашого народу.
Я втрутилась у сценарій в епізоді порятунку єврейських дівчат, яких гестапівці помітили на вулиці. Відтворила історію, яка під час Другої світової сталася з моєю бабусею в Козельці на Чернігівщині. Її двоюрідних сестер схопили, бо були чорняві, а німці таких мали за євреїв. Світлоока русява бабуся прибігла з документами на підтвердження, що вони українки.
Не могли знімати в самому Івано-Франківську. Перешкоджали хаотична сучасна забудова в історичному центрі, пластикові вікна, кондиціонери на стінах. Жодної вулиці не могли знайти для історичного кіно, довелося б усі ознаки нашого часу виправляти з допомогою комп’ютерної графіки, а це дорого. Декорації Станіславова будували з нуля в павільйоні. Це теж був цікавий досвід оживити створений художником світ. Не вистачило сніжної зими, бо хотілося показати Софію в Сибіру.
Виконавицю головної ролі Яну Корольову знайшли за два тижні до зйомок. Мені була потрібна хороша актриса, яка могла би грати на фортепіано, співати й утілити образ матері. Яна з 2008-го служить у Дніпровському музично-драматичному театрі Тараса Шевченка. У кіно мала лише одну роль другого плану у стрічці “Червоний-2”, який іще не вийшов.
Я хотіла, щоб кожен актор грав свою національність. Польське подружжя втілили Йоанна Опозда, Мирослав Ганішевський, німців зіграли також носії мови. Шкода, що в Україні нам так і не вдалося знайти людей, які зберегли знання ідишу. Батька єврейської родини Ісаака Гершковича зіграв польський актор Томаш Собчак.
Знімали “Щедрик” 2021-го. Чи змінився б настрій фільму, якби робили його після 24 лютого? Ні, бо жорстокості й так багато в теперішній реальності. Тому відмовилися, наприклад, від сцени розстрілу станіславівських євреїв. За один день нацисти вбили майже 12 тисяч людей. За спогадами очевидців, поряд із місцем страти столи були завалені пляшками з-під горілки. Стриманість нашого кіно доречна допомагає глядачу пережити історію, але не настільки болісно. Хотіли, щоб фільм могли дивитися навіть діти.
На знімальному майданчику чергував дитячий психолог. В одній непростій сцені допоміг Поліні Трегубовій, яка грала Ярославу, подолати стрес. Щось перегукнулося з її власним досвідом.
Для мене війна з Росією триває з 2014-го. За місяць до повномасштабного вторгнення вже мала тривожну валізку. Що таке московський тоталітаризм, добре усвідомила, працюючи над історичними документальними стрічками (фільм “Рубіж. Грубешівська операція” розповідає про спільну боротьбу українських та польських повстанців проти радянських окупантів 1946 року, “Депортація 4446” про примусове виселення понад 480 тис. українців із Холмщини, Надсяння, Підляшшя та Лемківщини. Країна).
Під бомбами в підвалах без світла морально допомагав спів
Одна розумна жінка сказала про “Щедрик”: “Хороше кіно, але треба скоротити”. Що і зробили для прокату це додало динаміки. А ще вона зауважила, що радянський офіцер ніколи не міг би вчинити так, як ми показали.
Ми ще й із нашим історичним консультантом Андрієм Швачком наділили енкаведиста всіма можливими орденами, кпили з героїзму “освободителей”. 24 лютого показало, що росіяни можуть робити й не такі звірства. Реальність виявилася драматичнішою і страшнішою за книжки та сценарії.
Перед українським прокатом “Щедрик” уже відбув марафон показів майже по всьому світу. Отримали нагороду навіть на фестивалі в Нігерії.
Чи не найдушевнішу підтримку відчули в ірландському Ґолвеї. Плакали в залі навіть чоловіки. Підходили після показу, дякували. Казали, що тепер більше розуміють про конфлікт України з Росією, його вікове коріння. Порівнювали з відносинами Ірландії та Британської імперії.
Наші жінки радили показати “Щедрик” тій частині українських переселенців, від яких досі чути “какая разница”.