Павлоград – перше місто на Дніпропетровщині, яке може атакувати ворог у разі повної окупації сусідньої Донеччини. Цей населений пункт є важливим форпостом, від якого відкривається дорога до Дніпра, кажуть військові.
Попри періодичні “прильоти” ракет і ударних дронів – Павлоград намагається жити відносно мирним життям. Тут працюють школи, дитсадки та різні підприємства. Відкриваються кафе та кав’ярні. З початком повномасштабної війни сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.
Як живуть люди у місті, яке ризикує першим зустріти окупантів на Дніпропетровщині – дізнавалися кореспондентки Gazeta.ua.
ВИРУЄ ЖИТТЯ
Потяг прибуває на станцію Павлоград-1. З Києва сюди курсує всього один рейс – причіпні вагони відʼєднують від основного складу, що прямує до Запоріжжя. Від вокзалу до міста – кілька кілометрів. Пасажири викликають таксі або йдуть чекати маршрутки на зупинці, що над дорогою. На парковці вокзалу виглядають пасажирів приватні таксі, однак можна викликати водія і за допомогою популярних служб таксі. Від вокзалу до центру міста поїздка у 10 хв обійдеться в 130-150 грн, залежно від попиту на таксі в місті.
Павлоград розташований на Дніпропетровщині – десь за 100 км від Покровська. Це найближче до лінії фронту велике місто. Географічне положення робить його ключовим пунктом оборони, адже воно між Дніпром, Запоріжжям, Донецьком та Харковом.
– Я думаю, що росіяни захочуть захопити Павлоград. Вони від нас не відчепляться. Це я зрозумів ще на фронті, – говорить таксист Ігор, із яким знайомимося на вокзалі. Чоловік влітку звільнився зі служби – оформив опіку над матірʼю. До цього воював у складі 110-ї ОМБр. – А зараз, коли вони підходять до Павлограда, мені здається, що я вже не виїду звідси. Напевно, буду тут воювати.
Ігор зупиняє авто поруч із відкритим торговельним центром. Показує кіоск, де любить купувати шаурму й кебаби. У ресторани не ходить, бо це дорого.
У Павлограді від самого ранку вирує життя. Діти бігають на майданчиках, пари прогулюються в місцевих ТЦ, сидять у ресторанах. На алеї, попри мороз, відпочивають літні люди – обговорюють ранкові покупки і ціни. У мережевих супермаркетах молоко коштує приблизно 51 грн за літр, хліб – близько 38 грн за буханку, філе курятини – від 176 грн/кг. Однак у приватних магазинах ціни інколи вищі – приблизно на 10-15%.
Фасована картопля коштує приблизно 39,95 грн за кілограм, морква – 26,89 грн/кг, буряк – 16,39 грн/кг, капуста – 29,95 грн/кг, а цибуля – від 14,29 грн/кг і вище. На ринку вартість продуктів у лютому зросла у середньому на 5-10 грн, запевняють місцеві.
Більшість будинків – багатоповерхівки. Приватні помешкання розташовані переважно на околицях міста. У центрі – церква, поруч – кіоск з релігійною літературою.Там чимало книг, що були видані у Москві.
На вулицях і в магазинах часто чути російську. Біля новенького фастфуду прогулюється жінка з донькою та мопсом, одягнена в яскраву фіолетову куртку. Говорить, що з початком війни життя в Павлограді змінилося.
– Я працюю в торгівлі – у галузі канцтоварів. Серед клієнтів в основному військові, – вдумливо відповідає Рената Архіпова. – Дитина навчається онлайн. Є і школи, які працюють офлайн, бо є укриття. Але їх мало і ще вони – з тією сторони міста, де були вибухи. Трішки лячно.
6 вересня 2024 року росіяни вдарили по Павлограду п’ятьма балістичними ракетами “Іскандер”. Постраждало 58 містян, одна людина загинула. Вибухи у місті чують і зараз, але в основному вони лунають із сусідньої Донеччини, де цілодобово ідуть бої.
Загалом з початку Великої війни російська армія здійснила 43 ракетні удари по Павлоградському району, 30 – безпосередньо по місту.
Рената Архіпова повернулася в Україну після повномасштабного вторгнення. До цього вона була на заробітках у Польщі. Донька цей час жила з бабусею. Наразі мешкають утрьох.
– Я до війни ще виїхала на заробітки, хотіла спробувати. А потім вже повернулася, бо дитина тут із мамою. Вона старшого покоління і не дуже хоче виїжджати. Хоча сидить на чемоданах, – розповідає жінка. – У центрі живемо, то для нас плюс – все поряд. Я не трачу гроші, наприклад, на проїзді. Однак коли у мене народилася дитина, я зіштовхнулася з тим, що маленьких не беруть на додаткові гуртки.
На вулиці лунає сигнал повітряної тривоги. Загроза балістики. Павлоградці особливо не зважають на небезпеку. У місцевому ЦУМі на вході висить повідомлення: “Під час тривоги ТЦ не працює!”. Проте двері відчиненні і відвідувачі спокійно заходять всередину.
Рената каже, що вона з родиною не ховається. Бо живе у відносно спокійному районі.
Ми звикли до всього, що відбувається в країні
– Морально ми звикли до всього, що відбувається в країні. У випадках, коли є саме балістика на місто – закриваємось у квартирі. А от люди, які у гарячих точках були інколи кажуть: “Чого ви тікаєте, дівчата? Ми таке вже бачили”.
Попри загрозу боїв за Павлоград – кількість населення у місті майже не змінилася. До того ж після 24 лютого 2022-го сюди переїхали біля 20 тис. переселенців.Через це значно зросли ціни на нерухомість, каже Архіпова.
– Якщо моніторити всі пабліки міста, то багато людей кожного дня дають оголошення: “Зніму квартиру або дім”. На фоні війни все подорожчало. Ціни зросли на купівлю житла, на оренду – взагалі мовчу. Людяності нуль.
Кілька тижнів тому Рената допомагала подрузі знайти квартиру в місті. Її чоловіка-військового перевели сюди. Однак квартиру підшукати так і не змогли.
– У центрі за однушку, там де тільки одне спальне місце на дивані, хотіли 8000 – це без комунальних послуг. І вони зняли в Дніпрі двушку за 6000. Люди наживаються на військових. Ось я, наприклад, живу в центрі. У нас декілька квартир, які посуточно здаються. І вони в два рази точно подорожчали – мінімум 1000 за сутки.
Про те, що ворог доволі близько, Рената намагається не думати. Каже, що всі в головах тримають запасні плани. Але поки люди масово місто не покидають.
– Ми просто відганяємо ці думки та надіємося, що поки ворог дойде до нас – все закінчиться, – зізнається Рената. – Лячно не тільки за себе, а за дітей. Бачиш іноді, як вони реагують на тривоги… У найгіршому випадку будемо виїжджати, але куди – не знаю. У мене дитина каже: “Я не хочу жити в Росії”.
РІЗНІ ЛЮДИ
У центрі міста над дорогою – алея героїв. Тут встановили фото загиблих захисників, а на галявині рідні й побратими військових ставлять прапорці. Між синьо-жовтими стягами лежить пуста коробка з-під ліків від серцевого болю.
Багато друзів Ренати зараз на фронті. На алеї є фото її однокласника.
Найбільш страшно в Павлограді увечері. Чути, як збивають дрони або ракети. Проте серйозних “прильотів” останнім часом не було, зізнається Архіпова.
– Лякає те, що у нас – завод (хімічне підприємство працює на території Павлограда. – Gazeta.ua), – каже Рената, ховаючи від морозу руки в кишені. – Якщо туда дійсно попаде щось, то це не тільки міста не буде, а й цілої області! Але ж ми розуміємо всі, що якщо ми навіть кудись виїдемо, то ми мало кому потрібно.
– У місті проводять мобілізаційні заходи чи більшість чоловіків тут – військові? – питаємо.
– Я ТЦК не бачу. Може, вони ходять в той період, коли я на роботі, – відказує жінка.
Рената каже, що дуже хоче припинення вогню і завершення війни.
– У мене є близькі люди, які воювали. Є такі, що втратили не тільки батьків, а й дітей. Тож хочеться закінчення. А потім сидиш і думаєш – а за що тоді скільки років боролися? – з сумом говорить Архіпова. – Якщо буде заморозка, то будемо неначе на пороховій бочці сидіти. У якийсь момент все може повторитися.
Біля центральної площі стоїть жінка в рожевій куртці і розглядає портрети загиблих воїнів. У неї червоні очі від сліз, на голові – чорна хустка.
– Я не місцева і тільки приїхала, у мене загинув син, – на видиху каже жінка. – 16 числа ми поховали його тут. Чекаємо запит з частини, бо немає статусу, що він військовий. Хоча всі бумаги прийшли. Опізнали його по тату….
Жінка розповідає, що вона вже на пенсії, отримує 3000 грн. Має молодшого сина й зараз переживає, щоб його не мобілізували.
– Квартиру знімати треба. Тож, меншому хочемо оформити відстрочку по загиблому. Бо оренда 11 тисяч коштує, а він на роботу не може вийти, – додає вона.
Більшість містян працюють на заводах. Сьогодні Павлоград – важливий промисловий центр, відомий вугледобувною галуззю, машинобудуванням і оборонною промисловістю. Завдяки своєму стратегічному положенню він є значним транспортним вузлом, з’єднуючи схід і центр України.
Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи
– Я думаю, що все буде добре, і вони не дійдуть до Павлограда, – з упевненістю говорить жінка з рівною поставою та портфелем для документів у руці. Вона держслужбовиця, однак посаду не називає. – Люди налаштовані по-різному. Хтось уже виїжджає, а хтось тільки збирає валізи. Ми з родиною весь час тут. Якщо буде прям дуже спекотно, тоді поїдемо. Я вірю в допомогу, вірю в перемогу.
Чоловік Людмили зараз на фронті. Виконує бойові завдання на Покровському напрямку.
– Якщо можливі переговори, я би хотіла, бо реально вже всі втомилися. Скільки дітей без батьків, жінок без синів. І ви ж самі бачите скільки людей воюють, а скільки – сидять в кафе.
МІСТО З БАГАТОЮ ІСТОРІЄЮ
Павлоград – заснований у 1770 році як козацьке поселення під назвою Матвіївка, він швидко розвивався завдяки вигідному розташуванню. У 1779 році тут було створено військову фортецю Луганське, а вже у 1784 році місто отримало свою нинішню назву – Павлоград.
Наразі триває дискусія щодо можливого перейменування міста. Український інститут національної пам’яті (УІНП) вважає, що назва походить від імені сина імператриці Катерини II Павла I та підлягає деколонізації. Серед варіантів нової назви розглядають історичну назву Матвіїв, під якою поселення існувало до XVIII століття. Місцева влада заперечує цю версію, вимагаючи офіційних доказів, і стверджує, що місто назване на честь апостола Павла.
– Середня зарплата у нас близько 15 тисяч гривень, – розказує жінка у береті й довгому вовняному пальті. – Але цього не вистачає на життя у місті. Якщо родина найменше з трьох людей – то це тільки на житло й комуналку, хіба ще трохи продуктів. Якщо ж дітям треба на гуртки чи одяг новий – то цього вже дуже мало. Більше заробляють ті, хто на підприємствах.
У XX столітті Павлоград перетворився на потужний промисловий центр, насамперед завдяки відкриттю вугільних шахт у Західному Донбасі.
Сьогодні Павлоград залишається важливим промисловим центром, де основні підприємства зосереджені навколо вугільної, машинобудівної та хімічної промисловості.
Напруга відчувається весь час
– Люди бояться – місцеві й переселенці. Однак ніякої паніки, ажіотажу чи масової евакуації я не бачу. Ті люди, які мають дітей чи можливість виїхати за кордон, роблять це. Однак це не схоже на паніку, – розповідає керівниця місцевого волонтерського центру і “Міжнародного благодійного фонду “Жива”” Аліна Кривсун.
Волонтерський центр допомагає внутрішньо переміщеним особам від початку повномасштабного вторгнення. Забезпечують людей одягом, побутовими речами, засобами гігієни, продуктами, меблями, матрацами тощо.
– На нас не позначилося припинення фінансування США, адже ми волонтерський центр, – пояснює Кривсун. – Ми отримуємо підтримку від місцевих мешканців та всіх українців. Зараз працюємо на базі чотирьох приміщень, які орендували пізніше за власні з мамою кошти. Так само платимо за комунальні. Я залишаюся в місті й продовжую працювати, поки є змога. Тут вся моя родина. Напруга відчувається весь час війни. Якось посилено у звʼязку з останніми новинами волонтери не готуються, та і в місті їх не так багато.
З початком бойових дій видобуток вугілля в регіоні зменшився через безпосередню загрозу для працівників та пошкодження інфраструктури. Деякі шахти опинилися на лінії фронту, що ускладнило їхню роботу.
У Павлограді проживає понад 110 тис. людей. Проте, через відсутність офіційних даних за 2025 рік, точна чисельність населення на цей період може відрізнятися.
ІСТОРІЯ “ЛУНИ”
– Мій брат пішов на війну одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. А я ще чекав два місяці. Мені сказали: “Сиди, ми тобі зателефонуємо”. Місяць минув, я прийшов знову, і цього разу вже забрали. Це було перед літом, – розповідає вже ввечері ветеран Ігор, з яким знайомимося у місті. Замовляє каву без цукру у кафе. – Прийшов у воєнкомат сам, а мені записали “загальна мобілізація”. Добровольці мали б більше прав. Але з іншого боку – якщо усіх записати добровольцями – грошей не вистачить на виплати.
Незадовго до початку Великої війни Ігор повернувся в Україну з-за кордону, де довгий час жив і працював. Однак коли Росія почала широкомасштабний наступ – вирішив добровільно вступити у військо.
Пройшов навчання у Старичах, після чого потрапив до 110-ї бригади та був відправлений на Донбас. Служив у різних населених пунктах, зокрема в Покровську та Авдіївці, де перебував у напівоточенні під час загострення бойових дій. Його підрозділ закривав стратегічні дороги, опинившись під інтенсивними обстрілами.
– Всі поїхали на Донбас. Ми прибули у Покровськ, де нас поділили по автобусах. Когось в один, когось в інший. Потім нас розподілили по позиціях. Стояли на дорозі за 7 км від Донецька, – згадує чоловік. – Це було Т-подібне перехрестя, і воно було заблоковане. Ми закривали дорогу. Коли почалося оточення Авдіївки, я вже був там у напівоточенні. Тоді всі знали, що кільце скоро замкнеться. Але наказу на відхід не було.
Ігор був піхотинцем. Росіяни намагалися просуватися переважно вночі. Однак на початку служби, згадує захисник, не мав тепловізора. Тому побачити ворога було складно. Дорогу освітлював місяць, який і допомагав відбивати атаки окупантів. Після таких нічних боїв – побратими дали Ігорю позивний “Луна”.
– Я пам’ятаю, як наш старший по позиції показав мені скрін: “Дивись, ми в червоній зоні”. І справді – нас жорстко обстрілювали. Тоді почали бити танками. Це страшна річ. Снаряд летить, як у пістолета, але спершу влучає і тільки потім – чуєш звук. Виходили ми вночі. Ніхто нас не виводив, ми самі знали, коли і як треба.
На найважчих напрямках Ігор спершу воював з досвідченими солдатами. Однак згодом, його приставили до новачків, які були мобілізовані примусово. І це був найстрашніший період. Бо ці люди часто панікували і наражали усіх на небезпеку, згадує воїн.
– Ми виїжджали на позиції і ставили на чергування. Ти три години, потім я три години, потім знову ти. А коли починається бій – виходимо разом. І отак три години стріляєш, три відпочиваєш місяць чи два поспіль. На другому тижні вже не відчуваєш страху – влучать чи ні, все одно. Це жахливо виснажує. Літом +40, а вночі в полі – холодно, доводиться одягати зимову куртку. Вони вночі заходили групами. Ми сиділи в посадці, танки туди не заїдуть, вони можуть тільки стріляти. А коли починається бій, немає часу думати – встаєш і стріляєш. Чим більше нас відкриється вогнем, тим більше вони боятимуться йти вперед, бо подумають, що нас ще більше.
Продукти видавали командирам рот, які розподіляли їх між бійцями. Окрім сухпайків, військові самі готували їжу: приносили казанки, використовували овочі та консерви, які передавали волонтери.
Щоб ворог не виявив їхні позиції, бійці обдирали кору з гілок і її розпалювали. Так не було зайвого диму, який міг привернути увагу. Варили на передовій навіть борщ з квасолею.
Під час боїв “Луна” отримав поранення в спину та голову. На тілі зосталися шрами від осколків. Під час лікування мав статус “позаштатного” військового із зарплатою близько 500 грн. Подав у суд, але справа затягнулася.
– Я чекав, чекав, а потім зрозумів, що немає сенсу. Потім повернувся на службу, цього року зміг оформити опіку, – каже “Луна”, відводячи погляд. – У мене навіть мама дізналася про моє поранення випадково. Я приїхав у відпустку, у мене футболка була, а вона побачила дірку. Каже: “А що це у тебе?”. Я відповів: “Та об сучок зачепився”. Але вона знайшла документи зі знімками, де були поранення.
Тут більшість за Януковича були й “Партію регіонів”
Старший брат Ігоря перебуває на Запорізькому напрямку. Часто надсилає відео, показує окопи, зізнається “Луна”.
– У 2014-му ще хотів йти воювати, але мама відмовляла. Тут же більшість за Януковича були й “Партію регіонів”… Коли я прийшов з фронту, мама сказала мені: “Якщо росіяни прийдуть, виходь на город, але направо не йди, тільки наліво”, – згадує чоловік. – Я запитав, чому, а вона відповіла: “Бо там через кілька хат сусід, а його сестра живе в Москві. Якщо що – здасть”. Тому й зараз, думаю, є багато ждунів.
Родина ветерана завжди була налаштована патріотично, але “ніхто в груди себе не бив”.
– Знаєте, як раніше – в одній сім’ї хтось підтримував Януковича, хтось – Ющенка. Мої батьки свого часу голосували за Януковича, бо думали, що він “свій” і зробить більше для нашого регіону. Тоді багато хто голосував так, особливо не задумуючись, – каже Ігор. – Але згодом вони змінили думку. Мама казала: “Янукович Крим здав і втік, Донбас продав і залишив напризволяще”. А зараз усі говорять про переговори. Чи буде результат? Хтозна…
Зараз “Луна” працює в службі таксі. Однак жаліється, що заробити водієм з теперішніми цінами на бензин дуже важко.
– Сиджу у мами на шиї, – каже жартома і мимоволі нервово оглядається. – Я навіть не знаю, як працювати і що робити. Бо все ще не закінчено.