Попри домінантне становище Демократичної та Республіканської партій в американському політичному житті, це не єдині політичні сили, які існують в США. Насправді, навіть самі американці переважно бачать свою систему двопартійною, і їх не можна в цьому звинувачувати – важко сприймати серйозною політичною силою партії та політиків, які вже більше 30 років отримують на виборах не більш як 3%. І то такий показник може вважатися рекордом для них. Тому абсолютно справедливо, що й інші країни та спільноти так само бачать коридори Вашингтона буквально в двох кольорах – червоному та синьому.

Для особливо “активних” антиамериканістів, які в усіх рухах США готові побачити конспірологію та всесвітню змову, такий стан справ стає підґрунтям для теорії про “Вашингтонську диктатуру”. Мовляв, двопартійна система провокує відсутність реальної демократії, старі партії давно між собою домовилися і справді чесним політикам нема місця в цій нібито “корумпованій” системі. Наступним кроком в цьому наративі будуть заклики до американських робітників повстати проти гніту імперіалістичних капіталістів.

Як би там не було, але чітко окреслена і демократично працююча двопартійна система все ж і є показником американської демократії. Вона жодним чином не обмежує прав інших кандидатів – чи від третіх партій, чи незалежних політиків – балотуватися. Має відкрите поле для вписування кандидатів прямо в день голосування. Тому голос кожного дійсно може бути почутий та врахований.

Тому сьогодні ми спробуємо розібратися, як все ж працює система “третіх” партій в Сполучених Штатах, наскільки такі політичні сили є ефективними, і чи зможуть вони сказати своє слово в проблемних виборах 2024 року.

Соціальна свобода + економічна консервативність

Однією з найбільших з таких партій є Лібертаріанська партія. Вона є однією з небагатьох політичних сил у Сполучених Штатах, які з відносною регулярністю представляють своїх кандидатів на виборах у всіх або майже у всіх, 50 американських штатах. Лібертаріанці впевнені, що американці мають розпоряджатися своїм життям так, як вони самі вважають за потрібне. Це стосується серед іншого права на аборти та евтаназію, вільного обігу зброї та легалізації всіх видів наркотиків і проституції.

На думку Лібертаріанців, уряд має забагато повноважень і є занадто громіздкою і забюрократизованою структурою. Будь-які його втручання у життя звичайних громадян та їхніх сімей чи то збір податків, чи примусовий набір в армію сприймаються як неприйнятні.

У своїх небагатьох заявах щодо зовнішньої політики Лібертаріанці просувають ідеї уникнення американської участі у війнах та міжнародних конфліктах. Вони намагаються поєднувати економічно консервативні погляди Республіканців та соціально ліберальну позицію Демократів, місцями підносячи їх в абсолют, що з одного боку виділяє їх серед інших “третіх” партій, але з іншого, не дозволяє повноцінно протистояти двом домінантним політичним течіям.

Навколишнє середовище понад усе

Іншою помітною “третьою” партією є американська партія Зелених. Сформувавшись в середині 1980-х років минулого століття на основі еко-активістських рухів в окремих штатах, американські Зелені отримали стимул під впливом формування аналогічних партій у Європі, зокрема в Німеччині та Великій Британії.

Цілком природно, основним фокусом їхньої політичної програми є питання, повʼязані з формуванням у США політики, спрямованої на сприяння захисту навколишнього середовища та зменшенню згубного впливу людської діяльності на планету. Зокрема, вони активно виступають за впровадження “Зеленого нового курсу” пакету економічного стимулювання, що є відповіддю на зміни клімату та економічну нерівність у суспільстві.

Поруч із прагненням до сприяння переходу до відновлюваних джерел енергії у програмі Зелених присутній і ряд пунктів щодо різних інших політичних питань. Серед яких є надання безкоштовної медичної допомоги для всіх громадян, повна незалежність Пуерто-Ріко від Сполучених Штатів Америки та запровадження особливого юридичного статусу для незаконних мігрантів.

Якщо цього немає в Конституції чи в Біблії це не для нас

Дещо менш популярною є американська Конституційна партія. Після її заснування на початку 1990-х Конституціоналісти активно виступали за збільшення повноважень для органів влади в окремих штатах на противагу федеральному уряду.

Підтримуючи слогани Лібертаріанців щодо потреби скорочення податків та приватизації таких сфер, як охорона здоров’я та соціальне забезпечення, прихильники Конституційної партії виступають із кардинально протилежних консервативних позицій. Коли мова заходить про права на аборти, евтаназію чи одностатеві шлюби, а також імміграцію, виступають різко проти них. При цьому, Конституційна партія займає не надто високі позиції серед американського населення навіть порівняно з попередніми політичними силами.

Успіхи “третіх” партій на попередніх виборах

У сучасній історії було всього кілька випадків, коли кандидати від третіх партій набирали достатню популярність, щоб становити загрозу для Демократів та Республіканців.

Одним з таких випадків стали президентські вибори 1948 року, у яких брав участь Стром Термонд представник так званої Демократичної партії прав штатів. Вельми сумнівні з ретроспективної точки зору погляди прихильників цієї партії, що полягали серед іншого у підтримці расової сегрегації в США, все ж отримали підтримку деякої частки населення на американському півдні. Набравши лише близько двох з половиною відсотків голосів, Термонд все ж зміг вибороти 39 голосів у Колегії виборників, що залишалося рекордним результатом для представника “третьої” партії протягом наступних 20 років.

Новий рекорд було встановлено 1968 року. Тоді серед претендентів на президентське крісло був представник Американської незалежної партії Джордж Воллес. Продовжуючи грати на почуттях громадян у південних штатах Америки, Воллес виборов підтримку серед вже 13,5% американського населення та отримав 46 голосів у Колегії виборників результат, якого досі не зміг досягти жоден “третьопартієць”.

Ще одним вагомим випадком в історії “третіх” політичних сил в США стали президентські вибори 1992 року. Росс Перо, який балотувався як незалежний кандидат, набрав неабиякі 18,8% голосів виборців, але при цьому не отримав жодного голосу в Колегії виборників. За деякими оцінками, великою мірою через участь Перо у виборах та його перетягування на себе республіканського електорату, перемогу тоді здобув Демократ Білл Клінтон.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Віндзорські домовленості: що принесе кінець Брекзиту для України?

Після цього Перо заснував свою Партію реформ США та повторив спробу взяти участь у президентських перегонах через чотири роки, не зміг ши повторити свого успіху та набравши дещо більше 8% голосів. Після цього випадку жоден кандидат в президенти від “третьої” партії не отримував навіть відносно вагомих результатів на виборах.

Чому “третім” партіям так не щастить?

Серед основних причин неуспіху можна виділити дві: загальне домінантне становище двох ключових партій і особливості функціонування американської політичної системи.

За рахунок свого становища у політичному житті в США Демократи та Республіканці можуть елементарно поглинати важливі елементи програм “третіх” партій, коли вони помічають, що ці питання становлять серйозний інтерес у суспільстві. При цьому потреба у функціонуванні якихось інших партій частково зникає, оскільки електорат набагато більш охоче підтримує авторитетні політичні сили з довгою історією, ніж невеликі нові партії, що обстоюють схожі цінності.

Водночас, відповідно до американських політичних традицій, кандидати на крісло президента отримують голоси не від виборців напряму, а від представників кожного окремого штату в Колегії виборників. Ті ж віддають свої голоси за того кандидата, який отримав першість на виборах у їхньому штаті. Таким чином, кандидат, який отримує досить велику кількість голосів, може претендувати на перемогу лише в тому разі, якщо ці голоси забезпечують йому перемогу в окремих штатах.

Із цього правила існують винятки, що базуються на затверджених в деяких штатах індивідуальних виборчих процедурах. Проте ці винятки є дуже нечастими та не змінюють загальну тенденцію представники менш популярних партій у більшості випадків не отримують жодного голосу, не кажучи вже про шанси на перемогу у виборах.

Вибори 2024: чи варто чекати змін?

Коротка відповідь – ні. Насправді на сьогодні немає жодного достатньо відомого політика з третьої сили, який би зміг тягатися з важковаговиками на кшталт Байдена чи Трампа. Незважаючи на доволі поширене відчуття розчарування у чинному політичному істеблішменті, американці просто не готові ризикувати з “невідомо-ким невідомо-звідки” заради змін. Тим паче що за останні десять років дві ключові партії, по суті, стали включати в свій порядок денний все те, що раніше могли дати альтернативні партії.

Якщо ще в середині минулого століття лідерство у партіях було відносно монолітним, а внутрішні політичні та спонсорські групи у межах партій були не сильно ідеологічно незалежним, то зараз кожна з партій є справжнім сузір’ям різних ідеологій, поглядів та ідей. В межах кожної партії ми знайдемо як абсолютних радикалів, так і максимально наближених до протилежної партії в своїх поглядах. В кожної такої групи буде свій помітний та відносно популярний спікер, який майже точно має президентські амбіції. Тому якщо ви загалом відчуваєте схильність, скажімо, до республіканців, але поточного партійного лідера не в усьому підтримуєте, можете знайти когось на свій смак серед його партійних опонентів. І ваш “політичний голод” до альтернативи буде задоволений навіть без залучення третьої партії.

Єдиний на сьогодні шанс для третіх партій отримати значну підтримку – це повторити сценарій Теодора Рузвельта: відколоти на етапі праймеріз відомого політика від однієї з двох великих партій і вийти як незалежний кандидат на перегони. Перший “підозрюваний” на таку роль – наш читач.