Один із залів музею відтворює карцер
6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині народився Василь Стус. Був четвертою пізньою дитиною в сім’ї. Вважається одним із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників поет, перекладач, літературознавець, прозаїк, дисидент
3 січня, напередодні 87-ї річниці від дня народження поета, їду в його рідне село, де діє музей Василя Стуса. З райцентру Гайсин до Рахнівки щодня, крім суботи, курсує маршрутка. Квиток коштує 35 грн. Біля в’їзду в село стоїть пам’ятний знак із горельєфом Василя Стуса.
У чорнявої жінки десь років із 40 цікавлюся, де краще вийти, щоб швидше дістатися до музею.
Не хвилюйтеся, усміхається. Я скажу водієві, щоб зупинився біля школи. Там і працює музей. А от саму школу вже років зо два, як закрили через малу кількість дітей. Не діє тепер і дитячий садок, який також був у цьому приміщенні.
До одноповерхової блакитно-білої будівлі веде широка доріжка, викладена тротуарною плиткою. На фасаді біля центрального входу дві меморіальних дошки. Одну присвячено Василеві Стусу, іншу випускнику рахнівської школи, старшому солдатові Збройних сил України Петрові Коваленку. Він загинув на початку російської агресії 2 травня 2014 року поблизу Слов’янська на Донеччині.
Коридор приміщення прикрашений новорічними атрибутами, в холі ялинка й імпровізований камін.
Усе ж таки педагогічна жилка бере своє захотілося організувати для сільських дітей Різдвяне свято, виходить назустріч завідувач музею Дмитро Омелянчук. У приміщенні трохи прохолодно, тому він у куртці. Дмитрові Михайловичу 93. Раніше він працював учителем біології, 40 років був директором школи, а з 1997-го очолює музей. Створював його і працював на громадських засадах, і лише 2002-го музею присвоєно звання народного.
Василя Стуса вже дорослим хлопцем не пам’ятаю, та й за радянських часів не знав про нього нічого як про поета. А от малим бачив його. Він приїздив у село до бабусі на канікули, грався з іншими дітьми на майданчику біля школи. Не можу сказати, що ми товаришували, адже я на сім років старший. Проте я знав, що це хлопчик із Донбасу, розповідає Дмитро Михайлович. Спілкуємося в його кабінеті. Ліворуч усю стіну завішано грамотами й подяками, напроти стоїть велика книжкова шафа. Батьки Стуса, Семен та Їлина, щоб уникнути примусової колективізації, 1939-го разом зі старшими дітьми виїхали до Сталіна (нині Донецьк. Країна). Малий Василь іще два роки залишався в Рахнівці з бабою Палажкою, і вже пізніше його забрали батьки. На Донбасі сім’я жила в маленькій кімнатці гуртожитку 107-го заводу. Напередодні війни від менінгіту померла старша сестра Василя Палажка. А за три роки підірвався на міні брат Іван. Зосталися в Семена та Їлини лишень двоє Василь та Марія. Саме вони по черзі приїздили в Рахнівку на канікули. Ось так і запам’ятався мені дитиною шкільного віку, бо я ж тоді був майже парубком.
Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала “Ще не вмерла України і слава, і воля”
Дмитро Михайлович на хвилину замислюється. Закриває теку з копіями родинних фотографій Василя Стуса і продовжує:
Проте був один випадок, який стався з майбутнім поетом саме в Рахнівці, що демонструє: ще дитиною він мав залізну волю. Про це мені розповів двоюрідний брат Стуса Степан Сіньківський, який нині живе в Івано-Франківську. Ми з ним тісно спілкуємося, й іноді він передає для музею різні речі й документи. Так ось голодного 1947-го 9-річний Василь разом із двоюрідним братом Степаном і місцевим хлопчаком Андрієм Бурлачуком збирали на полі колоски. Тоді сторожем у колгоспі був одноокий фронтовик Григорій Благовісний. Пам’ятаю його суворий дядько. То цей Благовісний на коні та ще й із батогом догнав хлопців і змушував висипати з торби колоски, хоч жив із цими дітьми по сусідству. Але Василь вчепився в ту торбину й не дав висипати. А наступного дня поле переорали, щоб ніхто більше зерна не шукав.
Дмитро Омелянчук зізнається: за радянських часів у Рахнівці про Стуса-поета не знали. А якщо й доводилося щось чути, то намагалися про це не розповідати односельчанам.
Радянська влада стежила за тими, хто поширює інформацію про творчість Стуса і нього самого, каже Дмитро Омелянчук. Накидали думку, що він рецидивіст. Пам’ятаю, в 1980-х було якесь свято в селі і хтось проговорився, що вночі слухав по радіо BBC передачу про Василя Стуса. У випуску йшлося, що він родом із Рахнівки й відбував покарання за те, що зневажав дії Комуністичної партії. То голова сільської ради оглядався, щоб побачити, хто говорить, настільки був сильний контроль.
А 1990-го завдяки ініціативі вченого й правозахисника Андрія Сахарова (сам Андрій Сахаров помер 14 грудня 1989 року внаслідок інфаркту. Країна) Василя Стуса посмертно реабілітували за відсутністю доказів. Того ж року його ім’я вперше й гучно пролунало для рахнівчан. Місцеві рухівці з Гайсина, Чечілівки, Вінниці, а також молодь із Києва та Львова вирішили вшанувати пам’ять Василя Стуса на території нашої рахнівської школи в день його смерті 4 вересня. Тоді я був директором школи й відчував: атмосфера напружена. Поряд зі студентами й молоддю, що стояли з українськими прапорами, були КГБісти, працівники райкому партії. Але мітинг проводили. Комуністична партія щодня втрачала силу. Вони вже не могли відкрито забороняти такі заходи, але водночас все фіксували. Тоді головою колгоспу був ревний комуніст. І він налаштовував місцевих зірвати цей мітинг. Але молодь робила своє співала, виступала. Проте колгоспний шофер, не хочу називати його прізвища, підійшов до синьо-жовтого прапора й витер об нього брудні від мастила руки. Це побачила звичайна сільська жінка Тетяна Колдашенко, яка працювала дояркою. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала “Ще не вмерла України і слава, і воля”. Мітинг закінчився. А за декілька років, коли при школі створили музейну кімнату Василя Стуса, до нас приїхала делегація школярів із сусіднього містечка Іллінці. Після екскурсії до мене підійшла іллінецька вчителька та сказала: “1990-го я була студенткою Львівського університету і також брала участь у мітингу у вашому селі. Коли їхали сюди, нас супроводжувала чорна “Волга” КГБістів, стежили за кожним нашим кроком”.
Запитую, як створювали музей у Рахнівці. Дмитро Михайлович усміхається, мовляв, цікава історія.
Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках
Якось до нас у школу завітав начальник Вінницького обласного управління внутрішніх справ генерал-лейтенант Віктор Тяжлов. І він сказав: “Ми у Вінниці при обласному управлінні створюємо музейну кімнату Василя Стуса. Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати”. Попросив допомогти з пошуком оригінальних експонатів і згодом направив сюди свого працівника. Ходили з ним по родичах Стуса. Хтось казав, що нічого немає, дехто дав декілька фотографій із розрахунком, що скопіюють і повернуть. Коли у вінницькій міліції кімнату облаштували, Тяжлов знову приїхав у Рахнівку. Сказав, що в них залишилися експонати й може ними поділитися, якщо при школі ми також відкриємо музей. Так і закрутилося. Крім тих експонатів, що їх передали міліціонери, шукали нові. Облаштувати музейну кімнату допомагали працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею і відділу культури, педколектив, школярі. До речі, старшокласники були й екскурсоводами.
Завдяки Вікторові Тяжлову в Рахнівці встановили перший пам’ятник Василеві Стусу, продовжує Дмитро Михайлович. 1996 року генерал завітав до нас і одразу до справи: “У Стрижавці є виправна колонія. Там сидить один рецидивіст, він сам скульптор. З вапняка виготовив пам’ятник Василю Стусу. Де його поставимо?” Ми вибрали місце перед школою. Разом із шкільним завгоспом Миколою Федоровичем удвох залили фундамент, а за два тижні привезли нам монумент. Це перший пам’ятник Стусові, що його встановили в селі. На відкриття запросили сина Василя Семеновича Дмитра, дружину Валентину Попелюх, поетесу Ніну Гнатюк, була й інша творча еліта.
Дмитро Омелянчук пригадує, що навіть тоді, 1996 року, на урочистість прийшли не всі односельці. Двоюрідний брат поета Гнат був настільки заляканий радянською владою, що дороги до музею не знав.
Попри все, тоді була зовсім інша, піднесена атмосфера, не порівняти з 1990-м, говорить Дмитро Омелянчук. Відкрили пам’ятник, і почався дощ. Син Дмитро зняв черевики, підкотив штани, й усі разом пішли до обійстя, де народився Стус. Щоправда, того дня Валентина Попелюх нічого не сказала про пам’ятник. Проте за декілька днів ми дізналися, що він їй не сподобався: не такі риси обличчя й узагалі не схожий. Тому пізніше пам’ятник із вапняку зняли, а на його місці встановили бронзовий на мармуровому постаменті. Його створив скульптор Борис Довгань, з яким товаришував Василь Стус. Дружина поета Валентина Василівна розповідала, що Довгань побачив у обличчі Стуса цікавий типаж і вмовив позувати для скульптури. Це було наприкінці 1960-х.
Дмитро Михайлович запрошує переглянути експозицію. Нині в музеї облаштовано дві кімнати: експозиція однієї знайомить із життєвим і творчим шляхом митця, іншої присвячена перебуванню Василя Стуса в засланні. Загалом колекція музею налічує понад 700 експонатів.
У першому залі представлено переважно оригінальні речі самого Василя Стуса та його рідних. За склом одяг і взуття матері й батька поета, чорне пальто Василя Семеновича, патефон, гітара, портфель, друкарська машинка.
Цей патефон подарував Василеві його рідний дядько, брат матері, Дмитро Сіньківський, пояснює завідувач музею. А ось гітара, на якій поет любив грати школярем і у студентські роки. Юнаком захоплювався грою в шахи і футболом. У навчанні йому не було рівних ні у школі, ні в інституті. Проте мати, Їлина Яківна, згадувала, що старший син Іван, який підірвався на міні, був іще гостріший розумом.
Запитую, хто передав найбільше оригінальних експонатів.
Параска Семенюк, дружина двоюрідного брата Стуса Миколи Сіньківського, була нашою опорою, відповідає Дмитро Омелянчук. Вони оселилися в хаті, де народився майбутній митець, а в 1950-х на її місці звели нову. Тепер там мешкає їхній син Сергій із дружиною. Так ось Параска Тимофіївна була істинною шанувальницею творчості Василя Стуса. Вона ділилася, розповідала, пишалася, що сюди їдуть з усієї України й із-за кордону. Ось і цю колиску маленького Василя передала музею Параска Тимофіївна. Знайшла її на горищі старої хати. Колиску сплів із лози сільський умілець Наралко Іванушенко. Навіть є спогад Стуса про те, як він був іще немовлям: “Пам’ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока… я мокрий, певне, ревів і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках”, зачитує Дмитро Михайлович.
Другий зал це реконструкція карцеру Василя Стуса в таборі для політв’язнів біля села Кучино Пермської області. Тут він провів свої останні дні. На стіні зображено велику панораму території табору. Цікавлюся, який художник її створив.
Та це я сам намалював, за фотографією. Учителі мають уміти робити все, і малювати також. Взагалі, намагалися відтворити карцер максимально точно. Ось ключі, якими замикали камери. Їх передав дисидент, приятель Стуса, також колишній політв’язень Василь Овсієнко.
У січні 1983-го за передання на волю зошита з віршами Василя Стуса на рік кинули в камеру-одиночку. 28 серпня 1985-го Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книжку в камері, сперся ліктем на підвіконня. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.
Був не скупий, тому викопав криницю не в себе на подвір’ї, а на вулиці
Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті зупинка серця. Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, ймовірно, зумисне підлаштованого наглядачами.
Могли підлаштувати, щоб ланцюг урвався і нарами смертельно вдарило Стуса. Але точних доказів нема, говорить Дмитро Михайлович. Радянська влада не знала, як позбутися Стуса, особливо коли дізналися, що його хочуть висунути на здобуття Нобелівської премії. Комуністи боялися, що український політв’язень, не дай Бог, отримає таку високу нагороду. Це була б ганьба.
Дмитро Омелянчук мріє згодом розширювати музей створити зал, де буде макет криниці, яку викопав батько Стуса, і фрагмент хати, де народився поет.
Цей музей і є моє життя. Для його облаштування підключив спонсорів, прихильників творчості Василя Стуса, своїх колишніх учнів. Хтось виготовив металопластикові вікна, хтось зробив доріжки, інші дарували літературу. Гордимося, що постать Василя Стуса є візитною карткою Гайсинського району. До нас приїжджають із різних куточків нашої держави, навіть був В’ячеслав Чорновіл. Також були волонтери із США, письменники з Польщі, Чехії. До нас приїздять не тому, що Василь Стус Герой України (звання присвоїв президент України 2005 року. Країна), а тому, що це приклад мужності, героїзму, відданості й любові до України. І це не просто гасла. Стус поет від Бога, що увібрав у себе всі чари подільської краси та гіркоти нашої історії.
2008 року поблизу музею висадили парк імені Василя Стуса. Нині тут ростуть клени, берези, дуби, ясени, ялинки, липи, кущі калини. Встановлено лавки й декілька альтанок.
Навесні й улітку в нас такі пахощі, каже організаторка екскурсій Світлана Кобзар. Іноді відвідувачі музею обідають у цих альтанках. А зараз ходімо до криниці, яку викопав батько Василя Стуса Семен 1939 року. Це недалеко. Він був не скупий, тому викопав її не в себе на подвір’ї, а на вулиці, щоб люди брали воду. А ось тут і був город Семена Дем’яновича. Туристи після екскурсій ідуть цією вулицею й декламують вірші Стуса.
Невелика сільська вулиця, названа на честь Василя Стуса, закінчується хатиною з червоної цегли під бляхою, а далі левада. На будинку меморіальна табличка: “На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус”. Заходжу на подвір’я, щоб поспілкуватися з господарями. Двері відчиняє вусатий чоловік років 60. Представляється Сергієм Семенюком, двоюрідним племінником Василя Стуса.
Хату, де народився мій легендарний дядько, розвалили, а на її місці мої батьки, Микола й Параска, десь у 1950-х побудували ось цю. Про Василя Стуса знаю небагато, моя мати більше цікавилася його творчістю. Звісно, туристи приїжджають й усі йдуть до криниці. Але ж і почистити її вже треба, бо ж застигла в тому вигляді, що й була ще 80 років тому, відповідає Сергій Семенюк і поспішає закрити двері.