У мене було відчуття, що я в якомусь певному віці померла і народилася заново. А в тата так не сталося, він помер фізично, – Соломія Чубай

Грицько Чубай помер 33-річним у «золоті» совєтські 1980-ті після допитів КГБ. І вже в дорослому віці Соломія вирішила дізнатися, яким же був її батько, а ще – повернути його ім’я як письменника й повернути до життя його пророчу творчість. Разом із цим вона створила багато власних проєктів. Один із них – «Колискові для Олекси» – присвячений синові, якому діагностували синдром Аспергера. Таким чином хотіла розповісти українцям, що таке аутизм, щоб з іншими дітьми, в яких є розлад аутистичного спектру, не сталося так, як з її сином, якого свого часу хотіли виключити зі школи, бо він, мовляв, «якийсь не такий». Але цей проєкт став важливим ще й тому, що під її записи українських колискових, давніх і сучасних, зрусифіковані батьки почали вкладати до сну своїх дітей.Співачка, культурна менеджерка, волонтерка і громадська діячка Соломія Чубай, яка колись хотіла змінити своє відоме прізвище, сьогодні наша співрозмовниця. Леся Вакулюк у проєкті «Європейці» зустрічається з людьми, які своїми вчинками змінюють цей світ на краще. Це і громадські, культурні діячі, це і військові, політики, волонтери, люди різних професій, але всіх їх об’єднує одне – європейські цінності.Дуже багато людей навіть зараз, за повномасштабного вторгнення, яке тому відбувається, що Росія хоче окупувати Україну (не лише як територію), усе одно кажуть, що совєтські часи були прекрасними. Але в совєтські часи ти втратила тата. Що б ти сказала тим людям, які кажуть, що було тоді щось і хороше – ковбаса дешева, молоко добре, і взагалі було прекрасно в тій «країні рад»?Я говорила з такими людьми. Насправді моя колишня свекруха так мені розказувала – що так було цікаво і класно, і вона в черзі стояла, і можна було спілкуватися з людьми, і вона за якимось одягом стояла. Багато в мене було таких суперечок з такими людьми. Нещодавно теж, де я ходжу на танці, на спорт свій, зустріла такого мужчинку, який художник, – теж мені доказував, що в радянські часи було добре. То я думала, що я його просто втоплю в басейні і попливу далі.Тобто є таких достатньо багато.Усе, що стосується радянського, у мене викликає таку аж тілесну відразу. Я навіть пригадую, що коли потрапила в Сєверодонецьк у 2021-му році, ми жили там тиждень у готелі – він такий був совковий-совковий, навіть ковдри були кусючі ці совкові, ці стіни, ці душі такі страшні, ці клозети такі… Я просто аж… Мій дідусь був кутюр’є, дизайнер, якби жив у Франції, він би був як Коко Шанель, а тут у радянські часи він просто був кравець. І мій дім, в якому ми росли, все-таки в нас удома ми не мали цієї культури, такого совкового – плитки оцієї, совкової фарби, розмов про совок. І ніхто ним не захоплювався. Тому, коли я потрапила – вже у свій колишній – шлюб і я потрапила в цей совок, за яким сумують, то мені було досить складно.Але 1980-ті, здавалось би, це вже не 1930-ті, коли сталося Розстріляне відродження. Це вже не 1960-ті, коли були поети-шістдесятники. Це 1980-ті – і твій батько помирає після того, як його добряче допитувало КГБ.Було важко. І в 1970-х було теж важко – згадай Арештовану коляду в 1972-му році. Тобто в 1980-х, треба розуміти, його довели до цього стану. Ми можемо говорити відверто, що батька зламали вже в цій системі самій. І він уже просто доживав практично оці всі допити. Це багато – що його просто викинули з культурного середовища Львова, що його не видавали, що йому не давали заробляти. І практично він у 33 вирішує померти. Хоча він завжди казав, що помре в 33, у віці Ісуса Христа. Це в нього була така мантра, він її проговорював постійно.Батькові десь і подобалося те, що він помре у віці Ісуса Христа. Але можна померти, як фенікс, в якомусь певному моменті. Зі мною таке сталося. У мене було відчуття, що я в якомусь певному віці померла і народилася заново. А в тата так не сталося, він помер фізично. Але він не бачив виходу. Усе одно початок 1980-х років не давав цього виходу. Все одно ця стіна ще досить міцно трималася. Йому треба було ще протриматися хоча би цих 7-8 років, а він вже не зміг. Коли я говорила з Віктором Морозовим, він мені сказав, що ми навіть не могли подумати, що це буде, ми навіть не могли мріяти про незалежність. Тобто в них навіть таких мрій і думок не було. Уявляєш, наскільки це все було вже так важко і ці лещата були такі затиснуті і складні.Грицько Чубай із дочкою, фото: facebook.com/solochubayЯ думаю, ще багато людей в Україні не знають, хто такий Грицько Чубай. На жаль. Справді багато не знають. Знають більше про Стуса, бо він таке більше розкручене ім’я. Хоча я не вважаю, що батькова поезія гірша, – вони різні. Але я вважаю все-таки найгеніальнішим поетом сучасності, я б навіть сказала, пророком Грицька Чубая. Усі можете почитати його «Вертеп»: «А світ – вертеп, кажу із гіркотою, цей світ – вертеп. А в ньому щонайважче – це залишатися собою». Це дуже важливо. Це написав хлопець у 17 років. І його відоме, оце, що Тарас співає, – «Коли до губ твоїх лишається пів подиху». Це неймовірний романтик з дуже добрим серцем, дуже саркастичний, дуже зламаний, дуже побитий. Він був різний.Хтось написав про Грицька Чубая, що він «принц оцього безщастя». Безщастя такого принц, король, князь, не знаю хто, але я вважаю, що він геніальний поет. Якщо ви берете його збірку, якщо ви глибока людина, ви знайдете там сенси дуже важливі.І те, що він писав у 1960-х роках, і в 1970-х (він перестав писати практично уже на початку 1970-х), і далі, – ви побачите, що він говорить про сьогодення.Якщо так подумати, то ми з тобою вже значно старші за твого тата, який пішов так рано. Але чому ця система так за ним полювала? Чим він їм не вгодив? Писав вірші? Що такого вірші страшного роблять?Я колись дізналася, що Сталін теж був писатель і теж писав. І він розумів, що слово – це дуже важлива історія. Я вважаю, що Сталін запустив оцю систему знищування – від Розстріляного відродження і далі, тому що він розумів, що словом можна запалити людину, словом можна вбити людину, словом можна заколисати людину та словом можна сказати «я тебе люблю», «я тебе ненавиджу» – різні емоції дає слово. І для нього найнебезпечнішими були поети і письменники, які розказували історію чи через вірш, чи через прозовий твір. Тобто це була небезпека.Грицько Чубай був однією з цих небезпек, тому що він був розумний, нереально начитаний, він був геній. Він вважався вундеркіндом, у 15 років він цитував Розстріляне відродження. Він створив гурток у себе в селі в 15 років – це Совєтський союз, 1960-якийсь-там рік, Розстріляне відродження заборонене, заборонене взагалі. І він створює гурток десь на закинутій хаті, де вони запалюють свічки й читають поезію Розстріляного відродження.Його вперше здає дівчина, в яку він закоханий. А в неї батько був зі «стрибків», які полювали за упівцями. У нас стоїть три хати – Гетьмани-Чубаї, бо в нас прізвище Гетьман насправді, Гетьман-Чубай, – три хати, в яких переховуються упівці. Батько в цьому живе, у цій історії. І коли він їде в Рівному поступати до університету, його питають: «Розкажіть історію України». Він каже: «Правдиву чи вигадану?» А сидить ректор і каже: «Ну, давай правдиву». І батько розказує правдиву історію України. Правдиву. Ми ще досі не знаємо, українці, правдивої історії України. Ми тільки-тільки її пізнаємо, особливо окуповані зараз території, особливо ті, хто приїхали. Південь, Донеччина, Луганщина, Харківщина, Сумщина, навіть Вінниччина, навіть Галичина – навіть галичани, ми не знаємо своєї історії.А батько знав історію, він нею цікавився. Він жив, його село знаходилося за 30 км біля Берестечка. І в нього були справжня булава, справжня шаблюка. Навіть є фото, де йому 13-14, він такий козацюра з вусами в красивому вбранні з цією шаблюкою позує біля ялинки.Добре, розказав правдиву історію – невже це є привід для того, щоб знищити людину?Для них це було будь-що, що породження оцих інакомислячих, тобто що він уже не буде в системі. Мені колись навіть теж мій вуйко казав, я пам’ятаю: «Ти несистемна людина. Ти будеш ламати систему». Знаєш, дуже страшно, коли є люди, які ламають систему, вони навіть можуть мовчати. Вони його настільки фізично і морально зламали, що вони ще все одно його боялись.Як фізично і морально зламали?Почали побиття. У 15 років його арештували, бо він прочитав біля пам’ятника Тарасу Шевченку заборонені вірші Шевченка – тоді не весь Шевченко був дозволений. Потім він Валентина Мороза на суді побив, суддю, бо був вирок несправедливий. Його посадили тоді за цей гурток, потім ще раз посадили. Його побили, він дуже змерз – і захворів на туберкульоз нирок. Вони вже знали, що в нього є туберкульоз нирок, і на різних допитах, і коли його садили в камери вологі, вони потроху-потроху його вбивали.Відповідно, він начебто помер від чи пієлонефриту, чи якось називалася ця хвороба нирок. Але це все просто система, дуже красиво. Але найгірше для нього було те, що ця система знищила довіру друзів до нього і його довіру до друзів. Це було найболючіше, коли найближчі від тебе відвертаються. І вони це знали. Це була його болюча точка.У 2,5 роки ти стала напівсиротою. І зараз говориш багато про тата. Це ти все читала, пізнавала, дізнавалася. Чому тобі було так важливо дізнатися, хто твій тато?Насправді просто в нас удома не говорилося про тата. У нас говорилося, що він великий поет, що він геній. І дуже маніпулювалося іменем тата: наприклад, «от за таку доньку твій тато перевертається в могилі» – це була найбільш почутіша фраза, яку я чула завжди. Тобто «ти не дотягуєш, бо ти не така геніальна, як тато». Насправді я виключила себе взагалі від доньки Грицька Чубая. Це належало тільки Тарасу Чубаю. Грицько Чубай був тільки в Тараса Чубая. Він мав право писати пісні, він мав право про нього говорити. Якось так у нас у сім’ї було заведено, що я не дотягую до Грицька Чубая. Коли я почала займатися батьком і коли я прийшла до нього – тато помер у 33, а я прийшла до батька в 33, – Маркіян Іващишин покійний, який був директором мистецького об’єднання «Дзиґа», мені казав: «Ти теж його донька, ти – його донька». І письменниця Мар’яна Кіяновська казала: «Ти його донька, роби щось». Соломія Чубай, фото: facebook.com/solochubayЯ «робила щось», я постійно присвячувала йому вечори. Але усвідомлення того, що я його донька і я достойна бути донькою Грицька Чубая, почалося вже в мене в 33. Я зробила «П’ятикнижжя». Воно отримало Гран-прі на Форумі видавців. Ми це видали з Видавництвом Старого Лева. І це повністю книжка, яку я набирала вручну. З дизайн-студією «Графіка» ми придумували дизайн. Це вірші татові, там є листи його до Лишеги. Передмова Костика Москальця.Набирала вручну, бо вони ще не були опубліковані?Я набирала вручну, бо це я робила з татового самвидаву «П’ятикнижжя». Я набирала вручну нередаговані варіанти, які виходили до того часу. Тобто я його вибудувала так, як тато його б сам вибудував. І ми зробили такі в книжці аплікації, бо він дуже любив писати листи і ще до них щось там домальовувати, доклеювати. Тобто в нього такі мистецькі були листи до його друзів чи до мами. До мами він спалив всі листи через ревнощі.Коли вже отримала Гран-прі, я потім зробила один фільм, а потім ми з Михайлом Крупієвським «Чубай. Говорити знову» зробили, ще фільм. І в мене був ще один гештальт незакритий, це його вірші для дітей, які я просто хочу так зробити, як я хочу зробити, – де дитина зможе бавитися цією книжкою.  Тобто не просто красиві картинки і тексти. І це єдине, що зараз у мене не закрито. Але мені зараз 46, і для мене я зрозуміла певні речі – що я достойна, достойно несла його прізвище, бо я його шалено люблю. Я не знаю, який він був. Звісно, що я створила собі якийсь образ з якихось уривків, уламків, зшила цю ковдру кольорову, в яку я іноді загортаюся. Але я точно знаю, що, коли в мене шалений брак коштів чи якихось речей, мені якийсь гонорар приходить – від татових роялті чи щось таке приходить, я не знаю звідки.Я не думаю, я не вірю в цю історію, що він там на небесах пишається мною, не впевнена в цьому. Але точно я знаю, що я стала йому підтримкою і вивела його ім’я. Тобто зараз є вулиці, названі в його честь, усі знають його біографію. Його більше стало в соцмережах, у вікіпедіях, чого не було. Бо я постійно, мені треба було побачити Грицька Чубая, бо цей геній не може просто так щезнути.Але я вважаю, що він ще має ще більше вистрілити, тому що він достойний бути на цьому п’єдесталі Шевченка, Франка, Стуса, тобто таких більш впізнаваніших. Як і Ліна Костенко чи Леся Українка.Тобто тепер ти вже не хочеш змінювати прізвище Чубай на інше.Це дуже довгий процес був у мені – коли я хотіла змінювати це прізвище. Бо дуже складно є, коли тебе презентують «сестра», особливо сестра Тараса Чубая. Для тих, хто не знає, Тарас Чубай – це мій рідний брат, музикант, відома його пісня – «Вона, вона» («…по русифікованих містах…»). Тобто це Костика Москальця пісня, але заспівана Тарасом, геніально заспівана.Це було дуже складно. Спочатку я сама себе позиціонувала як сестра, бо я вважала, що я не маю талантів (бо мені так артикулювалося в родині) і що я нічого не вмію. Але потім якийсь момент – і ти йдеш в терапію, і коли ти повністю губиш себе, ти потроху в терапії себе віднаходиш. І я почала співати знову, почала малювати. Я зараз підняла й буду зараз робити пісню, яку я написала в 17 років. Я знайшла казку, яку я написала в 16 років про птаха, який забув, як літати.Я читаю, думаю: боже, які образи насправді, який колосальний сюжет неймовірний. Але коли твоє оточення довкола тебе розказує, що ти маєш тільки прибирати, мити, пилососити, готувати борщі, вийти заміж, народити дитину і це лишень твоя функція, бо ти, можливо, згідно з їхнім уявленням не є геніальна чи якась колосальна, ти не Тарас Чубай, ти не Грицько Чубай, – відповідно, ти хочеш позбутися цього прізвища, відповідно, ти хочеш взагалі повністю стерти історію.Але потім я дійшла до того, що я не хочу цього втрачати, бо це все-таки прізвище мого батька. Це мій рід – рід потужний, сильний, Гетьманів-Чубаїв. І я хочу просто гідно нести це прізвище. І все.Соломія Чубай, фото: facebook.com/solochubayТвій проєкт «Колискові для Олекси», який ти присвятила своєму сину, для тебе став рятівним колом, коли ти дізналася, що в сина є синдром Аспергера.Так.Деколи в нас можна почути таке образливе: ти що – аутист? Як для тебе чути ці слова? І що це за синдром Аспергера? Ми записуємо цю розмову напередодні Дня інформування про аутизм. Чи в нас уже люди розуміють і знають про це?Зараз більше таких дітей. Мене питаються: чому тоді не було? Я кажу: по-перше, тоді не діагностували. Але я вважаю, що зараз справді більше народжується в цьому божевільному світі, коли в людей є все, в людей є прогрес, в людей є комфорт – в людей є все, а вони все одно починають війни – якого милого, вони все одно хочуть завойовувати території, ще щось робити. І народжуються оці діти.Плюс цей світ був побудований на суцільній брехні, на маніпуляціях, на сарказмі. А ці діти, більшість із них, не розуміють сарказму. Більшість із них дуже прямі. І вони відчувають тільки любов, дуже чисту. Принаймні в Олекси так. Я буду зараз говорити про Олексу, бо в інших батьків інший досвід. І щоб, наприклад, завоювати його довіру, з ним треба просто на рівних говорити і дуже чесно. І він з тобою говорить дуже чесно. І це може дуже образити і дуже, дуже важко образити.І, звісно, там ця емпатія така дивна в нього – то вона є, то вона вмикається, то вона вимикається. Говорять, що діти з аутизмом не мають емпатії, хоча, мені здається, Олекса має цю емпатію, бо до кота він значно більше звичайно має емпатію навіть ніж до мене іноді, а іноді в нього до мене прокидається ця емпатія.Тобто найголовніше – це зацикленість на якійсь певній речі. Зараз, скажімо, Олекса фанат року, він збирає, колекціонує CD. Йому 17. Він далі їсть тільки хліб з «Нутелою» – млинці з «Нутелою» і хліб, який я спечу. Він перестав уже навіть їсти картоплю фрі. У нього сосиски певного виду – і все. Я йому підсуваю постійно якісь там вітаміни – банани, яблука, полуницю, коли з’являється в нас. Але він практично обмежив собі, сказав, що цього йому достатньо, щоб вижити на цій планеті.Кризи в Олекси не такі, як в інших людей. Це якесь таке накопичення. І я ще раз повторюю, чому потрібно дітьми з аутизмом займатися, – бо вони дико деградують, якщо ви не будете підтримувати їхній внутрішній стан і не розберетеся, що відбулося.Наприклад, з початку війни Олекса вирішив не митися. І я не могла зрозуміти, чому він перестав митися. Тобто перестав взагалі. Ми з його психотерапевткою розібрали те, що він подумав: що зараз криза, у мене немає достатньо коштів, відповідно, вода коштує гроші, газ коштує гроші, і він буде таким чином економити. Я тоді ще й розлучилася якраз перед війною, і в нас був такий період змін величезний і війна. Відповідно, він подумав, що немає коштів. І от бач, як його мозок спрацював: я не буду митись. І я йому мала пояснити, що коли я йшла на розлучення, я робила свідомий крок, але я доросла, я за нього подбаю.В Олекси все дуже чітко. Він колись лягав спати о 21:13, прокидався – о 07:13. І певна послідовність дій має бути зранку. Я коли прокидаюсь раніше, то я вношу йому хаос в його цей весь розклад. Тобто цікаво жити так, одним словом ти не розкажеш про аутизм, з аутизмом треба пожити, щоб це зрозуміти, бо він невидимий.Багато людей мені кажуть: «Та я б не сказала, що він аутист». Я кажу: ну, поживіть із ним, поговоріть із ним, як він мислить. Він має все знати наперід, що, куди і в який ми літак сідаємо, в який потяг, що до чого, скільки годин ми на кордоні стоїмо. Я кажу: я не знаю, скільки ми годин на кордоні стоїмо.Але зараз уже з цим легше. Бо колись, коли він був менший, і ми, наприклад, їхали до садочка, а ми жили за містом, я мала йому пояснити і він знав, скільки часу працює світлофор. Якщо, не дай боже, були поламані світлофори, – це була катастрофа, день просто зруйнований.Ти зараз спокійно про це говориш.Зараз я говорю спокійно. Зараз в нас нова криза насправді – він закінчує 11 клас і він поступає. Знову зміна. Я бачу, що він переживає, він знову закрився. В нас є проблеми з друзями – бо всі ж лицеміри і всі говорять неправду. І, власне, чому я говорила перед тим, що такі діти важливі взагалі, це про «як жити без маніпуляцій і валити правду матку в очі». І як ти це будеш сприймати?Але зараз Олекса закінчує школу. І це здається, напевно, нереальним для тебе, що, коли Олекса тільки пішов до школи, був епізод у 1 класі, коли батьки збирали підписи, щоб його виключили зі школи, бо він «якийсь не такий». Як ти цю ситуацію прожила?Я дуже важко це прожила. Я плакала. Найважче було, що я не отримала підтримки від чоловіка тоді, який у мене був. Я зараз тепер розумію, що я була кинута під потяг сама повністю з цим всім, бо ж моя родина це теж не підтримувала, цю всю історію. Коли я відверто почала говорити про аутизм, мені ж усі закривали рот.А чому?Ну бо не можна. Бо як це я показую, що в нас а-ля каліка вдома. Тобто ні брат, ні мама, ні родина. Я мала тихо бути, просто їздити в монастир відмолювати свої гріхи. Це був жахливий насправді період. І алкоголізм у колишнього чоловіка, бо він собі уявляв сина інакше: син мав йому в гаражі подати ключ, мовчати, приносити пиво, казати “Татко, я тебе люблю” і ходити з ним на рибу. Відповідно, ти борешся з цим світом сам на сам і стоїш з дитиною, яку ти обіймаєш, бо ти інакше просто… Я його безумовно люблю ще досі і сподіваюсь, що це ніколи не зміниться. І ти стоїш, як образ Марії, з цією дитиною і ти хочеш щитом захистити його від всіх нападок. Це складно. Я зараз навіть іноді чи в машині, чи ще десь згадую ці періоди і я просто оплакую себе. Не те що жалію – мені треба просто навіть виревіти, бо тоді ти навіть не мав часу поплакати, бо постійно тебе щось товкло з різних сторін. Я виїхала з рідного дому, жила за містом, у чужій хаті. Колишній чоловік, який ні любові, ні підтримки. Якесь таке все воно – ніби фінансово ти добре, але все одно якийсь холод постійно.Я завжди питалася: чому так холодно в цьому світі? Я не розумію, іду в терапію. В терапії дуже ми важко пропрацьовували похорон батька мого, бо я його весь пам’ятаю. Тобто я з двох років пам’ятаю весь похорон батька. Я пам’ятаю запах, я пам’ятаю дерева, я пам’ятаю, як я його поцілувала в холодне чоло. Я пам’ятаю, як мене забули на похороні тата, мене загубили взагалі. Я верталася додому від стадіону «Україна», львів’яни знають, на Погулянку.Тобто я практично була така постійно, ніби тебе відкидав хтось. Плюс я ж дитина інтернату. Я жила в інтернаті в Мюнхені. Перед тим ти ніби живеш в будинку великому, де купа людей, де ніби все класно, де ти ніби бавишся все. Але я тепер вже розумію, що в мене була настільки тонка душа і настільки можна було мене… Мені колись хтось сказав: «Та що ти така кришталева ваза?» І ти вчишся не бути цією кришталевою вазою. Я билася, я думала: «О, я буду така – буду вибивати зуби». Я грала у футбол, я ходила в шортах – які спідниці, ніколи в житті, ніякої дівчачої історії. Мені не потрібні квіти, мені не потрібно то, мені не потрібно се…І коли в мене народжується син, я прийняла цю роль мами так, щоб моя дитина ніколи не зазнала того ж, що у мене було — цього, що ти не маєш до кого прибігти, ти не маєш до кого притулитися, ти не маєш кого обняти. У мене якесь таке було, напевно, подвійне бажання. Знаєш, як це є в більшості — травмовані діти або стають такими ж самими батьками, як були батьки їхні з ними або ще гіршими, або взагалі повністю переписують сценарій. Я вирішила повністю переписати цей сценарій з Олексою.Напевно, цей аутизм дав нам просто поштовх, тому що ми потрапили в коло сімей, де є оце прийняття інакшості – ДЦП, синдром Дауна, з аутизмом дітки, з особливостями якимись, де ти без любові не витягнеш ту дитину або ти взагалі просто з нею не зможеш жити. І отам я побачила цю таку справжню, безумовну любов, де не треба дитині ідеально танцювати, ідеально співати, ідеально читати віршик на табуретці, де не потрібно дитині класно бути чемпіоном Європи, світу – просто бути. Просто бути.І, вибачте, ти можеш сидіти на возику, в тебе може слина капати, але ти мамі просто подивився в очі, бо ти не можеш говорити, бо ти немовна дитина, – а мама вже тішиться. Або мама дивиться, що та дитина поїхала з нею на якийсь концерт – і вона просто тішиться і плескає в долоні. Або як мені один тато хлопчика з аутизмом казав: «Моя найбільша мрія, щоб він сказав “тато”». Все.Я коли потрапила в цей світ, я зрозуміла, що цей, інший світ – це все фігня, люди! Прибрано в хаті, не прибрано в хаті, хтось там тобі щось сказав – не сказав. Я все одно тим переймаюся, чесно, але воно не стало таким важливим. Бо коли в тебе дитина з особливостями, ти не думаєш про це, ти думаєш тільки, як тій дитині так підстелити ці подушечки і ці ковдри, щоб ця дитина – для мене найважливіше – стала самостійною. І коли Олекса пішов перший раз у магазин, а він 10 разів заходив у магазин, йому було дуже важко поспілкуватися з продавчинею, я стояла в куті, бо я мусила, як шпигун була, і я просто плакала.За кожен його крок самостійний я плакала. Я плакала, коли в нього з’явилися друзі його такі вірні і щирі. Я плакала, коли він щось захотів. Я плакала, коли він попросив гроші на карате, – я плакала, тому що він захотів щось. Я плакала, коли він попросив в мене гітару купити йому, що він буде займатися музикою. Я іноді чую, він навіть не знає, його кімната там, де моя вітальня, я іноді чую, як він спілкується зі своїми друзями, як він читає їм лекції про металіку чи, скажімо, займається з ними психотерапією, бо він з двох рочків у психотерапевта, як він їм помагає.Я плачу, тому що це величезна робота і це величезний шлях, який ти без любові не пройдеш ніколи в житті. Бо я, наприклад, жила в шлюбі, де не було любові. І ти не можеш комунікувати з людиною, коли не горить. А коли горить – от тоді ти можеш все. Ти можеш переходити різні кризи, сварки, ще якісь речі, але ти тоді ростеш, коли є оця любов, бо вона дає можливість рухатись.«Колискові для Олекси» – з тої кризи, коли ти дізналася, що твоя дитина особлива. І тут з’явився такий проєкт – з одного боку, це розповісти іншим людям про аутизм. Але з іншого боку – це велика допомога для тих українців, які не знали, що таке українські колискові. А тепер вони вмикають це своїм дітям.Вмикайте більше.Які ти маєш відгуки від таких батьків? Що кажуть?Це щось неймовірне взагалі. Я зараз зустрічаю батьків, які мені присилають мої повідомлення, мої переписки, бо через проєкт «Колискові для Олекси» у мене проконсультовано вже майже 650 сімей від 2016 року, яких я консультувала, чи є в них аутизм, чи немає, таку а-ля школу батьківства, де ми говорили – навіть коли мамі треба просто виговоритися чи татові. Я їх запрошувала чи на каву, чи ми просто так сиділи.Зараз у мене знов таких батьків – ці два тижні практично по три, по чотири години говорю з такими батьками, бо тільки ми можемо одне одного зрозуміти. Зараз у мене хлопчик є з синдромом Аспергера – ну, хлопчик, йому вже 30 з чимось. Він зі стосунками не може розібратися, і ми по три, по чотири години з ним теж спілкуємося, бо він не може зрозуміти: ну, як – я ж робив оці речі, я був отакий. І це, власне, проєкт «Колискові для Олекси».Іноді вони мені присилають повідомлення: «Тоді я хотіла померти, покінчити самогубством, але я почула вашу історію, я послухала вашу колискову, мені це допомогло. Моя дитина під ваше “Сердечко” заснула». У мене просто є ще інший проєкт – «Поети. Діалог поколінь», який присвячений татові. Теж одна мама, яка виїхала в Бельгію до чоловіка, з чоловіком вони розлучилися, вона каже, що на роботу їхала, по-моєму, 20 км на ровері: «Я їхала по лісу бельгійському, і в навушниках у мене грали ваші поети. І таким чином я не з’їхала в рів і не покінчила життя самогубством». І ти думаєш: Боже, ось воно.Головне, що це приходить тоді, коли я повністю розбита і не вірю в себе, тому що в мене теж є кризи. І коли в мене не стільки переглядів на ютубі (підписуйтесь на мій ютуб чи інстаграм), і коли на концерти важко збираєш публіку з симфонічним оркестром у мене на проєкт «Поети», і навіть на ті ж самі «Колискові», коли люди не купують квитки, а ти бачиш, що, наприклад, хтось видав щось теж на слова поетів і на них біжать, але ти потім чуєш, що вони в гримерці говорять російською мовою, і я розумію, що вони дупля зеленого не різали, вибачте, що я так говорю, хто ці поети були.Постійно тобі кажуть, що ти «нішева», тут ти якось виживаєш у цій музиці, у тому мистецтві, а тут інші Пивоварови чи ще хтось на слова поета десь там якусь пісню – о, все. А я про тих поетів робила насправді поетичні вечори з музикою ще з 2010 року, ми вперше почали «Дзиґою». Я пам’ятаю, зробила Антонича і Чубая, і потім уже Москальця, потім уже ще інших поетів. І ти розумієш, що ти вже такий маєш довгий шлях, але ще немає оцієї віддачі публіки, бо чомусь ти не пробиваєшся ще в цю історію таку супервідому. І тоді в мене криза.Соломія Чубай, фото: facebook.com/solochubay Може, ти випереджала час із цими поетами. Грицько Чубай теж випереджав час, я вважаю. Але зараз кажуть, ніби зараз час поетів, але я ще цього не відчула по фідбеку грошовому чи якимсь там прослуховуванням на спотіфай чи на ютубі. Тому що в мене в проєкті поети ХІХ-ХХІ століття, тобто це від Лесі Українки і вже далі. Зараз я створила пісню на слова Вишебаби, тобто вже навіть не Жадана, бо всім вже Жадан оld school. Повертаючись до «Колискових для Олекси» – ти збирала і старі колискові, і створювала нові.Найбільше я створювала все-таки нові колискові. У мене був випадок, коли Гордій Старух, який робить ліри, теж зараз співає, мені приніс, пам’ятаю, на такому старому харді 500 колискових з цілої України. І я прослуховувала кожну, пригадую, вставала зранку, думала: добре, 10-20 колискових… І там бабусі співали: «колишу тя, залишу тя», і постійно «колишу тя, залишу тя», «ти помреш, утоплю тя, а листочок тебе нагодує».А я ж тоді вже пішла в терапію. І ми в терапії, коли працюємо з внутрішньою дитиною, ми перезаписуємо все, що вона чула. Тобто ми їй даємо цей посил: «Я люблю тебе, я тебе підтримую, ти люблена». Чи там дають тобі певні афірмації: тебе світ і Бог любить, Бог на тебе дивиться люблячими очима.І, відповідно, я думаю: Боже, оце наші діти, наші травмовані батьки, мами, тати оце ж слухали. Плюс повністю було виключення чоловіка. Чоловік якось був взагалі виключений з виховання дитини. А я взяла колискові українських авторів-чоловіків. У мене і Вінграновський, і Тичина, і Грицько Чубай. Там є і жінки, звичайно, Леся Українка в мене є, і Катя Міхаліцина, і на мої слова є теж колискові. Але мені так хотілося, як-от у Вінграновського є: «Тато-мамо колисали»:В білій льолі, люлі,Спатоньки-спатулі, —Тато-мамо, тато-мамоКолисали…Бо дитина має мати ці два крила.Я взагалі, коли оці колискові продумувала, то щоб дитинка отримувала оцей посил любові. Є колискова для сина Івана Малковича: «Щоб захистити ліс від сліз, і рідну нашу річку, і те подвір’я, де ти зріс». І це теж ніби про війну. Та що «Дніпро для рибок – рідний край, це наша і їхня Україна». Тобто я кажу: а як ви поясните маленькій дитинці, як любити країну? Тільки через тих рибок у Дніпрі – що це наша теж Україна. Що цей ліс, лис, що цей зайчик – це наша Україна.А як пояснити, наприклад, комусь, що, як писала Леся Українка: “Тішся, дитино, поки маленька, ти ж бо живеш навесні. Ще твоя думка літає легенька, ще твої мрії ясні”. І там такий приспів: «Мрія полине із думкою в купці». І там мрія ця, яку вона переплітає, що «тішся дитино, поки маленька», і що треба мріяти. Що Леся Українка не страшна туберкульозниця, яка помирає, – а що вона мріяла і що вона смілива. Там є цілий вірш, цілий куплет, які я даю на своїх арттерапіях, бо я зараз веду через «Колискові для Олекси» і через «Поети» арттерапії. Я кажу: співайте, але вслухайтеся в ці тексти цих поетів, які брали з цієї землі, які брали з цієї країни, – і вони не помирали, вони були веселі, вони кохали, вони любили. І от цей теж такий посил в цих колискових дуже важливий.Якщо почитати тексти російських колискових, то там взагалі якась безпроглядна безпроглядність. Я перепрошую за російську мову: «Спи, дитя мое, мило. Будет к осени друго, к именинам третье. Сегодня Ванюшка помрет, завтра похороны. Будем Ваню хоронить, в большой колокол звонить». Оце колискова.Ну, чудесно.Тобто дитині співають з народження, що «ми її похоронимо». І якщо ми дивимось на їхні реалії, то так, вони готують своїх дітей до того, що ті підуть на війну і загинуть, а «бабы еще нарожают» в принципі.Так, так. Мене завжди питають: чим ми відрізняємося? Бо ти говориш з людьми – внутрішньо переміщеними особами, вони потрапляють на Галичину, і з галичанами іноді їм не ок. А потім я кажу: ви розумієте, що ми росли в іншому контексті? Нам співали ці колискові, нам читали дуже крутезні казки українською мовою. В нас були оці традиції наші, а вони виховувалися там на тих «Огоньках» чи на отаких колискових цих русскіх, чи на оцих русскіх ваньках-встаньках цих всіх. Відповідно, мозок зовсім інакше працює, ти не бачиш цей світ ширше, ти не бачиш красу цього світу.Знову ж таки, цінності – оці традиції родини якогось такого взаємообміну, іншого взагалі контексту виховання. От ми і маємо наслідки цієї війни і того, що вони просто йдуть на забій. А наші захищають нашу країну, бо в них є цінність (взагалі не помирають за уряд чи президента) – тут є моя родина, тут є моя мама, тут є хата і земля. І тут є могила моєї бабусі, прадідуся, за яку я готовий стояти. Тут є контекст мій, моя історія, я помираю теж за свою, я воюю, навіть не помираю, за свою історію, бо я хочу.А більшість, що мене взагалі вражає в наших воїнах, це щось взагалі неймовірне. Я воюю зараз, щоб оце молодше покоління жило у вільній країні, в думаючій країні, яка шанує цю країну, де вона живе, де немає корупції, де є повага і взаємоповага одне до одного, і де є любов, і де є українська мова, де є українські традиції, де є хороша освіта, де бізнес підтримує культуру, де крутезно розвинена культура. І ми на шляху цьому, важкому дуже шляху, але я дуже сподіваюсь, бо насправді мої проєкти – це про це.Ти кажеш, що ти ще навіть до проєкту «Поети» ще з 2010 року робила вечори, коли співалася поезія наших поетів. Деякі виконавці тільки зараз до цього дійшли. Чому вони не робили цього у 2010 році, у 2019-му?Вони не знали.А чому вони не знали? Україна незалежна вже 30 з гаком років. Про Розстріляне відродження почали говорити в 1990-х.Як почали говорити? Що це нудно, що це нецікаво. Леся Українка – це нудно. Розстріляне відродження, Хвильовий – Боже, який Хвильовий, про що ви говорите? Тільки Тичина.Але чому зараз не нудно? Бо прийшли кацапи і сказали, що ми вас усіх тут уб’ємо й буде так, як ми сказали. І якась така річ прокидається в тобі, щось таке: ага, а що я маю захищати? Оте, що я перед тим говорила. Відповідно, піднімається пласт якийсь несамовитий, і ти хочеш зрозуміти, хто ти, хто такі українці. Самоідентифікація: чому я маю далі продовжувати жити на цій землі тут, чому я маю боротися і що я маю далі нести?Чесно, я вважаю, що половина шоу-бізнесу зараз відомого – це хайп. Це дуже видно, тому що вони  зараз дуже багато теж читають Грицька Чубая, я бачу їхні тіктоки і сториз. Я коли з ними починаю говорити, хто такий Грицько Чубай, вони не розуміють. Чи хто такий Стус – а, клас, Стус, зашибісь, Розстріляне відродження – давайте, Будинок «Слово». І що – дуже мало в нас виконавців, артистів, які реально болять. Пивоварову болить?Я не можу сказати, бо я його не знаю як людину.Хлопці, які роблять проєкт МУР «Ти», кажуть, що вони в гримерках далі розмовляють російською.Це так, на жаль, російською. Я думаю, що Пивоваров теж, напевно, російською говорить, можливо, я не чула. Напишіть у коментарях, Пивоваров говорить російською чи ні.От цікаво просто, якщо зміниться якась адженда в країні, чи ці люди знову не поміняють свої погляди?Я боюся цього страшно, я взагалі боюся, що, коли зараз закінчиться війна, вони нібито видихнуть і знову подумають, що можна. Бо зараз дуже багато вже людей, які спочатку злякалися і перейшли на українську мову, і почали, наприклад, скуповувати українською мовою книги чи дивитися українською мовою кіно. Я дуже боюся цього моменту. Страшно.Але ти думаєш, що він настане? Таке було вже. Була Революція Гідності, була така хвиля, а потім воно знову якось все повернулося. Перед тим була Помаранчева революція, теж було піднесення – знову потім відкат.Я просто думаю, що мають померти цілі великі покоління, для яких це було окей. Я ще досі воюю зі своїми друзями, які називають себе Альона, Льоша, і Паша, і Маша.Вони досі твої друзі?Вони мої друзі, бо вони чудові люди. Я ж розумію, у чому вони жили історично. Ну, це для них всі наші імена – Северин, Олекса, Соломія, Устим, я вже мовчу про Уласа, Меланка, Іванка, – для них це смішні імена, бо їх так вчили, що це смішно. І те, що ми колядуємо, – це смішно. Це не Пушкін великий, це не Булгаков, це не російський балет, усе, що українське, – це смішно, це треба зневажати. Досі я це ще відчуваю, бо це було посіяне зерно ще їхніми бабусями і дідусями, – що українцем бути соромно. І все, що є українське, – це село і це соромно.У мене є моя дуже близька подруга, яка ще вже у 2014 році їздила в Донецьк і купувала дітям російськомовні казки, читала російською казки, яка до 2021 року, поки не окупували її дім на півдні України, говорила російською мовою. Тобто тільки з тим, коли вони зайшли в її дім, коли вони окупували, вона оголосила всій своїй родині: “Відсьогодні ми розмовляємо українською мовою”. Але до 2022 року вона не розуміла, поки в неї не забрали її. Тому мусить пройти певне покоління. І ми зараз маємо стати тим підґрунтям і тим фундаментом величезним, щоб люди на ньому сіяли і засівали все українське, щоб воно потім проросло оцими красивими соняхами, оцим блакитним небом.Це було б прекрасно, але є тенденція ровесників твого сина, підлітків, які далі продовжують слухати російську.Це катастрофа. Олекса з половиною свого класу не спілкується, бо реально вони, по-перше, між собою говорять російською.Чекай, чекай – ми говоримо про Львів?Про Львів. Це в нас просто колишня школа російськомовна. І в нас є класи, які лишилися ще з тих часів. Це внуки-правнуки цих освободітєлєй, які далі продовжують говорити російською мовою. Я навіть на одному дні народження ледь не побилася з одним татом. Мене просто винесли, бо він розказував: «Когда мой дєдушка прішел в етот дом (в центрі міста), здєсь бил клоповнік, вони розводили тут клопів». Кажу: а що було? – Ну, от ці меблі були. Вони понищили страшне ці меблі жахливо. А що в меблях було? І був посуд, і одяг був. Я кажу: «Як ти думаєш, а хто твій дєдушка був?» – «Тракторіст». Я кажу: зашибісь – дєдушка-тракторист. А як йому дісталась ця квартира? А тобі дєдушка не розказував, що, може, там ще були трупи цих людей? Можливо, їх взагалі розстріляли ще в тій квартирі або взагалі їх вивезли на Сибір?Олекса не піддається під вплив однокласників, які розмовляють російською?Ні, звісно, він з ними свариться, він з ними не спілкується, він їх викреслив, видалив взагалі. Знову ж таки, ми живемо майже в центрі міста. Я тобі скажу, що більшість – це російськомовне середовище. Тому що окупанти – вони зайшли у всі красиві квартири і в центр у часи Другої світової.Коли я ходжу у свій спортзал, то в мене більшість бабушок, всіх «корінних львів’янок», говорять російською мовою. І взагалі ця тенденція з російською мовою – вона існує ще досі. І поки не зайдуть на телебачення, на радіо, в ефіри, в газети, в ютуб (зараз в ютубі трошки краще) інтелектуали, які будуть розуміти, любити цю країну і любити це все, –  нічого не буде.Але в тебе ж є друзі російськомовні?Є, але вони говорять українською.З тобою?Бояться. Я їх постійно виправляю. Друзі – хороші люди, вони виправляються. Як би я не бачила тенденції, що вони виправляються, тоді я б уже на них поставила хрест.