“У нас нєт родіни” – неймовірна історія турків з Месхетії, які обжилися в українській глибинці

У селі Глинськ на Полтавщині – понад 30 років тому осіли етнічні турки-месхетинці. Мешкають десятьма великими родинами поруч із українцями. Займаються здебільшого фермерством вирощують овочі, які потім здають оптом постачальникам, що продають на ринках області.

За радянських часів турки мешкали на півдні Грузії, в області Месхеті. Регіон, який самі турки називають Ахиска, з 1576 року до 1830-х років входив до складу Османської імперії. Однак за підсумками російсько-турецької війни у 1828-1829 роках, відійшла до складу Російської імперії. Велика частина місцевого населення перебралася у Туреччину. Частина ж турків продовжили жити на своїй історичній батьківщині. Проте у 1940-х радянська влада звинуватила їх у шпигунстві й депортувала в Киргизію, Казахстан та Узбекистан. В останній країні наприкінці 1980-х у турків почалися конфлікти з місцевим населенням. Мусили виїжджати в інші держави. Чимало з месхетинців осіли в Україні.

Глинськ одне із 30 сіл, що утворюють громаду з селищем Опішня. Належить до старостату Малі Будища. Село невелике живуть 211 людей у 77 хатах. Своєї школи не мають. Дітей до навчальних закладів у Малих Будищах та Опішні, возить автобус.

З інфраструктури є приватний продуктовий магазин, клуб з бібліотекою та фельдшерсько-акушерський пункт. Сама фельдшерка мешкає у сусідніх Малих Будищах. В Глинське щодня їздить мопедом. Веде прийом із 08:00 до 12:00. За потреби, може поїхати до пацієнтів додому.

– Раніше до Глинського з Опішні ходив автобус двічі на тиждень. Але то невигідно, дуже мало людей. Тепер лише в неділю возить на базар в Опішню. Рано ранком забирає людей. Назад привозить в 11:00. В інший час дістатися можна лише машиною, – розповідає Gazeta.ua староста Малобудищанського старостату Борис Дядечко.

До Глинська за 8 кілометрів від Опішні веде дорога, яка звивається між полями та посадками. Не найкраща. Важкою технікою в асфальті вибиті ями. На в’їзді одна за одною дві таблички сповіщають назву села. За документами Глинськ. Хоча місцеві називають населений пункт не інакше, як Глинське.

Обабіч шляху через село розкинулися городи. Шарудить на вітрі вже висохла кукурудза, кучерявиться рівними рядами капуста. З-поміж хат на кожній ділянці тягнуться до неба голі дерев’яні скелети теплиць. Влітку їх не використовують та з лютого до червня вирощують в середині розсаду.

Чути ревіння потужного мотору – з-за рогу з’являється великий синій трактор. Проїжджає вулицею і зупиняється біля дитячого майданчика. Відкривши прозорі дверцята, з трактора спритно зіскакує чоловік. Робочі черевики, сірі трикотажні штани, до ліктів закатані рукави фіолетової з сірим коміром фліски поверх вишневого кольору футболки.

– Доброго дня. Я Наріман Ібрагімов. Заходьте у двір. Познайомлю зі своєю родиною, – представляється українською акуратно підстрижений русявий чоловік з короткою бородою. Майже нічого у ньому не вписується в традиційні уявлення про зовнішній вигляд турків. Окрім карих очей із незвичним розрізом.

Заходимо у широко відкриті коричневі металеві ворота, прикрашені ажурними елементами. Подвір’я невелике, але заасфальтоване. Ліворуч – дві сходинки ґанку ведуть до одноповерхового дому, оздобленого текстурним тиньком і фарбованого в зелений колір. У глибині двору видно мікроавтобус, припаркований біля сараю. У закутку між ним та будинком на тканині сушиться насіння. Це посівний матеріал на наступний рік.

Праворуч від входу у двір просторий навіс. На диванчику біля столу сидить невисока жінка з пишними формами.

– Це моя матір Наргіз Расімовна. Вони з батьком розкажуть, як переїхали сюди. Про всю нашу родину. А я, пробачте, мушу їхати далі. Роботи купа, – каже Наріман.

Кличе фотографуватися дітей. У родині їх шестеро. Троє Наріманових, ще троє його меншого брата Давида. Виходять четверо молодших – Аслан, Айлін, Іслам та Севіль. Вмощуються біля бабусі. Є ще старші діти – Асмін і Асура.

Наргіз Ібрагімова спілкується з онуками турецькою мовою.

– Здравствуйте, – виходить з будинку світловолосий Махамад Мілясович Ібрагімов. Блискавка на комірі темносинього светра акуратно розстебнута. Рівна постава і некваплива хода видає, що він тут старший. Чоловік широко посміхається, показуючи золоті зуби з обох боків нижньої щелепи.

Сідає біля дружини.

– В апреле 1990 года сюда приехали из Узбекистана, – розповідає. – Тогда этот вопрос поднялся после заварухи, что с узбеками получилась (мова про “Ферганські погроми” події травня-червня 1989 року у Ферганській області Узбецької РСР, пов’язані з міжетнічним конфліктом між узбеками і турками-месхетинцями. – Gazeta.ua). Тогда был лозунг “Узбекистан для узбеков”. Начали с турков-месхетинцев. Мы были наименьшим народом. Нас просто оттуда выгнали.

Родина Ібрагімових спочатку шукала притулку в Азербайджані прожили там вісім місяців. Махамад за фахом був бухгалтером-фінансистом. В Узбекистані покинув роботу в контрольному управлінні споживспілки. Його дружина Наргіз була кухарем в дитячому садку.

– Очень трудно было. Когда окончательно поняли, что работы найти не сможем, решили ехать в другое место, – продовжує чоловік. – Рассчитывали на село в 28 километрах от Одессы, в Овидиопольском районе. Там тогда построили новые дома, но в них никто не жил. Предварительно лично с председателем колхоза договорились, что приедем. Забрали из Азербайджана семьи, для вещей заказали грузовой вагон.

Та коли 10 турецьких родин прибули з усім скарбом на станцію Каджая на Одещині, виявили, що місця для них немає: будинки зайняли молдавани. Тікали з Тирасполя, де набирало обертів етнічне протистояння (наприкінці 1980-х у Молдові активізувавсі прорумунський націоналістичний рух, що в подальшому вилилося в Придністровський конфлікт; 2 вересня 1990 року була проголошена Придністровська Молдавська Республіка. – Gazeta.ua).

Частина турецьких родин перебралася до Глинського. На рік раніше туди переїхала двоюрідна сестра Махамада з чоловіком та дітьми. Дізнавшись, що там є робота в колгоспі, а для проживання виділяють приміщення у будівлі колишньої школи на Полтавщину з сім’єю подався й Махамад. Із ними приїхали ще вісім родин. Оселилися разом у п’яти кімнатах в будівлі колишньої школи. Чоловіки пішли працювати на трактори та комбайни. Жінки – на ферму.

– Работали в колгоспе, кто кем мог. Трактористы, комбайнеры, скотники. Старые свои профессии забыли – тут не было работы по специальности, – згадує Ібрагімов. – Мне дали трактор-погрузчик, грузил силос и солому. Отработал два года. Тогда председатель дал этот дом. Тут жил Вася из Гадяча. Он как раз хотел уехать на родину. Я переехал. И до сих пор живем тут.

Старша невістка Салтанат накриває стіл бавовняною синьо-білою картатою скатертиною. Наргіз Расімовна тихим, але твердим голосом дає розпорядження щодо сервірування. За лічені хвилини Салтанат повертається з великою круглою металевою тацею. Виставляє на стіл тарілі з пловом, помідорним салатом та маринадом з баклажанів, перцю й моркви.

Спершу відмовляюсь від частування, але Наргіз наполягає.

– Без еды и чая нельзя. Обязательно! У нас девчата-малыши. Нельзя не есть, а то их замуж не возьмут. Такая традиция, – каже жінка.

Салтанат розставляє блюдця зі шматками бісквітно-кремового торту, мафіни. Ставить синій з золотом чайник зі свіжозавареним чаєм і піали до нього.

– Когда мы приехали, в Глинском была моя сестра Айлин с пятью сыновьями. Они потом переехали в Херонскую область, – веде далі Махамад. – Была тут Лола Кебаровна Дадаева с высшим образованием, работала завфермой. Нас очень хорошо приняли. Продуктами помогали. Бывало в колхозе зарежут корову и нам целую ногу приносят. Тут вообще люди отлично жили. Когда Союз распался, колхоз еще работал. Развалился в начале 2000-х.

Турки швидко влилися в місцеву громаду. Сини Ібрагімових пішли в школу, подружилися з місцевими однолітками. Швидко освоїли українську мову. Старші продовжують спілкуватися російською. Окрім цього в родині знають ще турецьку та узбецьку. Онуки освоюють англійську, каже Махамад.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Мати дружину-українку вважається престижним” – діаспорянка розповіла про турецькі сім’ї

Турки мусульмани. Раніше молитися їздили у Полтаву. Торік відкрили в селі молитовний дім. Там щоп’ятниці звершує намаз для громади мулла Халіл молодший брат Махамада.

В Узбекистані у Ібрагімових залишилися родичі. Ті, хто не зміг виїхати в 1989-му.

– Там власть поменялась. Осталось 6-7 процентов турков. И они живут лучше, чем мы раньше там жили. А мы там жили лучше, чем сейчас здесь. Один бы я мог выехать кругом. Даже в Грузию, на свою родину. Но, всех не мог отвезти туда. А теперь можно, но сыновья прикипели. Они здесь учились, женились. Тут и живут. Сын ездил со мной в Стамбул, то ему не понравилось.

– В Краснодарском крае были наши турки, которые выехали. Оттуда забрала их Америка. Живут в миллион раз лучше. Шесть лет назад пять семей выехало отсюда Дадаевы – их Турция забрала. Дают работу, жилье. Пять лет их бесплатно кормили, пособие платили. Когда в Донецке все началось, турков и оттуда забрали. Было всё для 100 семей. Нас обещали тоже забрать через год-два. Да вот срок заканчивается, а нас не зовут.

Частина старших чоловіків, які повернулися в Туреччину, але не змогли там працевлаштуватися повертаються у Глинське обробляти землю. Живуть по кілька місяців. Після збору і продажу врожаю вертаються до Туреччини.

Один із таких Хасан Дадаєв. Живе в сусідньому будинку. Між Туреччиною та Україною живе з 2015-го. У Глинському вирощує овочі, як і його родичі.

– Государство нас забрало мы поехали, – розповідає про переїзд у Туреччину смаглявий, чорноокий чоловік. – У меня там работы нету. Первые пять лет платили деньги. Примерно по 10 тысяч гривен, если перевести. Давали продукты. Сейчас не платят. Пенсия мне там не положена. Дома сижу, а детвора работает. Нам дали вид на жительство. Да гражданство трудно получить. Нужно отказаться от украинского. А тут у меня дом, земля, машина есть. Приезжаю сюда в марте, назад в ноябре. На этот год ничего не заработаю. Плохой урожай, цена маленькая. Больше, наверное, не буду приезжать сюда.

До розмови долучається син Хасана Тельман. Це смуглявий молодий чоловік у синьому спортивному костюмі. Волосся коротко підстрижене, щоки та підборіддя заросли темною щетиною.

– Я сюда возвращаюсь. Это моя родина. Служил два с половиной года. Работаю на своей земле держава, как участнику АТО выделила два гектара. Выращиваю на них перец. Если будет совсем тяжело работать уеду в Турцию. Нас государство тут не поддерживает, – каже. – Важко заробляю, а приходе налогова плати їм гроші. То за воду, то ще за шось. За то, шо ми обіспечуєм практіческі всю Полтавську область, – переходить на суржик.

– В Турции государство дает деньги 50 на 50. Если ты новенький, то дают, например, клубнику. Ее посадят, капельный полив сделают. Все под ключ. Только работай. И продавай за сколько хочешь. Поддерживают, чтобы люди не ходили без денег. А тут наоборот, – розповідає Хасан.

Між турецькими родинами в Глинську існує міцний зв’язок. Підтримують один одного грошима, за потреби. Можуть і на розвиток бізнесу дати.

– Мы, старшие, смотрим по парню – сможет ли он этот бизнес потянуть. Если хорошо начинает можем помочь, – каже Махамад.

Для розвитку свого бізнесу він грошей не просив. Після розвалу колгоспу, сім’я взялася вирощувати розсаду на продаж так робили батьки Наргіз в Узбекистані. Махамад зміг втриматися на ногах та стати фермером.

Турки в Глинському, вирощують чотири культури: помідори, баклажани, солодкий перець та капусту. Цього року не пощастило з врожаєм, зізнаються.

– По правде говоря, что в этом году вложили, того еще не получили. Прошлогодний доход даст возможность прожить до следующего сезона. Но прибыли нет. А целое лето работает вся семья – помогають в поле дети и старшие внуки, – каже Ібрагімов.

Онуками подружжя пишається. Діти отримують загальну середню освіту в Колегіумі мистецтв у Опішні. Жінка із захватом розповідає про старшу онуку, дев’ятикласницю Асуру. Дівчина здобула перші місця в олімпіаді з української мови, а також отримує призові місця у художніх конкурсах.

– Ми ліпимо на гончарному крузі. Вчителі відправляють наші роботи на конкурси. Моя перемогла на міжнародному. Запрошували до Угорщини, та я не поїхала. Не пустили, – трохи сумно посміхається світловолоса Асура.

Говорить красивою, літературною українською. На турчанку не схожа: світло-русява, одягнена в білу футболку та брюки. Після школи хоче здобути фах психолога.

– У нас такой обычай, что девочку одну не пускаешь никуда. Поэтому за границу и в лагерь не поехала. Но, взяли с собой в Турцию. Если она вдруг поступит – будем покупать квартиру. Чтобы кто-то с ней ехал и жил там, пояснює Наргіз.

Коли родина жила в Узбекистані, дівчата мали більше свободи пересування. Турки пояснюють: там усі були мусульманами та суворо дотримувалися правил поведінки. В Україні ж традиції інші.

Мусульмани не вживають продукти зі свинини. У школі дітей переселенців попереджають про страви у яких є таке м’ясо. Інколи кухарі готують для них окремо курятину чи яловичину.

Інколи турки позичають українцям великий 100-літровий казан для каші чи плову на свята в громаді. Посуд привезли з Узбекистану. Це сімейна реліквія.

– Моя подруга Катя нас очень уважает. И мы доверяем, знаем, что она не будет в нашей посуде варить свинину. Вот был “Слива-фест” недавно. Мои невестки готовили там наш плов. Всем очень понравилось. А на день села в нашем казане варили плов, а кашу со свининой готовили в отдельных котлах, – каже Наргіз.

Чути, як на вулиці пригальмовує легковик. На подвір’я заходить невисока, жвава жінка років 60. Широко посміхається, від чого аж примружує очі.

– А вот как раз и моя Катя самая любимая подружка-соседушка, – широко посміхається у відповідь Наргіз.

Запрошує сусідку Катерину Піщаленко на чай. Вона корінна глинчанка. У Глинському завідує клубом і за сумісництвом листоноша.

– Коли турки приїхали в колгосп, жінки були всі в узбецьких штанях, – говорить швидко. – Найперше познакомилася з їхнім сватом Ібрагімом. Питаю: “Де ваша родіна?”. А він на мене так подививсь і каже: “У нас нєт родіни”. Так стало жалко цей народ! Як це так люди без родіни?

Діти Піщаленків подружилися з дітьми Ібрагімових.

– Мы все праздники отмечаем вместе. А различия у нас есть разве что по вере. Если у них религиозный какой-то праздник не ходим. Но, они почему-то ходят на наши, – каже Махамад.

– Ми даже не розділяєм празніки. Мій внук каже “наші турки”, – додає Катерина Іванівна. – Коли готуємо, попереджаю, якщо є сало чи свинина. А якщо з курки чи яловичини ділюся, звісно. І до них у гості ходимо.

– Она знает, что мы не едим крещеного хлеба. Моим детям отдельно печет. А потом себе и несет в церковь крестить, – говорить Наргіз.

В родині готують страви різних національностей – борщ, капусняк, плов, манти, пельмені, долма, фарширований перець, печуть пиріжки.

Коли в селі гуляють турецьке весілля – окремо ставлять “українські” і “турецькі” столи. На перших можна знайти алкогольні напої і наїдки зі свинини. На других все згідно з мусульманськими обмеженнями.

– Принято жениться со своими. Турки, бывает, женятся на украинках. Но турчанки, обычно нет. Конечно, если моя внучка захочет очень и будет настаивать, мы не будем возражать. Такое бывает. Лишние разговоры будут. Но если хотят, то почему бы и нет, – каже Наргіз.

Молоді турки в Глинському створюють родини лише з турчанками. Не виключення і родина Ібрагімових. Для старшого, Нарімана, партію склала Салтанат Нурієва онука тітки Махамада. Родина жінки спочатку жила в цьому ж селі, та згодом виїхала у Залізний Порт. За мусульманською традицією, невістка залишилася жити в родині чоловіка.

Давид одружився на Сарі доньці сусідів Дадаєвих.

– Я родилась тут и замуж сразу вышла. Родители посчитали, что так будет правильно. У мене спитали, чи согласна. Погодилася – знаю його з дитинства, родители здружились. В 2008-м мы поженились, – розповідає Сара.

Вона молодша невістка. Всі обов’язки ділять з Салтанат: одна готує інша миє посуд, одна замітає друга миє підлогу.

Ранком прокидаються, готують сніданок, збирають дітей до школи. Потім працюють у полі залежно від сезону – сапають, або збирають врожай.

Взимку встають о 7:00. Годують дітей, проводжають їх до шкільного автобуса і повертаються до кухні варять обід. Коли діти приходять зі школи, роблять з ними уроки. З ранньої весни працюють з розсадою у теплицях.

Життя в турецьких фермерів розписано на рік. Зараз, коли приберуть урожай, підготують городи до зими. Потім займуться теплицями. Викошують залишки бур’янів, готують землю, вкривають основи плівкою.

Після цього чекають два місяці відпочинку зазвичай у цей час їздять до родичів, чи приймають гостей у себе. А з початку лютого розпочинають займатися розсадою. Окрім овочевих культур, вирощують розсаду квітів. Останні роки вирощену Ібрагімовими – можна бачити на клумбах Опішні. Громада замовляє.

У родині Ібрагімових більше говорять про роботу, але практично нічого про відпочинок. Тут прийнято подорожувати до родичів – старші іноді беруть з собою онуків, невістки навідуються до батьків. Бували на морі в Туреччині та в Херсонській області, у родичів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “За дружину платять золотом” – українка про життя в Туреччині

Молодші Ібрагімови їздять з дружинами та дітьми на прогулянку в Опішню або у Полтаву на вихідних гуляють у торговельно-розважальному центрі, чи міському парку. Далеко і надовго не подорожують. Жінок завжди супроводжують чоловіки.

Нині основна частина Глинського знаходиться зверху, на краю пагорба. Попід горою ж залишилося лише із десяток старих хат. Одні з них давно перетворили на дачі, в декількох ще постійно живуть люди.

– Коли турки приїхали, їх оселили в старій сільській школі. Якраз отут була біля нашого городу. Зараз розібрали дощенту, а місце геть заросло, – показує рукою на густий чагарник місцева мешканка Лариса Безименко. – А до того школа була в нашому будинку. Потім ми його викупили. Так і живем тут 51 рік.

Говоримо біля невеликої критої шифером одноповерхової хати. Рами на вікнах, крита веранда та двері фарбовані у світло-блакитний колір. Стіни акуратно затерті глиною. Невелике подвір’я повнстю затінює величезний горіх.

– Вони пізно приїхали огороди на той рік були порозбирані, вже було пізно орати. Попросилися до нас. Ще мама моя була жива виділила їм кусок города, шоб вони там яку цибулю-зелень посадили. Подружилися з ними від самого їх приїзду – і по сєй день з ними товаришуємо, – додає жінка.

Розповідає, що турецькі родини допомогли в чорний період її життя коли донька захворіла і потребувала термінової операції, швидко скинулися грошима.

– Мене до сіх пор поражає реакція людей, – долучається до розмови донька Наталія. – Колись їздила в гості до своєї одногрупниці. Вона спитала, де я живу. Почула, шо в Глинському, і перепитує чи не там, де багато турків? Ну да, кажу. “Боже, як ти там живеш?” – дивується. Вона була переконана, що турки страшні і жестокі. А ми дуже дружимо зі школи. Один мені як старший брат, – долучається до розмови її донька Наталія.