Вісь зла шириться й міцніє, вісь добра… вагається й роздумує

Від початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну тривають дискусії, чи опинився світ у Третій світовій війні. Аргументи і прихильників, і противників цього припущення в цілому заслуговують на увагу, проте громадянам України у масі своїй складно зробити висновок, адже ми перебуваємо всередині найбільшої в сучасному світі війни. Важливим є інше: Україна веде власну Війну за Незалежність та має шанс взяти реванш за попередні поразки та століття бездержавності.

Кремль та інші: перебудова осі зла

Нападом на Україну Росія намагалася створити фундамент для подальшої експансії в Європу, і це прагнення вже не є секретом. Кремль розглядав Україну як потенційно легку здобич, а її окупація та підпорядкування не лише виводили російську армію на оперативний простір, але і значно зміцнювали впевненість Росії у собі, додавали їй додаткові ресурси. Опір України ціною значних втрат та руйнувань сьогодні далеко не завжди сприймається як частина загальноєвропейської безпеки. Над усвідомленням ролі України у цьому контексті необхідно працювати.

Не зумівши втілити наміри про бліцкриг, змушено поринаючи у війну з головою, Росія намагається використати власні переваги у цинічний спосіб. Йдеться не лише про спроби ядерного шантажу, який викликає обурення Заходу та занепокоєння Китаю. Це і прагнення суттєво розширити та зміцнити вісь зла, яка, у розумінні Вашингтона, складалася з кількох країн. У 2002 році Джордж Буш-молодший назвав ними Іран, Ірак та КНДР.

Ірак сьогодні перетворився на країну, яка після поразки у протистоянні зі США напевне не може поширювати зло. Проте Іран та КНДР виступають у ролі постачальників ударних безпілотників та боєприпасів до Росії, Тегеран намагається розпалити війну на Близькому Сході, а військові КНДР з’являються на просторах України. Ці факти, до речі, доводять неефективність навіть масштабних санкцій проти держав, які намагалися відтіснити на узбіччя глобального процесу розвитку.

На цьому факті варто зупинитися окремо. Північна Корея – тоталітарна та мілітаризована країна, яка перебуває у стані перманентного протистояння з Республікою Кореєю. Розділена 38-ю паралеллю Корея стала одним із символів холодної війни, а зараз режим Кім Чен Ина виступає в ролі надійного союзника для Росії. Перспективи постачання Кремлю “гарматного м’яса” з Корейського півострова є справді тривожними.

Попри складну логістику перекидання живої сили, корейські солдати мають для Кремля очевидні переваги: вони натреновані і за ними ніхто не плакатиме і не переживатиме в Росії, тобто можливим є збільшення армії без негативних соціальних проявів. Так, цей крок може свідчити про погіршення ситуації в РФ, але він не заперечує прагнення Путіна продовжувати наступ в Україні. І до наслідків ратифікації парламентами договору між РФ та КНДР “Про всеохоплююче стратегічне партнерство” треба підійти серйозно.

Не варто забувати і про Білорусь – країну, яка найбільш активно підтримує агресивні дії серед усіх сусідів України. Попри те, що Лукашенко продовжує вправи з агресивною риторикою, зокрема, в частині спроб ядерного шантажу, всерйоз розраховувати на участь білоруської армії у вторгненні в Україну не варто. Білоруський диктатор швидше намагається продемонструвати лояльність Путіну, проте у межах геополітичної гри з Китаєм має потурбуватися про збереження формальної незалежності Білорусі. Однак гучні заяви Лукашенка, безумовно, привертають увагу і європейських політиків. Вони не вміють інакше реагувати на подібні подразники.

Наступного тижня у Казані пройде саміт БРІКС – організації, яка для Росії виступає символом неефективності західних санкцій та демонструє наявність потужного руху незгодних з політикою Заходу. Варто розуміти, що розширення БРІКС у Москві сприймають як перемогу російської дипломатії та готовність низки держав світу вести відмінну від американської та ЄСівської зовнішню політику. При цьому в економічному плані Кремль намагається використати БРІКС як траєкторію обходу західних санкцій проти Росії, хоча, до прикладу, постачання енергоресурсів Індії та Китаю складно назвати вигідним для РФ з фінансової точки зору. Припускаю, що до саміту у столиці Татарстану готуються і українські спецслужби, адже, скажімо, зрив графіку прибуття гостей до Казані стане болісним для репутації особисто Путіна.

Спостерігаємо тривожні тенденції на Корейському півострові та Близькому Сході, де полум’я протистояння конфліктуючих сторін не гасне, а постійно жевріє. Дійсно, порівняно з масштабами російсько-української війни нинішня напруженість у цих звичних для людства гарячих точках є низькою, проте навряд чи світ сьогодні готовий до спалаху насильства одразу в кількох регіонах світу. Головне питання полягає у тому, чи вдасться Кремлю піти ва-банк на початку листопада. Тобто переконати своїх партнерів використати вибори президента США, підведення результатів яких може стати складним, для максимальної дестабілізації ситуації в світі.

Буде помилкою зачісувати під один гребінець всіх учасників БРІКС, однак варто звернути увагу на один очевидний факт. Авторитарні країни, на кшталт Росії, КНДР чи КНР, мають можливість ухвалювати геополітичні рішення, фактично ігноруючи думку власних громадян, оскільки від процедури під назвою “вибори” у цих країнах нічого не залежить. Відтак при аналізі дій БРІКС часто спрацьовує принцип ложки дьогтю у бочці меду, тим більше, коли цих “ложок” більше однієї, хоча говорити про повністю узгоджену економічну політику Глобального Півдня та Росії, безумовно, не доводиться.

Євроатлантична невпевненість

У сучасних умовах не стільки потужними є країни Глобального Півдня, скільки обережними представники НАТО та ЄС. Сполучені Штати (традиційний модератор геополітичної активності Заходу) за президентства Джо Байдена проводить курс на недопущення ескалації у відносинах з Росією. Її, як відомо, у Вашингтоні сприймають менш небезпечним супротивником, ніж Китай, оскільки РФ не спроможна домінувати в світі економічно, а для КНР стати економікою номер один у світі – цілком реалістичне завдання.

НАТО, геополітичний сенс існування якого був реанімований після захоплення Росією Криму, виявився далеким від образу, який любили використовувати радянські карикатуристи Кукринікси. По факту Північноатлантичний альянс – це військово-політичне об’єднання оборонного спрямування, і сказати сьогодні, що НАТО готовий воювати з Росією – означає збрехати.

По-перше, Альянс отримав профіт від російсько-української війни, його членами стали Фінляндія та Швеція, тим самим Балтійське море перетворилося фактично на внутрішнє озеро НАТО. Якщо додати до цього факту інший – відстань від фінсько-російського кордону до Петербурга складає всього 70 кілометрів – стає зрозумілим, що євроатлантичним “яструбам” є де розгулятися. Проте для початку їх доведеться виростити: за роки після завершення холодної війни войовничий запал у країнах НАТО є швидше винятком, ніж правилом. Сподіваюсь, поступове збільшення витрат на оборону спричинить серйозну зміну підходів до Росії.

Європейський Союз під проводом Урсули фон дер Ляєн намагається виступати в ролі осередку стабільності в Європі, проте говорити однозначно про успіхи в цьому напрямі не випадає. Причина очевидна та банальна: демократія та добре знайомство Кремля з існуючими у Старому Світі процедурами. Конкурентний характер економіки, сприйняття демократії та свободи слова як священних корів, повага до думки та позиції меншості, притаманні європейській політиці, сприймаються Росією як ознаки слабкості Заходу і вона намагається використовувати їх у власних інтересах. Це робиться цинічно та зазвичай чужими руками, що спричинило появу цілого прошарку “путінферштеєрів” серед європейських політиків. До того ж, Кремль доволі показово застосовує “активні заходи” у країнах ЄС, які демонструють найбільшу готовність до опору російському тиску. І – що зрозуміло – вправно, публічно та залаштунково заохочує своїх союзників на кшталт Віктора Орбана, наче говорячи “Ми готові до співпраці. А Ви?”.

Хвиля публікацій у західних медіа про можливі сценарії припинення російсько-української війни за принципом “тут і зараз” засвідчує, що на Заході є впливові групи представників істеблішменту, яким до смаку business as usual з Росією. Їхнє існування, власне, підтверджується і продовженням економічної співпраці з Росією у сфері оборонно-промислового комплексу попри публічно накладені санкції. Недоторканість принципу вільної торгівлі домінує для цих бізнесменів не лише над солідарністю з Україною, але і над здоровим глуздом: вважати, що агресивні наміри Кремля можуть обмежитися лише Україною, можуть виключно недалекоглядні люди.

Західний світ у євроатлантичному форматі переживає очевидну кризу позиціонування. Визнати помилковими три десятиліття прагнення говорити з Росією як з нормальною країною тамтешні еліти не можуть, військові та безпекові загрози сприймають щонайменше іронічно. Справді, військові НАТО підвищили інтенсивність навчань, але питання їхньої морально-вольової готовності протистояти можливій агресії Кремля залишається відкритим.

Скасування ювілейного засідання “Рамштайну” через ураган “Мілтон” не лише ударило по обороноздатності України, але і поставило руба питання про спроможність країн Заходу надавати нашій державі вчасну та ефективну допомогу. Тому не здивуюся, якщо Джо Байден все ж зустрінеться з лідерами Німеччини, Великої Британії та Франції під час свого робочого візиту до Берліну 18 жовтня.

На жаль, демократичні політичні режими апріорі неспроможні працювати з такою швидкістю, як авторитарні. Тому розраховувати на радикальні зміни, пов’язані з президентськими виборами у США у листопаді цього року або виборами до Бундестагу ФРН наступної осені – не випадає. НАТО – найбільший безпековий союз у світі – розгортається подібно середньовічному лицарю на полі битви. І у цьому є лише одна перевага – ця статичність стосуватиметься і нових підходів щодо Росії, які зараз поступово оволодівають масами євроатлантичного істеблішменту. У питанні деміфологізації Росії значну роль відіграє операція ЗСУ у Курській області, яка продемонструвала, шо “червоні лінії Кремля” намальовані пунктиром.

Не точка, а величина

Якими повинні бути у нинішній ситуації дії України? Очевидно, наша держава не повинна своєю політикою викликати жодних сумнівів про приналежність до демократичного табору. Справді, для України агресія Росії – випробування не лише у воєнному плані, але і тест на спроможність жити в умовах матриці демократичних цінностей.

Тому боротьба з корупцією, збереження свободи слова, підвищення якості управління та прозорості стратегічних комунікацій є не меншими запоруками успіху у протистоянні з Росією, ніж ефективна мобілізація та розробка нових видів озброєнь. РФ переважає Україну практично за всіма показниками, крім морально-вольових, тому ми можемо ефективно протидіяти агресорові виключно асиметрично та спираючись на усвідомлену підтримку громадян України. Завдання, відверто кажучи, не з простих.

Ще одна мета – довести свою цінність для НАТО та ЄС. Ми маємо показати західному світу, що є для нього своїми. Без винятків та застережень. Для цього доцільно провести інформаційну двоходівку. По-перше, наголосити на тому, що Україна веде Війну за Незалежність, підкреслюючи її значення для становлення української нації. По-друге, зауважити, що наша держава є найбільшою в Європі за територією, і без її участі жоден інтеграційний проєкт (європейський чи євроатлантичний) повним виглядати не буде.

У такий спосіб офіційний Київ може наголосити і на прагненні повернути тимчасово втрачені території, особливо якщо зможе ув’язати надання преференцій у питанні допуску до відновлення економіки України з позицією держав стосовно кордонів України 1991 року. Наша держава довела, що вона не просто точка на карті, а країна, громадяни якої готові її відстоювати, і влада повинна це використати максимально.