3 жовтня в американському штаті Північна Кароліна набув чинності “Закон Ірини”. Він посилює обов’язкову психічну перевірку злочинців, які звільняються під заставу та обмежує права судів відпускати з-під арешту підозрюваних у насильстві до початку розгляду справи.
Закон у штаті розробили після вбивства українки Ірини Заруцької 22 серпня у місті Шарлотт. Тоді її смертельно поранив ножем у вагоні метро Декарлос Браун-молодший. Вбивство набуло широкого резонансу портрети Ірини почали малювати на багатоповерхівках американських міст. А президент США Дональд Трамп заявив, що вимагатиме для убивці смертної кари. В той же час сестра підозрюваного заявила, що її брат хворий на шизофренію і заявив, що напав на Ірину, бо вона “читала його думки”.
30 вересня минуло 40 днів з дня загибелі Ірини. Кореспондентка Gazeta.ua розшукала будинок, де до переїзду мешкала загибла жінка. Також поспілкувалася з її кураторкою в коледжі.
ЖИТТЯ В АМЕРИЦІ
Ірина Заруцька народилася 22 травня 2002 року в Україні. До США вона переїхала в серпні 2022-го разом з матір’ю, сестрою та братом. В Шарлотті працювала в піцерії Zepeddie’s, а мешкала разом зі своїм хлопцем Стасом Нікулицею. Саме на зустріч з ним вона їхала у метро в день загибелі.
– Іра була щаслива з ним. Настільки щаслива, що навіть боялася у цьому комусь зізнаватися, аби не сполохати це відчуття. Нам шкода, їхнє щастя трагічно обірвалася, – розповіла медіа Юлія, матір хлопця загиблої українки.
До переїзду в США, Ірина Заруцька жила у дев’ятиповерхівці в Солом’янському районі Києва. Її цегляний будинок пофарбований в пастельні кольори, де-не-де його самотужки утеплили мешканці. У дворі невеликий дитячий та спортивний майданчики. Людей на вулиці практично немає.
Сусіди стверджують, що Ірину та її родину особливо не пам’ятають. Мовляв, бачили її з батьками, але особисто не спілкувалися.
Біля під’їзду Заруцьких зустрічаємо Тетяну Біяковську. Вона була кураторкою Ірини у коледжі “Синергія”, який загибла закінчила за напрямком “мистецтво та реставрація”.
– Ми познайомилися з Ірою 1 вересня 2017-го – це був її перший день навчання, – розповідає Тетяна Біяковська. – Вона була маленька дівчинка, їй було 14 років. Дитина. Вони були всі перепугані такі, з круглими очима і не знали, що й до чого. Проте всі один з одним швидко перезнайомилися і стали досить дружньою групою. Іра булам сором’язлива, але активна.
В Іриній групі було більше дівчат, ніж хлопців.
– У них були свої жарти, – з посмішкою згадує жінка. – Вони навіть “одружували” одне одного для сміху: хлопців називали “муж”, дівчат – “жена”. Часто приходили раніше на навчання, разом снідали. Збиралися ось тут на майданчику біля будинку Іри, бо багато хто їздив у коледж електричкою. Звідси разом йшли до закладу. Вони всі досі спілкуються між собою і зі мною теж.
Ірина часто допомагала іншим у навчанні. Також інколи брала чужі ескізи, тренувалася на них і створювала свої. Разом з одногрупниками вона розмалювала стіну коледжу у яскраві дерева, брала участь в різних активностях та святах.
Ірина Заруцька отримувала академічну стипендію, хоча по статусу дитини з багатодітної сімʼї – мала право на соціальну виплату.
– Усі чотири курси Ірина вчилася на відмінно, – згадує далі Тетяна. – Бувало, коли з’являлися нові хлопці у дівчат різко навчання падало. Але кохання було швидкоплинне. Трішки сліз, а потім повернення думками до стипендії та навчання.
Загибла так любила свій фах, що за весь час не прогуляла жодної пари, каже кураторка.
– Навіть коли хворіла і в неї була температура, казала: “Я зараз “Нурофен” вип’ю і на другу пару прийду”, – каже жінка. – Іра була абсолютно не конфлікта. Якщо якісь непорозуміння і виникали, то вони самі в колективі все вирішували. В нас було багато позаурочних заходів, ми робили декоративні ялинки, була виставка осені. Діти у таку дощову погоду їздили в ліс збирати шишки. Вони самі організовувалися, були досить активними від початку і до кінця.
Жінка не знала родини Заруцьких. Переконує, в цьому не було необхідності.
– Батьків я бачила один раз на батьківських зборах, на початку навчання. Це були такі діти, які не потребували спілкування з батьками, – каже Біяковська.
МАЛЮВАЛА ТАТУ
Раптом вона загадково усміхається, згадуючи про ще одне захоплення своєї студентки.
– У нас Іра малювала тату, – розповідає. – Всі тоді ходили з гелевими лінерами, і вона робила малюнки просто на руках. То руки, то шия – всі були розмальовані. Вона їм кожного дня малювала нові “тату”. Це тоді був такий тренд.
За словами викладачки, з часом це минуло – студенти “переросли”. Але спогад про ті дні лишився на все життя.
– Іра була дуже відкрита, до неї легко було звернутися, – каже Тетяна. – Якщо щось потрібно – вона завжди йшла на контакт. Їм не треба було нагадувати, що робити. Вони самі приходили: “Що нам сьогодні зробити? Яке завдання?”. І працювали.
Тетяна згадує, що після закінчення 4-го курсу Заруцька хотіла продовжити навчання, але передумала.
– Тоді вони навчалися чотири роки за даною професією і потім можна було далі піти. Іра поступила, вона пройшла фахову співбесіду, але літо пройшло і вона передумала навчатися. В неї була мета – отримати права. Вона вирішила попрацювати, пошукати себе. Така вона була, хотіла щось спробувати інше. Остання наша розмова була восени 2021-го.
За словами викладачки, Іра не планувала життя за кордоном.
– Вона любила Україну, – каже кураторка. – Пам’ятаю, на першому чи другому курсі ми проводили конкурс – щось на зразок “Євробачення”. Кожна група отримувала країну, нам дісталася Бразилія. Діти готували виступи, все продумали. Але ми не перемогли. Тоді всі вийшли на вулицю та хлопець із групи взяв дудку і заграв гімн України. Всі діти одразу почали співати. У мене мурашки по шкірі пішли.
Про смерть колишньої студентки кураторка дізналася від її одногрупниці Анастасії. Згодом вона скинула викладачці й відео з метро.
– В мене було стільки емоцій. Шок та жах! За весь час навчання, пам’ятаю, лише як двоє хлопців щось не поділили і все. Більше ніхто не бився, не сварився, вони вибачалися і продовжували далі спілкуватися, – пригадує Біяковська. – А тут померла дитина, яка ніколи ні з ким не сварилася…. Таке не може бути в нормальному суспільстві.
Тетяна каже, що в першу чергу покарання повинні понести люди, які дозволили людині з важкими психічними порушеннями бути на волі.
– Я не громадянка Америки, я не маю права їх ніяк коментувати. Але покарання мають понести в першу чергу ті, хто дозволив нестабільній і хворій людині бути в суспільстві, – каже Біяковська. – Чого ви наражаєте суспільство на небезпеку? А, якщо він зробить щось масштабніше? Ніхто не має права позбавляти життя іншу людину… Найбільше мене здивувало, що коли він йшов і в нього з руки текла кров ніхто навіть не звернув уваги. Це така байдужість….
Тетяна на хвильку замовкає.
– Іра казала: “Я стану відомою”. Але це мало бути не так, – зітхає вчителька.
АЛЬМА-МАТЕР
До вступу у коледж на спеціальність “маляр, реставратор декоративно-художніх фарбувань” Ірина навчалася в школі №12, неподалік від свого будинку. Закінчила там дев’ять класів та висловила бажання вступити до “Синергії”.
Цей коледж має сучасний вигляд. Складається з двох корпусів і знаходиться в Соломʼянському районі.
У головному корпусі біля сходів з першого по третій поверх – стіни розписані за участі Ірини Заруцької. Тоді директор дав завдання групі розмалювати їх на власний розсуд, але в сіро-білих тонах. Вони були першопрохідцями, а з плином часу так почали робити й інші групи даної спеціальності.
Ще однією викладачкою, яка пам’ятає Ірину є Марія Кубишна. Жінка викладає українську мову та літературу більше 13 років, вона вчила Заруцьку з першого по третій курси.
– Іра сиділа на першому ряді, біля вікна, на третій парті. Завжди була привітна, усміхнена, весела дівчинка. У неї завжди були друзі. Дружила з дівчатами, – каже Марія. – Любила літературу, була творча і мала власну думку. Якщо треба було допомогти – завжди відгукувалась.
Викладачка підкреслює, що Ірина виконувала всі завдання і завжди читала всю задану літературу.
– Вона не була конфліктною. Досить спокійна і стримана, іноді навіть мовчазна. Але завжди усміхнена, – каже Марія Кубишна.
Про смерть студентки Марія дізналася з інтернету і одразу впізнала її.
– Побачила в інтернеті. Ірину впізнала одразу. Я у друзях у Facebook з її одногрупниками, і її сторінка теж у мене є. Побачила, що діти виставляють фотографії Ірини, – каже Марія стримуючи сльози. – Для нас це велика трагедія. Ти ж спілкуєшся з цими дітьми, три роки поруч – і вони стають близькими. А потім розумієш, що отак несправедливо все у житті буває…
Про покарання для злочинця каже коротко.
– Я вважаю, що жодна людина, навіть якщо має психологічні чи психічні проблеми, не може уникнути відповідальності. Убивця має відповідати за свої вчинки, – каже викладачка. – Думаю, має бути довічне ув’язнення. Бо не може так бути – просто відпустити людину без покарання. Це не вкладається в голові.
– Усміхнена, світла дівчина. Завжди йшла назустріч – і викладачам, і одногрупникам, – на останок додає Марія. – Ця група взагалі викликає тільки теплі спогади. Вони були дружні.
ЩО ІЗ УБИВЦЕЮ ЗАРАЗ
Підозрюваний Декарлос Брауном-молодший нині перебуває під вартою. Цому висунули звинувачення у навмисному вбивстві, але засідань по справі ще не було.
Після трагедії сестра Декарлоса Трейсі Браун надала журналістам запис телефонної розмови, в якій її брат заявляв, що в його мозок уряд вмонтував сторонні матеріали, які і керували його діями під час нападу на українку.
Декарлос Браун може бути засуджений до довічного ув’язнення, бо раніше він вже мав проблеми із законом у 2014-му отримав п’ять років за збройне пограбування. А от проти смертної кари для нього виступив губернатор Північної Кароліни Джош Стейн.
– Це варварство, – заявив він.