Украдений росіянами в Бучі мейн-кун їхав до власниці через три країни
Відступаючи наприкінці березня з містечка Буча, що на Київщині, російські загарбники вкрали й вивезли із собою рудого кота мейн-куна Макса. Він опинився в білоруському місті Речиця, що за 300 кілометрів. Там його побачила місцева жителька Марія й завдяки GPS-трекеру на шиї тварини змогла знайти контакти власниці, 34-річної Олени Кукурузки. У результаті кіт зміг повернутися до господині. Однак не в Бучу, а у столицю Чехії Прагу. Туди Олена із сином виїхала, тікаючи від бомбардувань.
Ми поїхали з Бучі 24 лютого, першого ж дня масштабного російського вторгнення. Не могла сидіти під обстрілами. Чоловік мав із котом залишитися вдома. У нас дві машини однією їхала я із сином, а другою чоловік, проводжав нас до траси Київ Варшава. Зазвичай ця дорога займає 40 хвилин. Але 24 лютого через багатокілометрові затори ми їхали 5 годин. На трасі були приблизно о шостій вечора. Уже стемніло. Почав висаджуватися російський десант.
Окупанти виставили блокпости й нікого з місцевих не пропускали назад додому, лише на виїзд. Тому чоловік поїхав із нами на Західну Україну, до моєї матері. Так кіт залишився вдома сам. Але він мав запас їжі й води на кілька днів. Також за ним мали наглядати сусіди, бо про всяк випадок ми залишили їм ключі від будинку.
Ми й припустити не могли, що події розгортатимуться так швидко. Думали, Київську область зачеплять мінімально, а вийшло навпаки. Ми дісталися Західної України, а 3 березня я із сином виїхала до Польщі, а далі в Чехію.
Носив на шиї трекер у формі значка Бетмена
Макс носив на шиї GPS-трекер у формі значка Бетмена. Купила його торік у травні на автозаправці. Ми тоді якраз переїхали жити в Бучу. Сміялися, що Макс носитиме на шиї Бетмена. У такій же жартівливій формі написали повідомлення, яке можна було прочитати, відсканувавши на жетоні QR-код. Ось такий був текст: “Привіт, мене звуть Макс. Якщо ви мене знайшли, зателефонуйте моїй господині, вона за мене переживає”. Це й урятувало нашого мейн-куна.
Сусіди, які залишилися в нашому котеджному містечку, розповідали, що вже 25 лютого, на другий день війни, в наш будинок вдерлися й оселилися там російські солдати. Жили там цілий місяць, облаштували склад. Лишили нам після себе не лише безлад, а й розтяжки по всьому будинку. Навіть у дитячій.
Макса шукала по всіх форумах і каналах світу. Безуспішно. А 18 квітня, через 18 днів після відступу росіян із Київщини, мені на вайбер зателефонували з невідомого номера. Дзвінка я не почула, але отримала есемеску: “Я з Білорусі, знайшла вашого кота. Можливо, ви його загубили в нас, а можливо, його привезли російські солдати, які йшли через наше місто пару тижнів тому”. Я спершу не повірила, бо за півтора місяця розшуків мені багато хто писав, що нібито знайшов, і просив винагороду. Але коли та дівчина прислала фото Максового жетона, я зрозуміла, що це справді наш улюбленець.
Спершу мейн-куна забрали білоруські волонтери й відвезли на обстеження ветеринарам. Мав панічні атаки, був худий і обшарпаний. Йому зробили всі необхідні щеплення, вилікували й виготовили документи для вивезення за кордон. А одна білоруська студентка погодилася вивезти мені Макса у Варшаву. Звідти я забрала його в Чехію.
Мав панічні атаки, був худий і обшарпаний
Спершу в Макса був шок. За ті два місяці він перебачив зо три десятки людей, а до того знав і бачив лише трьох мене, чоловіка й сина. Мейн-куни “розмовляють”. Тобто муркочуть, нявкають, але в перші дні після повернення Макс мовчав. Потім потроху почав оговтуватися. Тепер почувається добре. Набрав зо 2 кілограми ваги. Російські військові вкрали кота, ймовірно, для подальшого продажу. Враховуючи, що багато тварин у Бучі окупанти вбивали, знущалися з них, навіть відрізали їм лапи, моя історія закінчилася щасливо.
Максу 8 років, купила його в Одесі. Довго шукала рудий окрас із білими лапами. Обійшовся мені в півтори тисячі доларів.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”