Як Україна була за крок до перемоги, і хто не дав його зробити

Думки у виданні The Atlantic письменника та журналіста Елліота Акермана

Якщо історія стане останнім полем бою, на якому ведеться війна, то книга письменника Ярослава Трофімова “Згинуть наші вороженьки: російське вторгнення та війна за незалежність України” може стати першим залпом у боротьбі за визначення того, що сталося в Україні протягом останніх двох років, навіть попри те, що війна триває. Трофімов, який народився в Україні та є головним кореспондентом із закордонних справ The Wall Street Journal, перетнув країну в перший рік після вторгнення Росії, збираючи історії тих, хто пережив тягар армії Володимира Путіна, і хто переживає війну. Бої, різанина мирного населення в Бучі, м’ясорубка Бахмута. Усе має таку шалену насиченість, що нагадує мені історії про перестрілки.

Трофімов не фігурує в історіях. Він дозволяє подіям розгортатися. Результатом є розповідь про війну, яка максимально наближена до першої чернетки історії, як її бачать ті, хто пережив ці події. Читач отримує кришталево чисте бачення першого року війни.

Історія Трофімова розпочинається до вторгнення. Він розповідає, скільки людей у світі вирішили, що Україна втрачена ще до початку війни. Поширеною серед союзників думкою про Україну тоді було – країна не має шансів вистояти. Але на другому тижні лютого 2022 року, за кілька днів до вторгнення, він виявив, що багато українських командирів не вірили в ці наративи про поразку.

Під час візиту Трофімова до Чернігова, генерал-майор у відставці та ветеран війни на Донбасі Сергій Кривонос, розповідав іншу історію. Він висміював ідею російської військової першості.

“Ми їх били раніше, будемо бити й зараз. Подивіться на Афганістан – талібам не було з чим воювати, але вони зрештою змусили США вийти з країни. Головне не військова техніка, а вмотивовані, підготовлені люди. Жодна армія світу ніколи не здолає вмотивований народ”.

Минули тижні, перш ніж багато коментаторів змогли повірити, що український опір фактично зупинив російську армію. Михайло Подоляк, радник Володимира Зеленського, згадував: “З боку наших партнерів було повне здивування. Вони не розуміли, що відбувається”. Візуальним проявом цього в американських ЗМІ стали задихані повідомлення в перші дні війни про величезну колону російської військової техніки завдовжки 50 км, яка прямувала до Києва. Звісно, що опір України не міг відбити такої навали. Але чим довше російська колона стояла на дорозі, тим очевиднішим ставало, що це був не блискавичний удар у серце України, а російська пробка, породжена поганим управлінням лініями постачання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Ізраїль може стати моделлю для України” – посол Михайло Бродський

Попри те, що російське вторгнення стало історією українського опору, хронологічна розповідь Трофімова, розбита на 11 частин із тематичними назвами на кшталт “Гідність, знищення, виснаження”. Вона не позбавлена розповідей про колабораціонізм у таких містах, як Херсон, де російські агенти завербували колишніх українських чиновників, щоб ті служили їх довіреними особами. Лейтенант української армії охарактеризував цих колабораціоністів як “любителів “русского міра”, які хотіли в ньому жити”, ніби Росія була не місцем, а станом душі.

Путін розуміє силу історій. Для росіян війна в Україні стала тим, чим Путін її називає, чи то “спеціальною військовою операцією”, чи проєктом з “денацифікації” чи навіть “антиколоніальною боротьбою”. Останнім є те, як Путін абсурдно охарактеризував війну у своїй промові на честь анексії Донецької, Херсонської, Луганської та Запорізької областей – момент, який Трофімов назвав “найбільшим захопленням землі в цьому столітті”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Україні пропонують ізраїльський аналог гарантій безпеки”- Павло Клімкін

За іронією долі, яким би не був Путін у формуванні фальшивого наративу, який легітимізував вторгнення Росії в Україну, він став жертвою іншої фальшивої історії, яку йому підгодували власні генерали щодо компетентності його армії. Російська армія не тільки була охоплена корупцією, коли офіцери повідомляли начальству неправдиві дані про готовність, а й була обтяжена застарілою радянською філософією командування, яка покладалася на централізоване прийняття рішень, і не заохочувала ініціативу нижчих командирів на полі бою.

Це виявилося катастрофічним для Росії. Після вторгнення 2014 року українці прийняли, орієнтований на НАТО метод ведення війни, який спирався на “командування місією” – оперативну філософію, яка давала нижчим командирам повноваження виконувати свої місії так, як вважали за потрібне після розуміння загальних намірів своїх вищих командирів. Командування місії дозволило децентралізованим українцям переграти росіян у перші дні війни, завдавши їм великих втрат.

“Таке управління армією вимагає високого рівня довіри, що є більш природним для демократії. Це був секрет стійкості України”, – пише Трофімов.

Різна філософія командування обох армій набуває надзвичайного значення в перший рік війни, втілюючи ширший конфлікт між російським авторитаризмом та українською демократією. Андрій Загороднюк, який очолював ці реформи в міноборони України, сказав: “Це те, що врятувало Україну на початку війни. Коли почалися наступи на багатьох операційних напрямках, однією з цілей росіян було охопити всю Україну за кількістю боїв. Якби наш підхід залишався централізованим, Україна не змогла б цим керувати”.

Навесні 2022 року характер війни почав змінюватися від маневрової до виснажливої. Український опір змусив Путіна відмовитися від натиску на Київ, і центр війни змістився на схід, на Донбас, і південь, де росіяни окопалися. Армія Путіна з їхньою чисельною перевагою та централізованою командною структурою добре підходили для такого стилю бойових дій. Росіянам не потрібно було швидко приймати рішення, а просто годувати “м’ясорубку”.

У таких місцях, як Бахмут, які не мали стратегічного значення, широкомасштабні бойові дії відбувалися лише для того, щоб Росія знекровила Україну, і навпаки. Український військовий підсумував динаміку там так: “Росіяни спустошують свої в’язниці та посилають сюди вмирати найгірших, а ми втрачаємо наших найкращих. Це зовсім не чесна торгівля”.

Крім того, як пише Трофімов, “більший розмір Росії означав, що навіть з більшими втратами Москва все одно виграє війну на виснаження в довгостроковій перспективі”.

Протягом першого року війни Україна безперервно зверталася з запитами на зброю до США і НАТО. Читаючи звіт Трофімова про ці прохання, стає зрозуміло, що союзники України, публічно вихваляючи українську доблесть, вжили обурливих напівзаходів, коли їх просили виконати прохання президента Зеленського про військову допомогу. Навіть вражаючий український успіх і груба некомпетентність Росії не змогли розвіяти переконання серед західних лідерів, що Україна, зрештою, слабка, а Росія сильна.

Трофімов пише, що в травні 2022 року, після того як Україна відбила росіян від воріт Києва, головнокомандувач Валерій Залужний опублікував список побажань щодо озброєння: “1000 гаубиць, 300 реактивних систем залпового вогню і 500 танків”. Західні офіційні особи відкинули запит як дивовижний, продовжуючи публічно заявляти про свою підтримку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ще кілька років війни: про що говорять у Пентагоні

На початку війни коливання США та НАТО здебільшого ґрунтувалися на переконанні, що українці не зможуть перемогти. Коли стало зрозуміло, що Україна ефективно протистоїть вторгненню Росії, джерело цих коливань перейшло до страхів Заходу щодо Путіна. Адміністрація Джо Байдена та інші лідери НАТО продовжували вірити в ядерні погрози Путіна.

Трофімов пише, що рішення про військову допомогу почали прийматися за “збоченою логікою – не допомагати Україні, коли вона мала імпульс, але давати її, коли ситуація стала критичною і українська армія опинилася перед крахом”.

Глава МЗС України, спілкуючись з Трофімовим, сказав: “Нам потрібно повністю змінити оптику. Замість того, щоб чекати кризової ситуації, щоб прийняти рішення, їм потрібно прийняти рішення зараз, щоб уникнути кризи”.

З розповіді Трофімова про перший рік війни стає зрозумілим, що Україна не просто потребувала зброї та допомоги після початкових успіхів на полі бою. Їй конче потрібна була зброя та швидка допомога. До 2023 року, більше ніж через рік після перших запитів, Трофімов описує реакцію України після того, як вона нарешті отримала понад 200 танків, майже 900 бойових машин і 150 артилерійських знарядь.

“У Києві задоволення від цього прориву допомоги було відтінене сумом. Ці цифри були не дуже далекі від тих, про які українці просили в травні 2022 гору, але тоді прохання відхилили як нереалістичне. Якби цю зброю поставили в серпні 2022-го, коли російська армія була розтягнута, вона могла б забезпечити стратегічну перемогу України і, можливо, зупинити війну”.

Сьогодні кінця-краю війні не видно, і, як пише Трофімов наприкінці книги, попереду “довга та виснажлива боротьба”.

Трофімов зібрав хор голосів, які складають найправдивішу першу чернетку першого хаотичного року війни.

Переклад Gazeta.ua