Коли обстріли Азовсталі стали сильними, перенесли імпровізовану кухню в бункер
24 лютого їхала в потягу до Києва у справах. Коли дізналася, що почалася велика війна, вирішила повернутися в Маріуполь. На початку березня в місті почалися вуличні бої. Весь час було чути вибухи. Коли стали стріляти вже в нашому дворі, ми з чоловіком зрозуміли: варто шукати сховок. Пішли на Азовсталь, де ми обоє працювали. Взяли тільки документи. Харчів майже не мали лише три котлети та пів хлібини. Думали, що будемо там максимум два дні.
Невдовзі на завод почало приходити більше людей. Дехто шукав рідних і друзів. Тому я вирішила всіх записувати, аби легше було знайтися. Спершу люди ще виходили з цеху й ходили територією по воду. Але згодом це стало неможливо. Коли почалися обстріли, нам довелося спуститись у бомбосховище.
Їжа закінчувалася. Почали шукати продукти, які могли би бути на заводі. Знайшли сухпайки. Туди входили галетне печиво, чай, кава й консерви по банці гречки та перловки з тушонкою, паштет. Один сухпайок розраховано на три рази споживання їжі. Але ніхто не знав, скільки доведеться ще пробути тут, тому вирішили економити. Я взяла на себе ініціативу на всіх готувати. Спочатку куховарила в цеху, чоловік допомагав, розпалював багаття. Згодом, коли обстріли Азовсталі стали сильними, перенесли імпровізовану кухню в бункер.
Один маленький хлопчик не міг вимовити моє ім’я, тому йому запропонувала говорити: тьотя Суп. З часом усі так почали називати. Якось діти намалювали піцу і сказали, що мріють нею поласувати. Та піца постійно була перед очима. Було шкода дітей, і я спробувала втілити їхню мрію. Знайшла трохи борошна і спекла невеличкі коржики на сковорідці. Заховала їх, а наступного дня намастила коржі м’ясними консервами. В когось навіть знайшовся невеликий запліснявілий шматочок сиру, його додала зверху. Напевно, в нормальних умовах цього ніхто не їв би, але тоді дітям це видалося найсмачнішою стравою. На заводі готували не те, що хотіли, а те, на що були продукти. Якось пекли млинці. Борошна було мало, а щоб вистачило всім, вирішили додавати ще й відварену крупу.
Азовсталь постійно обстрілювали. Дорослим було страшно, а дітям тим паче. Намагалися якось розважати малечу. Чоловік запропонував їм зробити саморобні ліхтарики. Показував, як треба скручувати дроти, приєднувати батарейку, й вони захопилися цим процесом. Жінки весь час вигадували якісь ігри, щоб діти не нудьгували. Ставили імпровізовані вистави, а декорації вирізали з коробок. Якось мати однієї дівчинки підійшла до мене і сказала, що в її доньки завтра день народження. Ми вирішили: має бути торт. Спекли коржі й намастили їх варенням. Вийшов невеличкий тортик, але діти були щасливі.
Сказати, що були труднощі з водою, це не сказати нічого. Кожну краплю намагалися берегти. Тому великим щастям було помитися.
З нами також були домашні улюбленці. Тварини, як і люди, хотіли їсти. Ми віддавали їм деякі відходи, наприклад варене лушпиння з картоплі. Але найбільше вражало, що люди, які самі були голодні, завжди залишали частину їжі улюбленцям.
Запропонувала говорити на мене: тьотя Суп
Військові були окремо, але весь час робили обходи. Ми їх запитували, чи щось відомо про те, коли зможемо звідси вийти. Але ніхто нічого не міг сказати напевно. А одного дня, на початку травня, до нас прийшли військові та сказали, що маємо 15 хвилин на збори. Окрім документів, у нас нічого не було, але я запитала дітей, чи можна забрати їхні малюнки. Я їх бережу. Після звільнення з Азовсталі багато людей виїхало за кордон, але ми з ними листуємося, спілкуємося по телефону.
Коли ми вийшли із заводу, росіяни повезли нас на фільтрацію. Нам дали якусь кашу, але, незважаючи на голод, вона все одно видалася несмачною. Потім почалася сама фільтрація. Це були допити про те, чи є знайомі військові, чи служить хтось із рідних у війську. На фільтрації я попросила хліба, адже нічого більше не хотілося. Трохи з’їла, а решту сховала, щоб ніхто не бачив. Коли зайшла в палату, пригостила дітей. Вони були неймовірно раді хлібові.
Після фільтрації ми поїхали до Запоріжжя, а звідти в Буковель. Там уперше побачила сюжет про те, як обстрілювали Азовсталь. У мене був ступор, адже я чула, але не бачила того жаху.