Під час масованої атаки на Київ зранку 10 жовтня одна з ракет прилетіла неподалік будинку, де мешкає Надія Васіна відома волонтерка і гімнастка, яка вважається найгнучкішою артисткою України. Це майже не вплинуло на її насичений графік онлайн-тренування з юними підопічними, робота на столичному телеканалі і радіо, включення до ефірів американських колег, виступи на благодійних заходах, пошук допомоги для військових тривають між тривогами. Про будні під час повномасштабного вторгнення Надія розповіла Gazeta.ua.

“Мені за честь допомагати нашим хлопцям”

Допомагати військовим я почала з 2014-го. Першими, з ким познайомилася, були хлопці з 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. В цей час в мене було таке життя: я мріяла презентувати авторське шоу у Лас-Вегасі і зробила це, тут виступаю я, а через дорогу Селін Діон та інші зірки. Це вау, круто! Вийшла на сцену, потім збираю речі і до Києва, а звідти до Авдіївки, Пісків, Зайцевого, Попасної. Ми тоді разом з Соломією Вітвіцькою, гуртом VRODA, Сергієм Танчинцем фронтменом гурту “Без обмежень” з виступами багато підрозділів об’їздили. Тобто буквально вчора тобі в Америці Девід Коперфілд тиснув руку, а сьогодні це вже робив наш військовий людина, яка тебе оберігає. І від постійної зміни картинки такий треш в голові був багато років.

Надія додає, що високі гонорари, яка вона отримувала в Америці, дозволяли їй купувати для бійців необхідні на фронті речі від форми та взуття до спеціальних приладів.

Я сама купувала тепловізори, прилади нічного бачення, цілими партіями імпортні тактичні окуляри, навушники це чималі кошти. Жартую, що могла вже їздити на Porsche Panamera, але мені за честь допомагати нашим хлопцям. До речі, були ті, хто не розумів, для чого це робити, казали мені, що вони не підтримують війну, тож і для військових нічого не робитимуть. Тобто ми зараз пожинаємо плоди нашого нерозуміння того, що відбувалось. Мені ж хотілось передбачити ці проблеми, щоб зараз їх не було, бо, як-то кажуть: “Хочеш миру, готуйся до війни”.

За словами волонтерки, хоч з часом ситуація на фронті стабілізувалася, волонтерський рух все одно повністю не зупинявся. Бо та сама техніка все одно потребувала оновлення.

Якщо взяти ремонт автомобілів, так, держава це робила. Але бійці мали заповнити купу папірців, стати в чергу, тож проходили місяці, перш ніж машина поверталася в підрозділ. З волонтерами все відбувалося набагато швидше тільки почули від хлопців, що потрібна якась деталь: “Ок, вже поміняли”.

“Зараз Авдіївки немає, вона вся зруйнована”

Напередодні повномасштабного вторгнення Надія зібралася вкотре вирушити до Донецької області, бо підтримувала весь час не тільки бійців, а й місцевих мешканців. Тоді знайомий військовий, що допомагав їй в організації поїздок на місці, не радив їхати, та вона все-таки наважилася вирушити в дорогу.

Зібрані речі я відправила машиною, а сама поїхала потягом було зручно сісти ввечері у Києві, а на ранок бути у Авдіївці. На початку людей було багато, але з кожною станцією ставало менше і менше. Коли наближались до кінцевої станції, вагони спорожніли. Провідниця мене побачила: “Ой, Боже, а ви що, не вийшли?” “Я зараз виходжу!” “Як зараз?” “Це ж Авдіївка? “Авдіївка. А що ви тут робите?” “Я на фронт приїхала”. І от я виходжу, сніг літає, на пероні нікого, тільки в кінці десь сидить пес і скавчить. Була якась гнітюча атмосфера, ти не розумів, що відбувається, і від того було не по собі.

Надія додає, що ту поїздку, не дивлячись на напруження, яке відчувалося в повітрі, провела за звичним “сценарієм”. Зв’язалася з перевіреними місцевими (серед них, зокрема, родина Феденкових), отримала перелік людей, які потребують допомоги, і вирушила у супроводі військових по навколишніх населених пунктах.

Два дні пацани замість того, щоб відпочивати на базі, витрачали на поїздки зі мною. І тільки здається, що це просто. Але в мене немає такого, що ти вивантажив десь все в селі і поїхав. Ні, люди приходять і підбирають собі речі за потребами, приміряють, щоб точно користуватися. А всі вони різні, комусь мало, хтось чимось незадоволений, і це зрозуміло, що їм хочеться більше уваги. З іншого боку, не всі усвідомлюють, що річ, доки доїжджає з Києва сюди, на Донбас, стає золотою. Бо вантаж треба спочатку зібрати (в цьому покладаюся на Світлану Легку мого продюсера в гарні часи, що очолює благодійний фонд “Світлий), потім знайти машину, заправити, гнати її цілий день через блокпости. Це постійний стрес.

Волонтерка додає, що на додачу в Донецькій області весь час лунали обстріли, а від 24 лютого ситуація стала ще небезпечнішою. Тепер тут тривають жорстокі бої, і донедавна розвинена інфраструктура в населених пунктах майже знищена.

Та сама Авдіївка це місто на першій лінії фронту десь за кілометр вже стояли рашисти. Але там були класні парки, сквери, велодоріжки, тенісні корти, футбольне поле, пляж, нічні клуби! Уявляєте? При тому, що там час від часу щось прилітало, а люди навіть не квапилися вставляти вікна, які їм видавали. Зараз Авдіївки немає, вона вся зруйнована. Коли я була на Донбасі у вересні, мене туди навіть не пустили. А в її околицях ми потрапили під обстріл. Там таке жахливе бездоріжжя, машину кидало зі сторону в сторону, раптом: “Піу”. Питаю у військового, що це може бути, він каже, що не чув, і припустив, що то колесо могло спустити. Але за кілька хвилин знову ті самі звуки, тож стало зрозуміло, що то ворог відкрив вогонь. Це був той момент, коли реально стало дуже страшно.

“Коли ти тижнями в окопі, не знімаючи взуття, має значення, яке воно”

Від початку повномасштабного вторгнення Надії, як і решті добровільних помічників, знадобилося значно збільшувати обсяги допомоги. В тому числі і знову купувати елементарні речі, бо поряд із ЗСУ та іншими силовими підрозділами на захист України масово стали і тероборонівці.

Перші два тижні, як і багато людей, я не спала. Добре, що всі були в гарному тонусі, підключились тут у Києві до вирішення питань, не дивлячись на посади. І на місцях йшли назустріч і чиновники, і депутати, до яких я зверталася, розуміючи, що самотужки вже не можу всі потреби закрити. Тобто я почала вже делегувати запити. Наприклад, під Краматорськом бригада щось недоотримала, телефоную до військової адміністрації, прошу розібратися. Вони виїжджають, перевіряють, вирішують. Чи от зараз пишу авдіївським депутатам, що є місцеві мешканці, до яких ніхто не може доїхати, я придбала для них все необхідне, треба організувати доставку.

Надія додає, що, як і раніше, робить акцент на придбанні якісного, хоч і дорожчого спорядження та техніки, розуміючи, що вони служитимуть довше. А при виникненні сумнівів щодо запитів обов’язково радиться з військовими.

Я знаю основний перелік потреб, але, наприклад, є запит про тепловізор. Телефоную бійцям, поясняю ситуацію, вони мені кажуть, що з урахування специфіки задач і розташування підрозділу достатньо приладу нічного бачення. Якщо купую бронежилети, то кевларові беру тільки для хлопців, які стоять на позиціях на передовій, де потрібно бути мобільним. Для тих, хто на блокпостах у тилу, підбираю інші моделі, вони важчі, але для виконання завдань в даному випадку підходять. Берці замовляю по ціні від 7 тисяч гривень і вище. Так, це недешево, але коли ти тижнями в окопах, не знімаючи взуття, то має значення, яке воно, наскільки комфортне. І бажано, щоб це була не одна пара. Так само і з білизною, шкарпетками все це необхідно мати про запас.

Також за останні місяці Надії вдалося зорганізувати придбання транспорту для військових це і потужні позашляховики, і легкі байки. Часом у цьому ланцюжку від збору коштів, пошуку автівки, перегону їх з-за кордону, оформлення задіяні і окремі люди, і фонди.

Це все величезний шмат роботи, бо я просинаюся і вже маю в телефоні перелік того, що маю знайти, передати. Є люди, мої друзі, які постійно кидають кошти, надходять донати і від тих, кого я не знаю особисто, бо люди бачать, скільки я всього роблю і довіряють мені. Відомих і багатих іноді доводиться переконувати робити внески на персональних зустрічах, хоча, якщо чесно, так набридає витрачати на це час. Бо, здається, вже всі мали зрозуміти, що армії треба допомагати.

“На участь у заходах погоджуюся, щоб своїми гімнастичними перформансами надихати глядачів”

Одразу після повернення з Донецької області Надія виставила в інстаграмі пост про те, що поїде на фронт ще раз, бо потреб перед початком зими і у цивільних, і у військових достатньо. Волонтерка закликала долучитися тих, хто має бус чи два автомобілі, щоб доставити все необхідне.

Цього раз гнала хлопцям джип “Черокі”, повністю його завантажила теплими речами для місцевих мешканців. І от підходить одна жіночка, питає, чи може взяти пуховик, відповідаю, що можна. А вона далі: “Боже, а тут ще й шапочка теж червона, а можна і її, щоб був комплект?” “Так, звісно!” І вона всім показує і так радіє, що в неї речі будуть одного кольору, а в неї увага! більше нічого немає. Власний будинок зруйновано, і вона живе в чужій покинутій хаті. Люди загалом у важкому емоційному стані. Хтось тримається, радісно зустрічає військових, обіймають їх, дякують, несуть смаколики і це на Донеччині. А хтось приходить з дивними питаннями, скільки коштують речі, які ми, звичайно, роздаємо безкоштовно. Чи каже, що їм все рівно, хто прийде, хай би і Росія була.

Надія стверджує, що навіть такі настрої серед місцевих не зупиняють її, бо Донецька область так само, як і Луганська, Херсонська і Запорізька, були і будуть Україною. Тож їхні мешканці мають отримувати підтримку у такі складні часи. А вона продовжуватиме робити все для того, щоб перемога настала якомога швидше.

Вже зараз потроху спорт “оживає”, нещодавно в Києві проходив Кубок України з художньої гімнастики, я його висвітлювала як журналіст телеканалу “Київ”. Відновлюються тренування, я й сама займаюсь з дітьми, і допомагаю шукати тренерів, бо багато наших спортсменів виїхали. Є вже запрошення на різні заходи, акції, і я погоджуюсь, щоб своїми унікальними гімнастичними перформансами надихати глядачів. Так само як це роблю для бійців на передовій чи у госпіталях. При цьому і не тільки морально, а й фізично підтримую хлопців, разом з компанією Gelius в проєкті “Єдині та сильні” збирали кошти на рентген-апарат. Збір не закрили повністю, вирішили віддати суму, що є, на інші потреби госпіталю на Харківщині. А обладнання медичний заклад отримає безкоштовно через французьких волонтерів, яких я знайшла.

Наостанок на питання, що волонтерка зробить першим після оголошення перемоги України над Росією, Надія каже, що навряд чи реакція буде стандартною.

Мені здається, я ніяк не відреагую, тому що в такому напруженні перебуваю. Це як на початку повномасштабного вторгнення, у людей паніка, істерика. А мені це здавалося дивним, бо розуміла, що потрібно зібратися і працювати. Я так і зробила, накрило мене вперше, коли рашисти пішли з-під Києва, і я трошки розслабилася і відчула, як втомилася. Думаю, що і після перемоги з часом я поплачу, а потім вже буду радіти.