Українці як народ були вихолощені. Почали майже з нуля, каже письменниця Наталка ДОЛЯК
2021 року перевидали ваш роман про Голодомор “Чорна дошка”. У чому секрет його популярності? Хто читачі?
Книжка 2014-го вийшла тиражем п’ять тисяч примірників. За рік довидали ще дві тисячі за держзамовленням для бібліотек. Здивувало, що швидко розійшлася. Адже важка для широкого кола. Роман не залежувався на складах, але я бачила в цьому й мінус. Здавалося, багато бібліотек у навчальних закладах захотіли її мати для галочки.
Права у видавництва на кілька моїх книг вичерпані. Поцікавилася, чи збираються перевидавати, чи можу йти з ними в інше. Погодилися на новий тираж саме “Чорної дошки”. Змінили обкладинку, яка мені сподобалася. Упевнена, що цього разу роман купуватимуть ті, хто чув щось про нього чи зацікавився темою.
Як виникла ідея і як почали писати?
Писала насамперед для себе. Загорілася цією темою, і з’явилося відчуття обов’язку. На місяць занурилася в атмосферу 19321933 років і стало погано. Закрадалися думки, чи зумію пропустити це все через себе та втілити в тексті. З часом біль ослаб і я змогла створити сюжет. Наповнити його переживаннями від прочитаного та почутого.
Буває, до Дня пам’яті жертв Голодомору мене запрошують у школи. Представляють, кажуть, що я написала “Чорну дошку” й роман потрібно прочитати. То я заперечую, до цієї книжки треба дорости емоційно.
Назва твору це його тема, а останнє речення ідея
Хто читав, в очі казали: “Це ж чорнуха”. Справді, в ній немає явних ліричних епізодів, любовної лінії. Бо я завжди ставлю себе на місце героїв. Подумала, що навряд чи мене турбували б любовні стосунки, якби я пухла з голоду й навколо помирало стільки людей.
Із Голодомором пов’язано багато емоційних образів, тоді життя наповнилося жахливими змістами. Чому роман назвали “Чорною дошкою”?
У мене завжди назва твору це його тема, а останнє речення ідея. Без назви нічого не буде. Вона тягне за собою наповнення книжки. На чорні дошки партійні органи вивішували списки сіл і районів, які найбільше протидіяли колгоспам або не могли виконати завищені плани здавання зерна. Таких блокували, відрізали від життя і вони вимирали. Тому чорна дошка стала обеліском загиблим і тим подіям.
Що робили, щоб краще відчути ту епоху й показати героїв реалістичними?
Перед написанням твору завжди намагаюся перечитати й передивитися все найцінніше. Перед “Чорною дошкою” додатково ще й походила в державний архів у Вінниці. Просила справи 19321933 років. Не перебирала, гортала все підряд. Документи допомагали відчути атмосферу. Натрапляла на повідомлення 1933-го про крадіжки коней, зникнення дітей, яких шукали всім селом.
Якщо не можеш відстояти власну позицію, то йди працювати в іншу сферу
Багато перечитала вирізок із газет. У них відображено зовсім не те життя. Писали про передовиків, збільшення темпів колективізації і здавання зерна. Тобто глибока прірва між написаним і реальністю. Це допомогло зрозуміти, в яких психічних станах жили ті люди.
Найбільше емоційну складову я почерпнула із записів свідчень старожилів. Перетравила їх і використала в тексті. Як-от історію про жінку, яку хотіли покарати й посадили у хлів до бика.
Головний герой твору журналіст. Ви теж працювали в цій сфері. Доводилося порівнювати умови тодішніх журналістів і теперішніх?
І тоді, і тепер на журналістах лежить левова частка відповідальності за все, що коїться у країні. Доля головного героя це добре показує. У Голодоморі є і його провина. Був писакою, який робив те, що наказувала Компартія. Він у те вірив, бо був далеким від реальності. Та, побачивши справжнє життя, зрозумів, як помилявся і брехав. Хоч і пізно, але він зрозумів.
Сьогодні на журналістах лежить така ж відповідальність. Ми недалеко пішли від 1933 року. Теж маємо класно зроблені, але брехливі статті, перекручені. Слід зупинитися. Якщо не можеш відстояти власну позицію чи вона відсутня, то краще піти працювати в іншу сферу. Якщо завтра країна перестане існувати, то серед винних будуть журналісти. Я також виконувала завдання, за які мені соромно, тому пішла з професії.
Ми тільки говоримо про зміни, а не робимо справжніх висновків. Їдучи у громадському транспорті, мовчки слухаємо, як хвалять Радянський Союз. Немає за що його хвалити. У ньому був Голодомор. Забуваємо про це, тому так і живемо.
У 1920-х селяни так само були заклопотані хліборобством і не думали, що вмиратимуть із голоду. Події розвиваються швидко. Не встигаємо зорієнтуватися, як уже лежимо в могилі. Тому “Чорна дошка” великою мірою про сучасність.
Чим шкідливе уникання теми Голодомору у школі?
Не навчальні заклади мусять доносити її до дітей. Це має робити родина. Мати й батько повинні спочатку самі зрозуміти суть того геноциду. Тоді виховуватимуть дитину в такому ключі: це наша історія, наші предки, яких довели до голоду, щоб знищити. Якщо ж батьки чи інші члени родини сумують за Радянським Союзом, а дітям у школі розпинатимуться про Голодомор, то це буде пшик.
Як говорили про минуле у вашій сім’ї?
Коли захотіла писати “Чорну дошку”, згадала про бабусю. Вона розповідала казки. Одні ліричні як я потім зрозуміла, перекази Біблії. Другі страшні, подібні на спогади про Голодомор. Робила це за своєю методикою, щоб не травмувати.
Ставити свічку раз на рік не допоможе
Ще постійно згадували про голод, коли заходила мова про дідових сестер і братів. Вони від голодної смерті втекли до Запоріжжя. Там працювали на заводі отримували хлібні пайки. Пам’ятали і про двох сестер мами, які не вижили тоді.
Історики працюють з архівами й намагаються реконструювати минуле. Яке завдання художніх текстів про Голодомор?
Пам’ять про Голодомор сидить усередині кожного українця. Та більшість тільки раз на рік згадує про трагедію. Натомість потрібно докласти зусиль, щоб усвідомити ті події. Одразу братися за історичні джерела важко. А от художня література й кіно саме те. Для десятої частини цього може бути мало. Візьмуться за дослідження істориків або підуть в архів шукати інформацію про рідних.
Це наче виробити суспільний імунітет до хвороби. Необхідно, щоб більшість зробила щеплення чи перехворіла. Ставити свічку раз на рік, а то й через рік не допоможе. Маємо зрозуміти, що це наша історія і вона йде по колу. Щоб не повторилися трагедії минулого, слід із ними розібратися.
У романі пишете про страшні сновидіння, які у 2000-х приходять до нащадка головного героя. Чи може Голодомор досі впливати на українців?
На початку 1930-х майно й зерно відібрали насамперед у найзаможніших. Вони гарували поколіннями, мали багато дітей, становили еліту села. Були тоді й нероби з п’яницями, яким ідеологія давала змогу прилаштуватися до влади. Саме вони найчастіше проводили обшуки та вилучення в хазяїв. Сім’ї добрих господарів залишалися без їжі й вимирали від голоду. Село очистили від них. Заправляти життям стали пристосуванці до влади або приїжджі з Росії. Потім їхні діти. Українці як народ були вихолощені. Ми почали майже з нуля.
Майно й зерно відібрали насамперед у найзаможніших
Я покладаю надію на наступне, четверте покоління після геноциду. Бо всі попередні заражені вірусом страху на генетичному рівні. Жили за принципом “мовчи й не висовуйся”. Мали особливе ставлення до продуктів. Ми відрізняємося від європейців тим, що бідні, але маємо вдома повні холодильники, мішки з цукром і борошном, заставлені підвали десятками закруток. Це не від радянського дефіциту, а з того підсвідомого страху, що треба закопати зерно, бо мало що може статися.
Потрібно читати і проговорювати тему.
Голодомор непопулярна тема серед авторів і режисерів. Якщо пишуть чи знімають фільми на історичну тематику, то обирають інші періоди. Споживачам не цікава ця тема?
На заваді стає генетична пам’ять інстинкт не висовуватися. Наші мізки закриті до цієї теми, ми не знаємо, як її подати. В Голлівуді Голокост тема номер один серед історичних фільмів. Голодомор не поступається йому.
Найкраще до дорослих достукатися фільмом чи серіалом. Якби держава була зацікавлена, то знайшла б сценаристів, створювали б кіно. У багатьох щось йокнуло. Навіть ті, хто вчора хвалили СРСР, подивившись, сказали б: “Пам’ятаю, що бабуся таке щось розказувала”.