“Потебня був типовим українцем із дрібних поміщиків. Досконало володів українською мовою. Любив і знав Україну, мав виражені характерні риси. Питання національно-культурного розвитку було для нього живою та жагучою проблемою життя. З гіркотою й обуренням реагував на русифікаторську політику тодішнього уряду в українському питанні”, писав про мовознавця Олександра Потебню його учень Дмитро Овсянико-Куликовський у “Спогадах”, які видав 1923-го.
Вчений народився в Україні, але дитинство провів у дядька в польському місті Радом у 1840‑х. Закінчив там гімназію, повернувся в Україну та вступив до Харківського університету. Захистив магістерську роботу і став викладачем. Оскільки більшість часу присвятив дослідженням історичних і мовних джерел, то 1862 року вирішив ближче познайомитися з життям українських сіл.
“До діла було б мені, коханий земляче, об’їхати або й пішки обійти якусь невеличку частину України. Придивитись і прислухатись до народного життя й мови, писав Олександр Потебня приятелеві Василеві Гнилосирову-Гавришеві, що вчителював у Охтирці, тепер райцентр на Сумщині. Намірилися ми їхати літом удвох із Чириковим. Вас нам дуже треба, бо я змалку все з книжками возився, а до простого чоловіка й слова сказати не вмію. Куди їхати, сам ще не знаю. Пишіть же, будьте ласкаві, що ви об сьому думаєте. Чи не можна б купити мені в Охтирці сорочку хорошу, мережану із маленьким коміром? Штани сині, китайкові я собі й тут пошив”.
Протягом червня Олександр Потебня мандрує селами між Охтиркою та Полтавою. Потім отримує повідомлення, що має вирушати в наукове відрядження до Берліна.
У Німеччині йому подобається. Відвідує лекції, музеї та галереї. Щоб подивитися, як живуть українці підавстрійської Галичини, їде до Львова.
“Протягом кількох днів перебував у місті Олександр Потебня з Харківського університету, молодець літ коло 28, писав львівський часопис “Слово” у липні 1863-го. Настоящий малорусин український. Кождий увідає, що се чоловік не дипломації, не політики, а так собі любитель своєї рідної, з тяжкого упадку підносящоїся малорусчини. Йому на умі єдино доля розвивающоїся нашої словесности та думки о поднесенію просвіти руско-народньої”.
Мовознавець перериває дворічне відрядження завчасно. В Російській імперії відбуваються реформи, що пожвавлюють українські національно-культурні рухи. Олександр Потебня хоче долучитися до них. Тому повертається до Харкова. Стає професором кафедри історії російської мови та словесності. Офіційна мова російська, але науковець часто користується й популяризує українську в навчальному закладі.
Поліція веде за ним нагляд. У службовому листуванні називають “крайнім українофілом” та “ворогом Росії”. В дослідженнях вчений показує розбіжності між російською та українською мовами, виокремлює й детально розбирає народну творчість українців. Інші мовознавці цінують їх за ґрунтовний підхід та цінні висновки.
“Недоуми й тяжкодуми або зовсім не розуміли його, або довго не могли зрозуміти й тікали на інший факультет, писав історик Дмитро Яворницький у повісті “За чужий гріх”. Прототипом головного героя професора Хмари був Потебня. Не зовсім кебетливі починали розуміти Хмару через рік або через два. Слава про Хмару як великого вченого пройшла скрізь. Із Петербурга присилали до нього на іспит молодих учених. Кілька разів звали до столичного університету, але він любив своє рідне й одмовлявся”.
Олександр Потебня вражає студентів глибиною розуму. Часто використовує приклади із санскриту чи латинської мови. Тексти лекцій ніколи не готує, планування і зміст курсів часто змінює.
Буває, навідується до хворих студентів. При чому робить це так, щоб якнайменше людей бачило. Інколи проводить додаткові заняття в себе вдома.
“Перед іспитом юрбою прийшли до професора, коли він якраз збирався на прогулянку, згадував Василь Харцієв. Не відмовив дві години розповідав про розвиток слов’янських говірок. Так наглядно показав нам особливості російської, української й білоруської мов з їхніми розгалуженнями, що здавалося, ніби ми слухали говірку багатомільйонної маси від берегів Чорного моря до Льодовитого океану”.
Олександр Потебня не вимагає від студентів великої кількості фактів і прикладів. Головне, щоб розуміли головну думку.
“Викладав матеріал розмовною мовою, згадував Дмитро Овсянико-Куликовський. Не читав лекцію, а скоріше мислив уголос, весь заглиблений у творчість своєї думки. Слухачі не навчалися, а долучалися до творчості. Хто як міг”.
Потебню вважають не викладачем предмета, а дослідником і мислителем. Бувають дні, коли приходить і замість лекції дає завдання працювати з текстами. Коли питають чому так чинить, цілком серйозно відповідає: “Я сьогодні не в ударі, нема натхнення”.
Зневажає студентів, які лише заучують матеріал. Відкрито засуджує невігластво та “розумову сплячку”. Під час іспитів нещадно “валить” тих, хто не розуміє сказаного й боїться поміркувати над питанням.
Можливо, вам трапиться комусь розповісти ось те, що ви зараз викладаєте. Будь ласка, не кажіть, що так навчав вас Потебня. Щоб не подумали, що Потебня дурень, реагує на відповідь, яка не подобається.
Навіть колеги-асистенти йдуть на його іспити з острахом і трепетом.
Восени і взимку 1890-го Олександр Потебня тяжко хворіє, але запрошує студентів на лекції додому. Два літні місяці проводить у пансіонатах Італії. Повернувшись до Харкова, відновлює викладання в університеті. Але скоро всіх приголомшує новина про смерть професора.
“Між вінками на домовині лежав оригінальний вінок, сплетений зі стиглого жовтого колоса. Мав розтикані квітки блакитні несмертельники і білий ромен, про похорон Олександра Потебні писала львівська газета “Зоря”. На білій бинді чорними фарбами було надруковано “Від українців слухачів Олександра Потебні”. Мимоволі він нагадував ниву, на якій сіяв небіщик. Насіння його рівно і дотепно сипалося з працьовитої руки”.
У передмові до збірника праць Олександра Потебні мовознавець Юрій Шевельов написав: “Студентом Харківського університету я став майже через 40 років по смерті Потебні, але пам’ять про нього була там ще свіжа, пошана велика. Одна з двох найбільших аудиторій носила його ймення. Викладачі і студенти залюбки повторювали яскраві, щоб не сказати дивацькі, його вислови”.
Не зміг одружитися
1835, 10 вересня у збіднілій козацько-дворянській сім’ї Потебень на хуторі Манів біля села Гаврилівки тепер Роменський район на Сумщині, народився син Олександр.
1841 їде навчатися в гімназію в місто Радом у Польщі, де працює дядько по матері.
1851 вступає на правничий факультет Харківського університету. Наступного року переводиться на історично-філологічний.
1861 захищає магістерську дисертацію, отримує посаду секретаря історично-філологічного факультету й викладає в Харківському університеті.
18621863 перебуває в науковому відрядженні в Німеччині. Подорожує Чехією та Австрією, відвідує Львів.
1868 донька харківського книговидавця Марія Заленська народжує від Олександра Потебні сина Олександра. Жінка заміжня за поміщиком, який не погоджується на розлучення. Тому пара починає жити цивільним шлюбом. 1870-го в них народжується син Андрій.
1875 Олександр Потебня захищає докторську дисертацію. Очолює Харківське історико-філологічне товариство. Бере участь в етнографічних експедиціях по Україні.
1887 видав два томи “Объяснения малорусских сродных народных песен”. Всього став автором більш як 300 праць із мовознавства, граматики, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови й мислення.
1891, 11 грудня Олександр Потебня помер у Харкові.