Історії про місяці, проведені українськими піхотинцями на передових позиціях, викликають захоплення у суспільстві. Проте вони часто не розкривають всього контексту та не пояснюють, як такі тривалі періоди перебування стають можливими. Ці епізоди, далекі від поодиноких, підкреслюють неймовірний професіоналізм і героїзм наших бійців, водночас ставлячи важливі питання до командування всіх рівнів.
У центрі уваги цієї розповіді – 55-річний піхотинець із позивним «Удав», який служить у 152-й окремій єгерській бригаді. Доброволець, батько та дідусь 12-річної Айріс, у цивільному житті він був таксистом із навичками рукопашного бою. «Удав» провів майже два роки в Силах оборони, здебільшого на Донеччині, воюючи в районах Катеринівки, Єлизаветівки, Курахового та Мирнограда.
Наразі він тримає оборону на Покровському напрямку, поблизу сіл Удачне та Котлине – останніх населених пунктів Донеччини перед Дніпропетровською областю. Найбільш вражаючим є той факт, що половину 2025 року, з 18 червня по 30 листопада, «Удав» провів у крихітній копанці на самій «нульовій» лінії.
Навесні 2024 року, після розподілу через рекрутинговий центр, «Удав» потрапив до новосформованої 152-ї бригади. Це був один із багатьох підрозділів, створених для посилення фронту, але часто вони використовувалися як «піхотне донорство» для досвідчених бригад. 152-гу одразу розділили на менші частини та прикріплювали до інших з’єднань.
Така практика означала для рядового бійця виконання завдань, від яких «рідні» підрозділи відмовлялися. «На всі непопулярні задачі ходили ми, тобто придані підрозділи», — ділиться «Удав». Під час перебування у 79-й десантно-штурмовій бригаді, бійцям доводилося вчитися всьому самостійно, оскільки провідників бракувало.
Крім того, виникали питання щодо фінансового забезпечення. Якщо бійці штурмових та десантних бригад отримували повну премію, то «Удаву» та його побратимам преміальні рахували за кожну годину на позиції. Він отримав бойові виплати за 2024 рік лише у 2025-му. Відсутність належної мотивації, на його думку, призвела до частих випадків самовільного залишення частини (СЗЧ) серед інших бійців.
Проте «Удаву» певною мірою пощастило: бригади, до яких його тимчасово приєднували (79-та ДШВ, 5-та ОМБр, 25-та ДШВ, 37-ма ОБрМП), попри дефіцит особового складу, мали високий рівень планування та забезпечення. Десантники та морпіхи доправляли їх на позиції на бойових машинах Bradley. За пів року в групі «Удава» не було ні поранених, ні загиблих.
У грудні 2024 року «Удав» повернувся до своєї 152-ї бригади, оскільки «вже не було кого передавати» іншим підрозділам. Лише наприкінці 2024 року 152-га бригада, яка почала формуватися восени 2023-го, змогла повноцінно воювати власними силами. Зі своїм «рідним» ротним із позивним «Сава» «Удав» познайомився випадково лише через пів року служби.
Півтора року тому перебування на піхотних позиціях тривало 3-4 дні, рідше – 7. Згодом цей термін зріс до двох тижнів, а на початку 2025 року – до місяця. «Удав» пояснює це насамперед браком піхоти, адже поповнення у 2025 році було недостатнім. Другою причиною стала поява так званих «кілзон» – зон, де будь-який рух відстежується ворожими дронами.
Його піврічне перебування на позиції почалося 18 червня 2025 року. Командування обіцяло два тижні, потім півтора місяці, а сам боєць готував себе максимум до двох. «Удав» вважає, що його не обманули навмисно – тоді командири сподівалися на прибуття десятків бійців, не знаючи, що багато хто з них утече або виявиться непридатним до служби.
Кілька кілометрів до позиції «Удав» з напарником подолали за дві години. На місці вони вирили 30-сантиметрову копанку – мінімальну глибину для маскування. Протягом двох місяців вони розширювали та обладнували її, ретельно розсипаючи вириту землю під кущами, щоб не привертати увагу дронів. Донецька земля виявилася «як бетон» – неймовірно тверда для копання.
Єдиним укриттям слугували гілки, плівка від дощу та маскувальна сітка. Через правила «кілзони» жодних перекритих колодами бліндажів не було, адже навіть добре замасковане укриття одразу виявляється та знищується російськими дронами та КАБами. На позицію «Удава» щодня падало від 8 до 12 коригованих авіабомб, вага кожної з яких можна порівняти з вагою легкового автомобіля.
Після руйнування сусідньої позиції до крихітної копанки «Удава» та його побратима приєдналися ще двоє бійців: бойовий медик та піхотинець із роздробленою міною кистю. Щоб вижити в «кілзоні», піхотинці мусили бути абсолютно невидимими. Це означало місяцями не виходити з копанки навіть для туалету, використовувати пакети та не випрямляти спину й ноги.
Запалювати окопні свічки чи буржуйки для обігріву було суворо заборонено через ризик виявлення. Максимум, що вони могли дозволити собі навіть узимку, – це устілки з підігрівом. «Навіщо ви заводите туди людей?» – запитував «Удав» у командира, на що отримував відповідь: «Бо там треба тримати лінію оборони». Боєць згадує, як у кінці листопада йому вже потрібні були теплий бушлат та зимові берці, доставлені дроном.
«Удав» із побратимом жили на позиції в режимі постійного чергування: вдень спостерігали разом, уночі – по дві години кожен. До ворога було лише 30-70 метрів, тому навіть розмовляти голосно було неможливо. Стрілянина вважалася розкішшю, яка миттєво б їх демаскувала. За правилом «Удава», «один постріл – один труп».
Зі спостерігачів вони перетворилися на «антидиверсійний загін», чиє завдання було виявити та знищити росіян раніше, ніж ті виявлять їх. Щоб не збожеволіти, бійці постійно пильнували один за одним, домовившись відразу повідомляти про будь-які зміни в поведінці. Присутність медика була неоціненною для підтримки як фізичного, так і психологічного стану.
До серпня 2025 року на позицію «Удава» вдавалося щодня доставляти мішок провізії важким дроном-бомбером, приблизно 9-10 кілограмів вантажу: консерви, сухпайки, кава, вода, а також спорядження, павербанки та посилки від рідних. Однак з початком осені росіяни посилили протидію, активно збиваючи українські важкі бомбери. Повітряне сполучення стало вкрай ускладненим, а згодом і зовсім неможливим.
Через припинення постачання у багатьох бійців почалася паніка. Коли ситуація з продовольством стала критичною, «Удав» розповідає, що їм доводилося «доганяти, вбивати і забирати їжу» у російських піхотинців. За пів року на позиції він схуд на 15 кілограмів, а уві сні бачив себе у супермаркеті, наповнюючи візки водою та смаколиками.
З вересня 2025 року командування намагалося вивести «Удава» з позиції. Принаймні п’ять разів йому відправляли заміну, але ніхто з них так і не дістався місця призначення. Дехто отримував поранення, інші, зрозумівши складність ситуації, поверталися назад. Дружина «Удава» писала запити до різних інстанцій, отримуючи у відповідь, що він «на навчанні», що її дратувало.
У бригаді пояснювали, що звернення були безсилими: виведення людей з позицій восени 2025 року стало практично неможливим, оскільки небо повністю контролювали росіяни. Єдиною надією на евакуацію за таких умов залишалася погода.
Командири наказали «Удаву» та бійцю з роздробленою кистю дочекатися густого туману, який робив дрони майже сліпими. 28 листопада встановився такий туман. Шлях «на волю» через «сіру зону» зайняв дві доби. Бійці заблукали, пройшли потрійну дистанцію не в тому напрямку і ледь не потрапили до ворога, але відмовилися повертатися на позицію, здійснивши ще одну спробу.
Завдяки перев’язкам та догляду бойового медика бійцю з розбитою кистю вдалося зберегти три пальці. Він зараз проходить лікування у шпиталі. «Удав» після цієї розмови вирушив у заслужену відпустку, а бригада планує перевести його в інструктори або відправити на навчання для операторів БПЛА.
За 165 днів на позиції «Удав» був повністю відрізаний від зовнішнього світу. Він не знав ні про зустріч Трампа з Путіним, ні про тимчасове звільнення та втрату Покровська, ні про атаки дронів на російський нафтопровід, ні про трагедію в Тернополі. В один момент, через затишшя артилерії, він з напарником навіть подумав, що війна закінчилася.
У реаліях «кілзони» на позиції не було ні супутникового інтернету, ні польового телефону. Єдиним засобом зв’язку була рація, втрата якої означала втрату життя. Вона була не тільки джерелом команд зі штабу, а й єдиним каналом для отримання голосових повідомлень від рідних. Це була друга, і не менш важлива, функція піхотинця – бути очима та вухами підрозділу.
Два рази на тиждень «Удав» надиктовував повідомлення для дружини, доньки та онуки Айріс, а потім так само отримував відповіді. Саме ці повідомлення, особливо від онуки, яка займається карате і має вражаючу фізичну підготовку, давали йому сили витримати все. «Кожен тут перш за все за свою сім’ю – щоб до неї не дійшли росіяни, а вже потім за батьківщину», – ділиться він.
Через ці повідомлення він також дізнався, що його 89-річна мати майже перестала ходити, а біля його будинку в Солом’янському районі Києва впало кілька «Шахедів». Показавши фотографії випаленої вулиці та потрощеної автівки дружини, «Удав» іронічно зауважив, що на сході їм зараз безпечніше.
На питання про виправданість такого тривалого перебування на позиції, «Удав» не має сумнівів щодо необхідності піхоти на передовій. Його сумніви стосуються лише тривалості цих ротацій. Він переконаний, що при менших термінах перебування втрати були б утричі меншими, адже постійно перебувати на одному місці і залишатися непомітним для ворога – неможливо.
«Там же валяються ворожі трупи – росіяни бачать їх з дрона. Вони розуміють, якщо там одна група зникла, друга, то в них виникає запитання: чому саме там? Якби приходили нові люди, вони б копали собі нові позиції, в нових місцях», – пояснює «Удав». Першочергове, цинічне завдання піхотинця в цій війні – «маркувати собою територію», як стовп чи прапор, чого поки що не можуть роботи.
Позиція «Удава» поблизу Удачного та Котлиного була встановлена у місці, де росіяни намагалися проникнути вглиб території. За пів року «Удав» із побратимом знищили 14 ворогів, а вся група в посадці – 45. Після випадків розстрілів українських військових на Покровському напрямку «Удав» ухвалив рішення не брати противника в полон, до того ж, у тісній копанці полонених просто не було де утримувати.
Історії про відвагу та виживання, подібні до історії «Удава», є не просто звитяжними епізодами, а наслідком невирішених системних проблем, які, на щастя, завершилися умовно «добре». За ними стоять незліченні питання до командування різних рівнів, що вимагають публічного обговорення та нагальних рішень для забезпечення адекватних умов служби та ротацій українських захисників.