У виданні The Washington Post оглядач Лі Хокстадер висловлює думку, що захист українських військ на існуючих позиціях не принесе вирішальних результатів.

У 2018 році відкриття Керченського мосту, що з’єднує Росію з анексованим Кримом, російські медіа оголосили “проектом століття”. Вартість мосту, що досягає $8 млрд і має довжину 20 км, реалізувала геополітичні амбіції Росії та неоімперський проект Путіна. Проїзд Путіна по мосту на вантажівці став символом “чудового досягнення”.

Примітно, що міст досі не зруйновано, хоча у союзників України є зброя, яка могла б відправити його на дно Керченської протоки. Невикористання цієї зброї Україною відображає фундаментальну розбіжність у боротьбі волі між Путіним і Заходом.

Незважаючи на оптимістичні розмови у Вашингтоні та європейських столицях про стратегічну поразку Москви, Путін вважає перемогу досяжною. Він адаптував економіку Росії до тривалої війни, бачачи, що Захід виснажується. Третина російського бюджету піде на оборону, що майже втричі перевищує відсоток у США. Російські воєнні витрати можуть скласти до 6% ВВП, що вдвічі більше, ніж у більшості країн НАТО.

З іншого боку, Вашингтон та європейські союзники виявилися виснаженими у своїх зусиллях захистити Україну, оскільки подальша допомога блокується у Конгресі та ЄС. Захід міг і повинен був зробити більше, щоб підготувати Київ до контрнаступу, але сумніви призвели до послаблення українського наступу.

Страх Німеччини передати Україні ракету Taurus, яка могла б зруйнувати Керченський міст, є прикладом амбівалентності Заходу. Німеччина надала значну допомогу Україні, але страх перед провокацією Росії стримує надання важливої зброї.

Цей страх підриває рішучість союзників повернути землі, захоплені Путіним. Вагання Заходу демонструє слабкість перед російським тираном, що становить більшу провокацію та небезпеку, ніж поставка будь-якої ракети в Україну.