Переведення стрілок: геть від Москви?

16 липня Верховна Рада України проголосувала в цілому за законопроєкт № 4201 – з майже філософською назвою: “Про обчислення часу в Україні”. Цей закон, якщо президент його підпише, скасує з 2025 року переведення стрілок на зимовий/літній час. Ухваленим актом встановлюється, що “сезонний перехід часу на території України не здійснюється”. З огляду на дату ухвалення – 16 липня – і на те, що перехідними положеннями встановлюється набрання чинності цим законом через три місяці з дня опублікування, випливає, що цієї осені, в останню неділю жовтня, ми ще переведемо стрілки на зимовий час, який і стане відтак єдиним часом України. Україна відтоді житиме в другому часовому поясі, який в Європі часто називають східноєвропейським часом.

Ухвалене рішення природно викликало помітну громадську реакцію. І це не дивно, оскільки проблема зимового/літнього часу має багато вимірів: політичний, економічний, географічний, медико-біологічний тощо. Та й обговорюється вже досить давно. У дискусіях щодо доцільності/недоцільності переведення стрілок навесні та восени протягом останнього часу наведено чимало аргументів.

Це і начебто поганий вплив переведення стрілок на самопочуття і навіть, наприклад, на доїння корів. І наявність/відсутність економічного ефекту від переведення стрілок. І начебто можлива зацікавленість енергетиків у довших вечорах, які збільшать споживання електроенергії та доходи виробників енергії, не кажучи про те, як давати раду зі збільшенням темного часу в умовах постійних атак російського агресора на нашу енергосистему.

У статтях і дописах у соціальних мережах серед аргументів проти можна зустріти й можливе збільшення рівня злочинності через збільшення темного часу доби і, навіть, незадоволення меншою тривалістю чарівних літніх вечорів. Чимало аргументів можна зустріти й “за” переведення стрілок. Мультивимірність проблеми зумовлює ставлення до неї згідно з загальновідомою сентенцією “скільки людей – стільки й думок”. Окремим предметом дискусії може бути й те, в якому саме часовому поясі бути Україні.

Водночас, ініціатор законопроєкту, а ним є особисто спікер парламенту Руслан Стефанчук, відверто наголошував на політичних мотивах як основних щодо розробки та ухвалення цього Закону. У пояснювальній записці до законопроєкту зазначено: “Законопроєкт… покликаний забезпечити захист територіальної цілісності та зміцнення національної безпеки України, оскільки, як відомо, на тимчасово окупованих територіях України встановлений час держави-агресора – Російської Федерації. Тому встановлення і закріплення на всій території України без виключення єдиного київського часу в свою чергу дозволить зміцнити й безпекові позиції України та сприятиме деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій”.

Своє бачення Стефанчук підтвердив, коментуючи законопроєкт у день його ухвалення: “Коли хтось говорить, що часові пояси це паралельні лінії, то, будь ласка, гляньте – ніде немає паралельних ліній, це завжди геополітичний вимір. Будь-який часовий пояс – це геополітичний вимір”.

Політичний вимір розподілу по часових поясах важко заперечувати. Власне, перебування України в “московському” часовому поясі більшу частину радянської доби красномовне тому підтвердження: європейська частина СРСР і насамперед, “братні слов’янські народи” мали жити за Москвою. Натомість одним із перших символічних кроків у процесі набуття Україною незалежності, став перехід із третього часового поясу (гринвіцький час плюс три години) в другий, тобто з московського часу на східноєвропейський. Рішення про це було ухвалене Верховною Радою УРСР 11 червня 1990 року, на чолі якої ще навіть не було Леоніда Кравчука (спікером був Володимир Івашко).

Про символічну політичну значущість часового питання зайвий раз нагадали “часові війни” за московський час на території Кримського півострова, які вела проти центральної влади Верховна Рада Автономної Республіки Крим у 1990-х роках. Край боротьбі проти київського часу офіційно поклало Рішення Конституційного Суду України 1998 року про визнання неконституційним Закону Автономної Республіки Крим “Про обчислення часу”.

Додатковий імпульс політико-часове питання в Україні отримало в 2011 році, коли в Російській Федерації було скасовано сезонне переведення годинників. Владна Партія регіонів, чия політика часто-густо полягала в мавпуванні відповідних кроків російської влади, вирішила скасувати зимовий / літній час, водночас, перевівши годинники на одну годину вперед. Відповідну постанову ухвали у вересні 2011 року.

Прикметно, що тоді це не було переходом на московський час, оскільки європейська частина Росії жила в четвертому часовому поясі (плюс дві години від центральноєвропейського часу). Те рішення викликало бурхливу негативну реакцію в суспільстві (на мій погляд, значною мірою зумовлену загальним несприйняттям режиму Віктора Януковича) і в результаті воно “прожило” лише місяць: вже у жовтні 2011 року його скасували.

Ну і вчергове політико-часові проблеми нагадали про себе в Україні з початком російської агресії в 2014 році, коли Росія серед перших кроків на окупованих територіях України змінила час з київського на московський. І продовжила це робити й з початком широкомасштабної агресії у 2022 році

З іншого боку, чергові часові зміни на території Російської Федерації, ухвалені 2014 року, призвели до того, що вже 10 років щороку 7 місяців Україна живе за Москвою. Що, звісно, виглядає дражливим з символічного погляду. І, до речі, обумовлює фактичну безальтернативність центральноєвропейського часу (у разі остаточного вибору формату єдиного часу) для України.

Ще одна складова політико-часового питання – євроінтеграційна. Прихильники скасування сезонного переходу часу говорять, що це – європейський тренд. У згаданій вище пояснювальній записці до законопроєкту зазначено, що “європейський парламент 26 березня 2019 року також підтримав ідею скасувати сезонне переведення годинника з 2021 року”.

Причому ця позиція Європарламенту з’явилась не на порожньому місці: Єврокомісія провела влітку 2018 року досить репрезентативні онлайн-консультації, за підсумками яких 84% підтримали скасування переведення годинників. Водночас, згадану резолюцію Європарламенту 2019 року досі не затвердила Рада ЄС. Цьому завадили спочатку епідемія COVID, потім – агресія Росії проти України. Але ще одним вагомим фактором є відсутність консенсусу в багатьох країнах ЄС щодо того, в який саме часовий пояс переходити.

Наприклад, у Франції обирають між центральноєвропейським і східноєвропейським часом. В Іспанії – між центральноєвропейським та гринвіцьким. У Фінляндії – між східноєвропейським і московським. А в Ірландії взагалі своя історія: вони відмовляються скасовувати зимовий/літній час, якщо він не буде скасований у Великій Британії – щоб не виникало різниці в часі з Ольстером. Так що ухвалення якогось загальноєвросоюзівського рішення щодо цього питання видається досить таки віддаленою перспективою. Тому Україна, в разі затвердження та імплементації рішення щодо переходу на єдиний час, дійсно може стати драйвером процесу для решти Європи.

Будь-яке рішення щодо сезонного переходу часу буде сприйняте неоднозначно і в будь-якому разі буде чимала кількість незадоволених. У Верховній Раді наразі зареєстровано постанову про скасування ухвалення закону через начебто наявні регламентні порушення (і це залишає рішення в парламенті ще на місяць – поки постанова не буде проголосована, оскільки наступне пленарне засідання – у другій половині серпня).

На сайті Президента України вже зареєстровано петицію, якою Президента планують закликати ветувати скасування переходу на літній час із 2025-го року. Так що крапка в цьому питанні буде поставлена нескоро. Якщо закон буде підписано – воно запрацює лише з наступного року, а для України зараз це геть далека перспектива. А може мати місце й варіант “підвішування питання”, коли закон просто не підписується тривалий час, щоб зайве не розбурхувати громадську думку.