Останній вікенд перед Різдвом. Він казковий. Бо дістався Львова і проводжу вечір у її компанії. Хоча важко відігнати думки про робоче завдання тижневої давності. Бурдюг у одному із сіл Донеччини. Там розташовуються бійці батальйону “Шквал” одного з найбільш бойовитих у 59-й бригаді. Сплять у мішках просто на землі. Сама “позиція” нагадує курник місця мало, людей багато.
Гаразд, досить у це заглиблюватися. Врешті, відпустка коротка чотири дні. Треба зосередитися на тому, що тут і зараз. І сказати їй, що в армії втратив інтерес до спорту. Є речі важливіші. Залишу собі тільки “Мілан” і теніс. Але все одно даю ствердну відповідь на запитання, чи дивитимуся бій Усик Ф’юрі. Совість не дозволить пропустити подію такого масштабу.
Приносять суші. Я дещо психую і замовляю пів літра морквяного фрешу. В армії годують непогано, але такого не дають. Можна відвести душу. Нам комфортно. Говоримо про все і ні про що. І тут у мене дзеленчить телефон. Дивлюся на екран і німію від напису: “Командир”.
Ні, я отримав добро на поїздку. Але не взяв із собою ноутбук. І якщо зараз буде текстове завдання пропав. Тремтячими руками беру слухавку. Вона каже, що вираз обличчя в мене як у СЗЧшника.
Мені щастить. Командир ставить завдання зовсім іншого порядку. Його донька в Лондоні. Там допомагає українцям, має зустріч із Борисом Джонсоном. А сьогодні ввечері хоче подивитися бій Усика і просить підказати, яким чином їй це зробити.
Спільними зусиллями їй допомагаємо. За кілька годин дістаюся готелю. Хочеться спати їхав добу через усю країну. Але відставити сон бокс. Він не надто видовищний. Але навіть я розумію: Усик перемагає, бо чудово відпрацював тактично. Ф’юрі підготувався, та все одно втратив свій шанс.
Після бою приходить повідомлення з Лондона: “Слава Україні! Ми переможемо”.