Українська політика дедалі більше нагадує цирк, де головні актори – депутати та потенційні кандидати – влаштовують провокаційні шоу, щоб привернути увагу електорату. Війна триває, а політики вже готуються до виборів, які, судячи з усього, відбудуться після завершення бойових дій. Селфі Юлії Тимошенко з Юрієм Бойком, свіжа кампанія Олексія Гончаренка проти ТЦК, підозріла тиша Залужного, Кличка та Разумкова – усе це лише перші акорди передвиборчого оркестру. Але головне питання: чи зможуть ці гравці, які вибудовували свій імідж під час війни, стати лідерами післявоєнної відбудови? Історія з Вінстоном Черчиллем, якого британці “попросили” після перемоги у Другій світовій, нагадує: воєнні герої не завжди стають героями мирного часу.
Політичні “гієни” та їхні трюки
Українська політична сцена дедалі більше нагадує поле для популістських експериментів, де головні гравці змагаються за увагу виборців у найнесподіваніших формах. Нещодавні дії деяких політиків викликають змішані почуття: з одного боку, це виглядає як спроба завоювати симпатії різних груп, з іншого – як відверте ігнорування реалій війни. Наприклад, спільне фото Юлії Тимошенко з Юрієм Бойком, яке з’явилося в мережі, здається розраховано на тих, хто сумує за “стабільними” часами до 2014 року. Чи це спроба повернути собі увагу, чи просто провокація, щоб нагадати про своє існування – сказати складно, але ефект точно досягнутий: про неї знову говорять.
Олексій Гончаренко, своєю чергою, вирішив зіграти на настроях тих, хто незадоволений мобілізацією, розгорнувши чергову критику ТЦК. Його риторика явно спрямована на молодь і тих, хто шукає винних у своїх невдачах, але чи замислюється він, що без мобілізації південь України – зокрема його рідна Одеса – могли б опинитися під ще більшою загрозою? Росія давно мріє про контроль над регіоном, і без армії ця мрія могла б стати реальністю. Такі дії політиків викликають запитання: чи справді вони думають про країну, чи лише про власні рейтинги?
А ще є ті, хто, перебуваючи далеко від фронту, намагається викликати співчуття в іноземців, розповідаючи про “жахи війни” з комфорту європейських країн. Це виглядає особливо цинічно, коли згадуєш, як люди на сході чи півдні України щодня живуть під обстрілами, але не втрачають сили духу. Політики ж, здається, більше переймаються власним іміджем, ніж реальними викликами – наприклад, чи зможуть вони пережити можливий наступ Росії на Слов’янськ, який дедалі більше загрожує регіону.
Хто на арені: Залужний, Кличко, Разумков
Тим часом на політичній сцені з’являються й інші гравці, які вже готуються до президентських перегонів. Валерій Залужний, після відставки з посади головнокомандувача ЗСУ, не зникає з інформаційного поля. Зараз він активно працює над створенням власного політичного проєкту, позиціонуючи себе як “людина з народу”, яка знає війну зсередини. Його рейтинг зростає завдяки образу “залізного генерала”, але чи зможе він конвертувати воєнну популярність у мирний авторитет? Поки що Залужний уникає різких заяв, але його команда вже тестує ґрунт у регіонах.
Віталій Кличко, мер Києва, тим часом зосереджується на інфраструктурних проєктах і підтримці столичних громад. Він регулярно з’являється на публіці з іноземними партнерами, демонструючи свою “міжнародну вагу”. Кличко, здається, хоче позиціонувати себе як “господарник”, здатний відбудовувати країну. Але його політичний багаж – скандали з мостами та забудовами – може зіграти проти нього, коли виборці почнуть прискіпливіше дивитися на кандидатів.
Дмитро Разумков, ексспікер Верховної Ради, робить ставку на центристський електорат. Його партія “Розумна політика” активно критикує владу за “надмірну централізацію” під час війни, пропонуючи “прагматичні рішення”. Разумков намагається виглядати “розумним і виваженим”, але його риторика часто сприймається як популізм. Чи вдасться йому переконати українців, що він – лідер відбудови, а не просто черговий “говорильник”?
Післявоєнна Україна: Черчилль 2.0?
Усі ці політичні маневри – лише верхівка айсберга. Головна інтрига: хто стане наступним президентом післявоєнної України? Під час війни популярність кандидатів будувалася на їхній здатності реагувати на кризу – хтось героїчно воював, хтось умів домовлятися із Заходом, хтось просто гучно критикував владу. Але після війни правила гри зміняться. Відбудова потребуватиме не героїв із автоматами, а лідерів із чітким баченням економічного відновлення, боротьби з корупцією та повернення мільйонів біженців.
Тут і виникає паралель із Вінстоном Черчиллем. Британці, які обожнювали його під час Другої світової, у 1945 році віддали перевагу Клементу Еттлі, який обіцяв соціальні реформи та відновлення економіки. Чи не чекає подібна доля нинішніх українських “героїв”? Залужний може бути символом перемоги, але чи готовий він до рутинної роботи з відбудови? Кличко вміє “будувати мости” (принаймні на папері), але чи довірять йому мільярди на відновлення? А Разумков, із його “розумними рішеннями”, ризикує залишитися у статусі “вічного критика”.
Висновок: цирк триває, але глядачі чекають дива
Селфі Тимошенко, кампанії Гончаренка, маневри Залужного, Кличка та Разумкова – усе це лише початок передвиборчого шоу. Політики, як “гієни”, змагаються за голоси різних груп – від “втомлених” до “ненависників армії”. Але після війни електорат може здивувати. Українці, які пережили стільки, захочуть не гучних заяв, а реальних дій. І той, хто зможе поєднати героїзм війни з мудрістю миру, має шанс стати наступним президентом. Поки ж цирк триває – із попкорном і легким присмаком розчарування.