Згортати агресію Росія буде змушена 2026 року

Якщо Європа продовжить підтримку, ми зможемо вистояти, каже соціолог Євген Головаха

Як українське суспільство бачить завершення війни? Чи готове воно до поступок на вимоги російського керівництва?

 Поступатися українці майже не готові. Це підтверджують дані соціології. За нашим моніторингом в Інституті соціології НАН України, ще 2022 року лише 4 відсотки були готові погодитися на будь-які умови, аби тільки війна закінчилася. Це ті, хто просто не витримували напруженості. 2024-го таких стало 14 відсотків. Є і свіжа статистика від Київського міжнародного інституту соціології. Там респондентам запропонували три сценарії.

Перший російський: визнати анексію й “віддати” чотири області. На нього легко погоджуються 5 відсотків, із важким серцем 12 відсотків. Категорично проти 76 відсотків українців.

Другий умовно американський: поступитися Кримом. Відповідно 10 відсотків і 32. Категорично проти 49 відсотків українців.

І третій сценарій європейсько-український: зупинитися на лінії фронту, не визнавати жодних завоювань і політико-дипломатичним шляхом добиватися повернення територій. Цей варіант підтримує найбільше людей 54 відсотки, заперечують 35. Є й ті, що на жоден сценарій не згоджуються.

Звісно, в суспільстві немає єдності, але видно головне: українці не приймають імперської логіки Кремля. І якщо говорити про громадську думку, то найбільш реалістичним і підтримуваним видається саме європейський сценарій.

Як війна змінює суспільство і владу? Чи відсуває одні проблеми й оголює інші?

 Війна, безумовно, виснажує людей. Це факт, який не можна ігнорувати. Лише приблизно 20 відсотків українців не має особистих втрат, пов’язаних із війною. Для більшості це смерть рідних чи друзів, більшість якось дотична до вимушеної еміграції, втрати роботи, житла чи доходів. Та навіть у таких умовах оптимізм тримається і він має підстави.

Ще кілька років тому Україну сприймали як державу з розмитим вектором розвитку, недозавершеною пострадянською трансформацією, країну без суб’єкт­ності та довіри. Навіть у світі до нас ставилися як до “недореалізованої держави”. Ситуація змінилася кардинально.

У нашому моніторингу є запитання: хто головна рушійна сила розвитку суспільства? З 1994-го до 2013 року на першому місці була відповідь: мафія. Уявіть: громадяни вважали, що країною рухає злочинний світ. Після 2014-го мафія відійшла з перших позицій, але головними рушіями називали політичних лідерів. А нині картина зовсім інша. На першому місці підприємці. Далі армія, робітники, селяни, інтелігенція. Тобто українці почали бачити справжню соціальну структуру, визнали реальні групи, які тримають країну й чинять опір. Це надзвичайно важливий зсув у самосприйнятті.

Ви кажете про нову суб’єктність. Чому це для України так важливо?

 Ми проводили тест на суб’єктність наприкінці ­2010-х. І навіть 2021 року переважна більшість українців вважала Україну безсуб’єктною. Тобто такою, яка не має ваги у світовій політиці, яку серйозно не сприймають і ставлять у другий ряд. А тепер ситуація докорінно змінилася. Українці відчули себе суб’єктними. І головне нас справді такими визнають у світі. Україна опинилася в центрі глобальних політичних подій, і це надзвичайно важливо для майбутнього. Бо нарешті нас відділили від Росії.

А як змінилося уявлення українців про своїх і чужих?

 Тут теж відбулася революція у свідомості. Ми з дружиною Наталією Паніною багато років вимірювали соціальну дистанцію тобто кого українці вважають ближчими, а кого віддаленішими. І завжди було так: американці чи європейці далеко, а найближчими вважали росіян і білорусів. Ми назвали це феноменом східнослов’янської близькості. Тепер усе навпаки. Росіяни й білоруси опинилися на далекій відстані, а європейці стали набагато ближчими. Це феномен східнослов’янського розмежування. Вирішальним тепер є не етнічна чи мовна спорідненість, а політична та ціннісна близькість. Європейці стали своїми тому, що ми поділяємо демократичні засади й однакове бачення свободи. А спільність мови з росіянами, як ви­явилося, лише обернулася проти нас стала знаряддям для знищення.

В українській політиці завжди була тема регіональних відмінностей. Війна їх змінила?

 Так. Колись на сході та півдні країни переважав проросійський вектор, а на заході й у центрі європейський. Тепер усюди пріоритетом став Захід. І це підтверджують усі опитування. Навіть у регіонах, де ще 15 років тому й чути не хотіли про НАТО, тепер бачать у ньому єдиний реальний захист. Тобто ми подолали не лише політичні, а й регіональні й ідеологічні розколи. Це фундаментальний зсув.

Як війна вплинула на формування політичної нації українців?

 Нація це ж не тільки й не стільки етнічність. Я кажу про політичну націю необхідну умову існування незалежної держави. Довгий час вона в нас була аморфна. Пригадую наше опитування: ким ви передусім себе вважаєте? У 1990-х лише 40 відсотків відповідало: громадянином України. Інші насамперед ототожнювали себе з регіоном, містом, навіть із колишнім Радянським Союзом. Перед 2014-м цифра зросла до 60 відсотків. А тепер, після трьох років повномасштабної війни, майже 80 відсотків каже: “Я громадянин України”. Це величезний стрибок у формуванні політичної нації.

А як змінилася мовна ситуація?

 На початку незалежності майже 55 відсотків українців спілкувалося переважно російською. Тепер, за останніми опитуваннями, понад 80 відсотків декларує, що послуговується українською. І це не лише етнічні українці до переходу на українську масово долучилися й ті, хто за походженням не був із нею пов’язаний. Це теж важливий елемент конструювання політичної нації: мова стала не лише культурним, а й громадянським вибором.

А от ці зміни які вони виклики ставлять перед політичним класом? Бо він теж має відповідати динаміці суспільства. Чи рухаємося ми всі в одному темпі?

 Ні. І тут є велика проблема. Політичний клас України, на жаль, не сформовано. У нас лише з’являються нормальні ідеології, які відповідають тим цінностям, що їх ми хотіли закласти у країні, аби стати частиною європейського простору. Але якщо говорити про наших лідерів в Україні так і не склалася нормальна структура політичної боротьби й політичного життя. Бо не сформувалися справжні ідеологічні партії. Навпаки, ми втратили останні ідеологічні сили. Комуністична партія зникла. Зникли й праві, умовно “Свобода”. На папері вони ще є, але реальної ваги вже не мають. А на зміну радикальним партіям мали б прийти ідеологічні як на Заході: з різним ступенем визнання ліберальних, соціал-­демократичних, консервативних цінностей. Там є чітка структура: консерватори, ліберали, соціал-демократи, соціалісти. А в нас і соціалісти зникли, і соціал-демократи. Ви пам’ятаєте, що було в 1990-х? Була Соціалістична партія, дві соціал-­демократичні, Народний рух як права сила. Було багато партій, ідеологічно визначених. А що маємо тепер? Яка ідеологія у “Слуги народу”? Її просто немає. Єдина “ідеологія” підтримувати Володимира Зеленського. Це персоналістська партія. Так само було в Порошенка: немає Петра Порошенка немає партії, немає ідеї. Те ж саме з Юлією Тимошенко.

І це наша велика проблема як країни з короткою історією самостійного політичного життя. Ми не маємо класичної політичної системи з лівими та правими як у більшості європейських демократій. У нас усе тримається на фігурах лідерів: подобається лідер ­отримує більшість голосів. А яка там ідеологія чи які сили за ним стоять, це майже нікого не цікавить.

Тож сподіватимемося, що після війни почнеться побудова нормальної політичної системи. Нині це нереально.

А чи немає тут суперечності? З одного боку, суспільство рухається до визначення своїх соціальних груп та інтересів. Логічно було б, щоб цим групам відповідали партії, які просували б інтереси цих груп. Скажімо, щоб була фермерсько-селянська партія. Чи готова політична система підхопити цей запит?

 Подивіться на Польщу: там є Селянська партія, яка входить у коаліцію й має реальний вплив. У нас же політична структура видається радше постмодерною грою. І це проблема: політична система ризикує не підхопити суспільного розвитку. Я бачу тут велику загрозу. Все залежить від політично активних людей і від тих партій, які є нині. Знаєте, на кого я покладаю надію? На тих, хто в період війни знайшов своє місце у волонтерстві. Вони діяли успішно, зуміли організувати ресурси й підтримати армію. Якщо після війни вони вирішать піти в політику, є шанс, що вони стануть основою нових партій. Хтось із них має праві орієнтації, хтось ліві. І можливо, саме вони створять реальні політичні сили.

Чому я на них розраховую? Бо якщо вони могли знаходити гроші для підтримки армії, то й для партійної діяльності зможуть знайти ресурси. А головне їм довіряють. Це ключова відмінність від старих політичних еліт, які довіри не мали.

А чи зможуть нові волонтерські та ветеранські середовища стати основою для ідеологічних партій, а не лише списковим баластом у старих-­нових проєктах, які їх та популярних військових абсорбують?

 Тут є тонкий момент: партії можуть спробувати асимілювати цю енергію просто взяти в першу п’ятірку списку відомого волонтера чи військового. Але це буде лише декорація, традиційний український популізм. Адже головною силою нашої політики все ще залишається саме популізм.

Наш інститут навіть видав монографію під редакцією Олександра Резнікова про політичний популізм. Там доведено: він є визначальною течією в українській політиці. Та й не лише в нас: у світі популізм також набирає силу. Подивіться на Трампа чи європейських популістів. Це загроза глобального масштабу.

Чи означає це, що Україна рухатиметься у фарватері світової тенденції, а час на формування ідеологічних партій минув, тобто мало шансів на структуровану політичну систему?

 Я поки що не бачу оптимістичної перспективи швидкого формування справжніх ідеологічних партій. Але шанс, можливо, з’явиться після війни, якщо нові соціальні групи зможуть вийти на політичну арену.

Якщо проблему регіональної відокремленості та різновекторності подолано, то які нові виклики виникають? Що може загостритися після війни?

 У нашому суспільстві виникло багато нових ­соціальних груп, яких раніше не було. Це, по-перше, внутрішньо переміщені особи мільйони людей зі своїми інтересами та спільним досвідом втрати. Це величезна соціальна група. Є ще ті, хто виїхав за кордон. Їх також мільйони. І тут уже виникають перші суперечності: “Ви виїхали, врятувалися, а ми тут під дронами”. Третя група військові. Статус “Я був на передовій” стане важливим аргументом у повоєнному суспільстві. Є ще ті, хто ухиляється від мобілізації. Це теж стане окремою, хоч і ізольованою групою. Усе це разом формує нову соціальну структуру, яка матиме серйозний вплив на політику після війни.

Нині головний аргумент усіх суперечок один війна. Вона перекриває інші проблеми. Але після війни все це загостриться.

Від чого залежатиме, наскільки гострими будуть ці конфлікти?

 Від кількох чинників. Перший: економічний стан країни. Якщо Європа продовжить підтримку, ми зможемо вистояти. Якщо ж ні на нас чекає катастрофа з гіпер­інфляцією й зубожінням. Згадайте повоєнну Британію: після перемоги у Другій світовій вона ще п’ять років жила за картками.

Сподіваюся, Європа не відмовиться від своїх зобов’язань і ми зможемо створювати робочі місця, давати людям нормальні зарплати. Тоді більшість адаптується й не шукатиме винних серед інших груп. Якщо ж економіка провалиться, почнуться взаємні звинувачення.

Другий чинник: державна політика. Має бути чітка програма адаптації та реадаптації. От було Міністерство національної єдності (у липні 2025 року Кабмін провів реорганізацію і Міністерство національної єдності приєднали до Міністерства соціальної політики. Тепер воно має нову назву: Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України. Країна). Та поки що не видно від уряду реальної стратегії. А вона потрібна вже тепер. По-перше, для тих, хто не повернеться, але може залишатися корисним для України. По-друге, і для тих, хто повернеться, щоб допомогти їм адаптуватися в новій економіці.

Подивіться на досвід Балканських країн, як-от та ж Хорватія: через чотири роки війни туди повернулася лише третина біженців. У нас теж може повернутися. І це здебільшого активні, працездатні громадяни. Їм треба буде знайти місце. Тож усе залежить від зовнішньої підтримки й від ефективності нашого уряду. Поки що, на жаль, більше декларацій. Програма потрібна, але її ще не видно.

І все ж таки, який ваш прогноз щодо цієї війни? Чотири роки це багато, але, мабуть, іще не кінець.

 Прогнози справа невдячна. Але ще два роки тому я припустив, що війна закінчиться 2026-го. Я не відмовляюся від свого прогнозу: бачу, що Росія буде змушена згортати агресію приблизно 2026 року. Це було зрозуміло ще 2023-го. Якби не позиція Трампа й республіканців у Конгресі, які на кілька місяців заблокували допомогу, ситуація могла б завершитися швидше. Ми тоді втратили час, можливість наступати й утримати ініціативу. Тепер історія повторюється: гроші закінчуються, рішення затягуються. Це надихає Кремль мовляв, “ми можемо тягнути, скільки хочемо, Захід втомиться”.

Тобто фактор США стає вирішальним?

 Абсолютно. Якщо Трамп усе ж почне інтенсивно постачати зброю, хоча б за кошти європейців, то мій прогноз збережеться. Якщо ж він і далі гратиме в “іще два тижні”, “ще місяць подивимося”, це створить великі проблеми. Російська верхівка відчує, що можна нескінченно затягувати, й це деморалізує Україну.

А внутрішній фактор у Росії? Їхня економіка ж теж не безмежна, ціни на нафту просіли порівняно з торішніми, в бюджеті вже великий дефіцит, торгівля з КНР стагнує.

 Вони можуть певний час жити в умовах інфляції та зубожіння. Але серед росіян є активні й економічно незалежні люди, які не терпітимуть довго. І рано чи піз­но суспільний тиск спрацює. Та головний виклик інший: російська пропаганда десятиліттями тримає міф “Росія ніколи не програвала”. Це ключова теза, яка дає Путіну змогу вести війну далі. Більшість росіян сьогодні каже: “Війну починати не треба було”. Але далі йде друга теза: “Якщо вже почали, то маємо виграти, бо Росія ніколи не програвала”. Саме ця формула небезпечна. Її треба зламати. Треба показати: Росія програвала. І це нормально. Програвали всі країни. Міф про “непереможну Росію” хибний і токсичний. Без його руйнування Путін і надалі зможе жертвувати економікою й життями, тримаючи людей у цьому зачарованому колі.

Якщо уявити, що бойові дії завершуються на теперішній лінії зіткнення. З чого починати?

 Найперше має бути комплексна програма. Не декларативна, а реальна. На рік, три роки і 10 років. У перший рік треба провести повне обстеження України: економічне, соціологічне, інфраструктурне. Зрозуміти, що ми реально втратили. Це стане основою програми швидкого відновлення. Другий і третій роки відбудова інфраструктури: житло, школи, лікарні, дороги. Це найгостріше питання подивіться на Харків. Я там буваю, цієї осені проводимо соціологічний конгрес у Харкові, і кожна поїздка туди нагадує: відновлення має бути пріоритетом.

На 10 років стратегія інтеграції до ЄС. Це наш шлях: розвиватися темпом, який був у Польщі чи Румунії. Я пам’ятаю Польщу 1990-х це був жах. А тепер вони зробили колосальний стрибок. Ми теж можемо. Головне мати чітку програму та спільну мету.