“Втратили все, що залишилося на окупованій території. Автостанції, вокзали “націоналізували”

Коронавірус був своєрідним тренуванням перед війною

До 2012 року жив у Донецьку, потім переїхав до Києва. Однак на Донеччині продовжував часто бувати по роботі. Мав там із партнерами автостанційний бізнес. 2014-го втратили все, що залишилося на окупованій території. Автостанції, вокзали “націоналізували” відібрали. Багато хто з друзів, колег, родичів усе кинули й виїхали з Донецька. Моє рідне місто Красний Луч на Луганщині досі в окупації. Багато родичів залишилося в Горлівці Донецької області. Вони спочатку виїхали, але закріпитися в Києві, Херсоні не вдалося. Повернулися додому. Живуть в окупації, хоча мають проукраїнську позицію.

Стежив постійно за новинами. Було зрозуміло, що напад Росії можливий. Хоча не хотілося в це вірити. Вирішив, що потрібно бути готовим. Спланував, що робитиму, якщо почнеться. Коли 24 лютого, о п’ятій ранку, почули вибухи, не панікував. Знав, що не варто зволікати. Зателефонував друзям і знайомим у Києві. Запропонував виїжджати з міста. Вони сказали: почекаємо вдома може, омине. Я вирішив дотримуватися плану. Навіть якщо це виявиться зайвим, завжди можна повернутися. Речі були зібрані, автомобіль заправлений. Забрав родину, сестру й поїхали до Львова.

Друг купив квартиру в Донецьку перед 2014 роком. Вимушений був кинути житло, переїхати до Києва. Цього року вони з дружиною придбали будинок в Ірпені й також почалася війна. Житло згоріло, в нього поцілила ракета. Інший товариш жив у Бучі. У його будинку оселилися російські військові. Залишили безлад, вкрали навіть штори. Один мій працівник теж мешкав у цьому містечку. Тягнув із евакуа­цією до останнього. Коли виїхали, їхній автомобіль на дорозі спочатку розстріляли. Потім переїхали танком. На щастя, всі вціліли. Доїхали до Львова, тепер оселились у Волинській області. У Бучу повертатися поки що не планують. Моя мати й батьки дружини живуть у Херсоні. Перебувають в окупації, виїхати звідти неможливо.

2014-го все було по-іншому. Бачили, що відбувалося з Кримом, як там з’явилися військові без розпізнавальних знаків. Але не було бойових дій. У Донецькій області все починалося ізсередини: проросійські рухи, акції, захоплення адміністративних будівель. Тоді ми думали: скоро все закінчиться. Нині в перші дні нападу теж були думки, що це триватиме недовго. Пізніше прийшло розуміння, що війну неможливо виграти за кілька днів.

Після університету працював юристом. За два роки відкрив юридичну компанію. Освіта допомогла почати власну справу. Розумію, як потрібно вибудовувати стосунки з державою, контрагентами, з якими співпрацюємо. Думка займатися автостанційним бізнесом виникла органічно. Тепер основний бізнес сервіс продажу квитків inBus. Це перспективний напрямок, що стрімко розвивається. Залізниця продає більш як 50 відсотків квитків онлайн, авіація понад 90. На автобуси припадає 12 відсотки загальної кількості. Більшість квитків реалізують через каси вокзалів.

Перед відкриттям бізнесу проводили дослідження. Було зрозуміло, що цей ринок зростатиме, є попит на нові послуги. Він не такий привабливий для інвестицій, як авіація. Тому що низький середній чек, важко залучати клієнтів. Але ринок розвивається. Нині продажі онлайн відіграють важливу роль для самих автостанцій, тому що генерують додаткову кількість пасажирів. Для людини не має існувати жодних перепон або різниці, як купити квиток онлайн чи в касі. Торік запустили мобільний додаток, щоб процес купівлі квитків зробити максимально швидким. Це займає 20 секунд.

З допомогою нашого програмного забезпечення працюють понад 100 автостанцій у Донецькій, Харківській, Миколаївській, Чернігівській, Сумській, Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській, Львівській, Київській областях. Нині більшість у зонах, де були чи тривають бойові дії. Продажі за один день упали у 100 разів. Тільки починаємо потроху відновлюватися, вибираємося з глибокої ями. Над проєктом працюють 1520 людей: служба підтримки, технологи, маркетологи, фахівці із соціальних мереж, розробники, системні адміністратори. Головний технолог і служба підтримки перебувають у Чернігові. Розробників залучаємо з Києва, Харкова.

У перші два дні війни люди масово намагалися виїхати з Донецької, Харківської областей. З 26 лютого скасували всі рейси, продажі квитків онлайн призупинилися. Працівники служби підтримки в Чернігові не могли відповідати на телефонні дзвінки. Місто почали обстрілювати. Люди ховались у бомбосховищах, підвалах. Пізніше всім працівникам вдалося вибратися. Хтось залишився на заході України, хтось поїхав за кордон. Більшу частину команди зберегли. Коли не працювали, продовжували виплачувати зарплати.

Перед війною відкрили автостанцію нового формату обслуговування в місті Селидове Донецької області. Основна концепція запропонувати аналогічний сервіс, як на автозаправних комплексах. Людина приходить і отримує в одному місці весь спектр послуг. Місцева влада нам допомагала. Коли до відкриття залишалися фінальні штрихи, почала надходити інформація про можливу повномасштабну війну. Не хотілося в це вірити. 20 лютого разом із мером відкрили автостанцію. Пропрацювала чотири дні. Приміщення вціліло, в подальшому зможе функціонувати.

Якщо брати загалом перевезення та автостанції, то цей бізнес сильно постраждав під час війни. У тих областях, де ми працювали, було задіяно понад 1000 осіб. Більшість втратила роботу. Тому що автостанції не працюють, автобуси не їздять. Усі знайомі підприємці намагаються зберегти хоча б частину бізнесу.

Наш сервіс будували разом з інвесторами, автостанціями. З 2016 року вклали мільйони гривень. Але цих грошей недостатньо. Важко конкурувати з великими гравцями на ринку, як-от французький сервіс BlaBlaCar, якому належить сервіс продажу квитків Busfor. У них мільйони доларів, що їх можуть вкладати в розробку, маркетинг і мати дохід із цього. Але ми навіть зі значно меншою кількістю грошей досягли суттєвого успіху в певних категоріях і регіонах.

Ще до війни почали розробляти великий проєкт, що мав об’єднати автостанції, перевізників, сервіси продажу. Сподіваюся, його вдасться реалізувати. Коли почалася війна, великі компанії, як-от Google, запропонували гранти на такі стартапи. Направили анкети для участі, чекаємо відповіді. Надіюся, зможемо залучити іноземні інвестиції. Долучаємося до проєктів в Україні. Наприклад, у Тростянці Сумської області автостанція розташована неподалік залізничного вокзалу. Він тепер пошкоджений, а автостанція повністю зруйнована. Спілкуємося з Укрзалізницею, місцевою владою, щоб почати відновлення. І не просто відбудувати так, як було. А поєднати залізничний і автобусний транспорт в одному місці. Вважаю, що таких кейсів у подальшому буде багато. Усе зруйноване потребує відновлення. А робити це доцільно в новому контексті.

Перший тиждень війни цілими днями читав новини. Відстежував, що відбувається. Потім зрозумів, що потрібно виходити з цього стану, повертатися до роботи. Адже час втрачається, ніби життя поставили на паузу. Із друзями планували навесні відкрити у Львові кав’ярню. Коли почалася війна, були сумніви, чи варто це робити. Вирішили відкривати. Усе-таки це не активна зона бойових дій, можна ризикнути. Пощастило швидко знайти приміщення, яке нам сподобалося. Більшість робіт виконували самостійно. Домовилися з місцевими хлопцями, які виготовляють меблі. Місцева художниця прикрасила кав’ярню своїми роботами. Була проблема з наявністю обладнання, продукції. Банально бракувало паперових стаканів. Тепер ситуація налагоджується, постачальники повертаються до нормального формату роботи.

У Львові добре розвинута кавова культура. Тому висока конкуренція в цій сфері. Щоб працювати успішно, головна умова якість. Успіх також залежить від того, чи вдасться зробити місце цікавим для людей. Це питання часу та просування. Має бути постійна робота над якістю, асортиментом. За скільки часу окупиться кавовий бізнес, залежить від кількості клієнтів, середнього чека. Не менш як рік потрібно, щоб повернути початкові інвестиції. Головне вийти на прибутковість, щоб не вкладати додаткових коштів для забезпечення роботи закладу.

В Україні майже всі автостанції збудовані за радянських часів. Сервіс, який вони пропонують, як правило, невисокої якості. Торік відкрили два кофіпойнти в Харкові, на центральному автовокзалі й автостанції №6, де основний напрямок Донецька область. Хотіли зробити щось подібне до сучасних заправних комплексів WOG, OKKO, SOCAR. Щоб пасажир міг комфортно почекати на рейс, випити каву, поїсти. Почали з Харкова, тому що там непоганий пасажиропотік. Загалом планували відкрити такі заклади на кожній автостанції України. Закупили з кращих на ринку кавові машини. Випікали на місці круасани, готували сендвічі. Харківські кофіпойнти тепер не працюють. Пасажиропотік під час війни скоротився в десятки разів, а донецький напрямок повністю зупинений. Майно, обладнання вціліло. Хотів, щоб увесь персонал із харківських кав’ярень, переїхав до Львова. Люди сиділи без роботи, планували евакуюватися. До Львова доїхав один працівник. Шукали для львівської кав’ярні ще двох барист на місці. Взяли на роботу переселенців.

Частково відчули пільги від держави під час війни. Для кав’ярень використовуємо спрощену систему оподаткування. Це допомагає бізнесу. Головне, щоб у країні працювала економіка, створювалися робочі місця, люди могли заробляти. Потрібно також, щоб держава мала розуміння щодо втрат бізнесу через агресію Росії. Поки що немає жодного механізму, щоб компенсувати збитки, завдані війною. Це питання має вирішити держава.

Коронавірус був своєрідним тренуванням перед війною. Продажі нульові, нічого не працювало, не могли платити зарплати. Був хаос держава то щось забороняла, то дозволяла. Кілька місяців переходили на інший формат роботи. Щойно все налагодилося почалася війна.

Без власної справи не уявляю життя. Це робить мене мною. Обов’язково спробую ще щось у плані бізнесу. Завжди відкритий до ідей, шукаю можливості. Головний принцип у роботі за послугу, яку надаєш, не має бути соромно. Завжди запитую себе: “А ти за це заплатив би?”

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”