З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну понад 80 тис. вимушених переселенців переїхали у Київ. Адаптуватися до нового міста допомагають державні центри та волонтерські ініціативи. Першу хвилю переселенців столиця прийняла 2014 року, коли розпочалася війна на Донбасі. За ці вісім років Київ для багатьох став рідним.
Gazeta.ua розповідає історію донеччанки 28-річної Вероніки Кобзистої, яка переїхала подалі від бойових дій на Донбасі 2014 року. Освоїлася в столиці, перевезла сюди близьких, призвичаїлася до ритму нового міста. І коли нарешті відчула себе вдома почалася повномасштабна війна в Україні. Вдруге покидати дім дівчина відмовилася, тому залишилася в Києві й у перші дні вторгнення Росії в Україну, організувала з однодумцями “Гуманітарний штаб “М”. Спершу допомагали киянам, а згодом жителям деокупованих територій Київщини та Чернігівщини. Пізніше Вероніка створила бренд тактичного спорядження “Еней Мілітарі”. Стверджує, що це скоріше соціальне виробництво, ніж бізнес. Оскільки зараз вигода полягає тільки в тому, щоб надати людям роботу під час війни.
НАЙСКЛАДНІШЕ БУЛО БУТИ ВОРОГОМ І ТУТ, І ТАМ
“У Донецьку в мене було безтурботне життя 19-річної студентки, де найбільша проблема стипендія. Коли почався Євромайдан, ми з членами громадської організації брали в ньому участь. Потрапили у списки підозрілих осіб. Після цього було багато страшних деталей, які навіть не хочеться пригадувати. Війна почалася в Донецьку 26 травня 2014 року. Ще місяць я прожила в рідному місті, а потім вирішила поїхати на тиждень-два в Київ, доки “антитерористична операція” закінчиться. Але, як виявилося, поїхала назавжди. Три футболки й одні джинси це все, з чим я прибула в Київ”, розповідає Вероніка.
До 2017 року ще приїжджала у Донецьк, бо там залишилися бабуся з дідусем. Тривалий час вони не хотіли переїжджати.
“Я була єдина з родини, хто міг туди відносно без проблем в’їхати і виїхати, враховуючи, що я в розстрільних списках. Дідуся і бабусю все ж забрала сюди, зараз живуть на сусідній вулиці.
Найскладніше було бути ворогом там, і бути ворогом тут. Тому, що в Києві ми були “понаєхавшими”. Бувало, нам не здавали квартири, нас не могли обслуговувати навіть у лікарнях, було купа дрібних і не дуже неприємностей. Здавалося, що весь світ просто збожеволів і чомусь тепер ти ворог, хоч підтримуєш повністю українську державність. У Донецьку були напади, переслідування. Мені погрожували мої одногрупники й однокласники люди, з якими виросла. А тут приїжджаю в Київ і виявляється, що я такий самий ворог, бо з донецькою пропискою, тому що начебто можу викрасти телевізор чи не заплатити за квартиру. Але потроху адаптувалися і кияни, і переселенці. Цього всього вже не відчувається зараз”, каже Вероніка.
Як почалося повномасштабне вторгнення Росії, вирішила залишитися у Києві.
Більше лякало, що не зможу знову відчувати себе вдома, ніж ракети
“У мене тут тітка, дідусь із бабусею, брат і ми вирішили, що жоден росіянин більше не змусить нас покинути нашу домівку. Мене більше лякало відчуття, що не зможу знову відчувати себе вдома, ніж ракети. Ми лишилися, вірили на 150 відсотків, що Київ не окупують. Розуміли, якщо можеш допомогти то залишайся. Не можеш їдь”, додає Вероніка.
МЕДИКАМЕНТИ ДЛЯ БУЧІ І ЧЕРНІГОВА
“У перший день повномасштабної війни спустились у метрополітен, бо це одне із найбезпечніших укриттів, які будувалися на випадок ядерної війни. Усіх друзів і знайомих агітувала спускатися в метро і ночувати на станціях, не залишатися в будинках, де є прильоти ракет. Ми побачили, що метро не готове приймати людей. Тому ми спершу допомогли одній станції з карематами й спальниками. Потім іншим кип’ятильниками, потім стали допомагати медикаментами”, розповідає Вероніка.
Волонтерський центр назвала “М”, бо об’єднав два основні напрямами діяльності допомога метрополітену і допомога медикаментами.
У нас з’явилися можливості приймати величезні вантажі з Європи, які збирали там українські волонтери
“Згодом нам одна з ІТ-компанія виділила свій офіс під приміщення для штабу. І в нас з’явилися можливості приймати величезні вантажі з Європи, які збирали там українські волонтери. Стали допомагати активно Чернігівщині та Київщині. Переважно це були окуповані, або дуже близькі до окупованих території. Передавали допомогу в Іванків, коли був під росіянами. Просто в нас були друзі-сталкери, які знали цю територію, як свої п’ять пальців, і знали, як можна було туди добратися і зв’язатися з місцевими. Допомагали Славутичу, Ірпеню, Бучі, Гостомелю, Горенці. В основному це були медикаменти ліки, як для цивільного населення, так і складні наркози для лікарень. Нам навіть вдалося передати у Херсон апарат ШВЛ”, говорить Вероніка.
Найскладніше було постійно перебувати на зв’язку й комунікувати з величезною кількістю людей, зізнається.
“24 на 7 з тобою спілкуються майже 300 водіїв, волонтерів. Усі пишуть, що їм треба терміново і прямо зараз: “Боже, мій рятуйте”. І ми починаємо запускати процес пошуку чогось, що треба терміново і в цей момент кажуть “Ми вже знайшли”, а ти запустив процес через десяті руки. Ми зв’язувалися з МОЗ, активізували потреби по лікарнях мала виходи, бо в минулому я співробітниця міністерства. Ми дізнавалися, чого у яких лікарнях не вистачає. Десь не було інсулінів, якихось наркозів, медичного сну, адреналінів ми їх привозили. У штабі нас було штабі майже 50 людей і ще до 300 тих, що на відстані працювали логісти, які з Європи доставляли продукцію, волонтери, які збирали допомогу у Чехії, Португалії, Німеччині, Франції, Польщі, Румунії”.
МІЛІТАРНИЙ БРЕНД ДЛЯ ПІДТРИМКИ РОБОЧИХ МІСЦЬ
“До війни мала комунікаційну компанію. З 24 лютого у нас не залишилося жодного активного проєкту. У мене була команда, за яку несла відповідальність. Спершу ми волонтерили, тоді зрозуміли, що треба повертатися до роботи. Створила бренд військової амуніції “Еней Мілітарі”. Не назвала б це бізнесом те, що ми зараз робимо, то для того, щоб люди отримували зарплати, а виробництва працювали. Ми оплачуємо всі податки, з усіма працюємо офіційно. Це більше соціальне підприємництво, бо не приносить прибутку. Нам важливо дати людям у час війни робочі місця”, каже Вероніка.
Не назвала б це бізнесом те, що ми зараз робимо, то для того, щоб люди отримували зарплати, виробництва працювали
Перші берці пошили у березні на мануфактурі у Броварах. Виробництво фактично працювало під обстрілами. Цю партію взуття віддали безкоштовно військовим, щоб ті протестували й надали свій відгук для покращення моделей. Надалі виробництво врахувало недоліки.
“Попит величезний, проте зараз трішки спав. Але нас чекає нова хвиля мобілізації в середині літа. Складнощі є не стільки з попитом, як з організацією процесу. Проблема з логістикою, бо бензин недоступний. З виробництвом підошву для взуття роблять на двох заводах в Україні у Львові і Запоріжжі. Остання фабрика постійно закривається через загрозу прильотів. Зараз ми вже випрацювали систему, зробили розрахунки, закупили матеріали, моделі протестували. Почали шити військову форму в Дніпропетровській області. У нас нема жодного виробництва, яке розташоване західніше Києва”.
Щотижня компанія відшиває по 100 пар взуття, також запустили виробництво бафів, плитоносок.
“Нещодавно подзвонила одногрупниця, яка переїхали з Донецька в Ірпінь, замовила в нас берці для батька. Той уже поважного віку, але пішов воювати. Сказав, що другий раз не дозволить зруйнувати свій дім. У Донецьку в них був будинок і автосалон біля аеропорту все вщент у перші дні війни 2014 року. І зараз в Ірпені частина так само розбита”, розповідає Вероніка.
МЕТРОПОЛІТЕН ДОСІ НЕГОТОВИЙ ПРИЙМАТИ ЛЮДЕЙ
“Хотіла б реформувати метрополітен. Це такий біль – він абсолютно неготовий до воєнних дій. Вони можуть прийняти 100 тисяч населення на станціях, але там навіть кип’ятильників немає. А людей треба напоїти хоча б гарячим чаєм, бо там холодно, плюс 16 градусів у будь-яку пору року і постійні протяги. Немає спальників, карематів. Люди приносили палети, бо там дико холодно було. Бабусі навіть не могли сісти, там нема лавок. Туалету з підставкою, щоб людина з порушеннями опорно-рухового апарату могла ним скористатися. Нічого нема. І це ніяк не вирішується. Як тільки знову почнуть бомбардувати Київ, то метрополітен буде ні з чим. Те, що ми туди закинули це крапля в морі. Половину з того вже розікрали. На станції треба купити термопот, спальники чи каремати. Не можете це зробити з міського бюджету, то попросіть волонтерів і вони зберуть”, каже Вероніка.
Те, що ми туди закинули це крапля в морі. Половину з того вже розікрали
Обурюється, бо навіть у час активної фази нападу на Київ у метрополітені не йшли назустріч волонтерам.
“Ми відправили 45 боксів із найпоширенішими медикаментами на кожну станцію, яка працювала як укриття. Написали на інформаційних плакатах, що можна звернутися до чергового метрополітену, якщо терміново потрібна медична допомога. Нам заборонили таке писати, бо працівники метро не мають права роздавати ліки. А що робити людям, у яких приступ чи алергічна реакція? І всім було байдуже, і знову таке може бути. Найбільше бісить, що ніхто навіть не переживає за це, а ми маємо бути готові”, додає.
Вважає, що слід зняти обмеження щодо заборони пересування у метро з тваринами й велосипедами.
“Хочеться, щоб метрополітен ставав сучаснішим і відповідав новим вимогам, а не тільки перейменовував станції”, каже Вероніка.
ДІМ ТАМ, ДЕ ТВОЇ ЛЮДИ
“Київ став абсолютно рідним. Тут моя сім’я, робота, бізнеси. Відчуття дому з’явилось чотири місяці тому, коли в місті залишилося дуже мало людей, але ті, які залишилися, виявилися просто сім’єю. Абсолютно різні люди, які одне одного не знали, різних характерів, позицій, виявилися близькими друзями. Ми разом розвантажували фури, щось передавали військовим. Це відчуття, що я знаю кожен кущик, кожну людинку, кожне віконце, знаю, хто де живе. Дім там, де твої люди. Ось це для мене відчуття дому”, говорить Вероніка.
Стверджує, що Київ за вісім років дуже змінився.
“Люблю Київ, мені подобається цей шалений ритм. Подобаються нові мости, але хейчу Шулявський, де постійно щось відвалилося. Це, мабуть, стандартна історія жителя Києва коли любиш місто, але до кожної ініціативи ставишся зі своєю оцінкою. Київ змінюється, і люди також. Починають прибирати за собаками, організовувати барахолки, допомагати місцевому ком’юніті. Подобається, що майже в кожному районі або мікрорайоні є своя група в соцмережі, яка організовує якісь толоки, висаджує квіти. Під час війни так само люди збиралися на суботник і прибирали. Тут бабахає, а вони прибирають, бо це їхнє рідне місце. І раніше такого в такій кількості не було. Тут змінилися люди. Я говорю навіть не про владу і керівництво, а про людей і відчуття, що це їхня домівка і за неї вони несуть відповідальність. І зараз ця штука буде ще більшою”, каже.
Хотіла, щоб ми допомагали цим територіям і комунікаційно, і фізично відновлюватися, інтегруватися в державний український простір наново. Ця інтеграція найважливіша
Не хоче повертатися в Донецьк, доки туди не зайдуть українські війська.
“Впевнена, що відбити Донецьк це лише перший крок, що неймовірна кількість роботи буде з людьми, які там залишилися. Бо вісім років були в пропаганді Росії це неймовірно калічить мозок. Російські новини здаються абсурдними перший раз, трошки абсурдними другий раз, а на третій раз починаєш в цю фігню вірити. А люди вісім років це дивилися і в них не було доступу ні до чого іншого. Хотіла, щоб ми допомагали цим територіям і комунікаційно, і фізично відновлюватися, інтегруватися в державний український простір наново. Ця інтеграція найважливіша. Відчуття, що ти частина України у людей його немає”, – каже Вероніка.
Вважає, що на ці зміни підуть десятки років.
“У Костянтинівці чи Бахмуті досі лишилися люди, які вважають, що Росія непогана і це “ігріща влади”, а люди тут ні при чому. Але є й ті, хто кардинально змінив свою думку, бо в Костянтинівці з’явилися культурні простори, зарплати, роботи завдяки міжнародним фондам, активності для підлітків. Це все формує довіру до тих, хто це робить. Бо це відкриває можливості”.
СТЕРЕОТИПИ ЩОДО МОВИ
“Спілкуюся з переселенцями, люди адаптуються по-різному. Мої близькі з Костянтинівки переїхали у Франківськ й іноді зустрічаються з людьми, які вважають, що вони в чомусь винні. Це прикро. Часто переселенці не знають, де можуть отримати допомогу. А для цього було б достатньо просто повісити в метро інформацію про те, де можна взяти одяг, отримати виплати чи консультацію. Є бабусі й дідусі, які не користуються телеграм-групами, тому не знають про чудові ініціативи. Наприклад, є прекрасний телеграм-бот, де можна лишити заявку, який розмір одягу та взуття вам потрібен і приїхати на конкретну адресу його забрати. Це супер класно і зручно, але це повністю відрізає доступ людям старшого віку, які не знають, що таке телеграм-бот”, каже Вероніка.
Наголошує, що людям важливо пристосовуватися до нових реалій.
Звинувачувати українців, що вони забули про війну, Херсон, Маріуполь, Бучу це проросійський наратив якийсь
“Не засуджую людей, які ходять у кав’ярні чи на пляж. Це нормально. Ми не можемо жити вісім років у страху. Нас просто всіх поплавить і всі підемо в психіатричну лікарню. Людина адаптується до будь-яких умов. Звинувачувати українців, що вони забули про війну, Херсон, Маріуполь, Бучу це проросійський наратив якийсь. Ніхто не забув, але це не означає, що я маю кожного дня думати про ці міста, заціпеніти і нічого не робити”, говорить.
Вважає, що український бізнес має перейти на українську в публічному просторі.
Обурює громадянство, яке надаємо росіянам. А ще те, що українські бренди, які працюють з нами на одному ринку і продають амуніцію, досі ведуть свою комунікацію російською
“Обурює громадянство, яке надаємо росіянам. А ще те, що українські бренди, які працюють з нами на одному ринку і продають амуніцію, досі ведуть свою комунікацію російською. Я із сім’єю розмовляю російською, з друзями двома мовами. Але всі публічні комунікації виключно українською. Це державна мова. І те, що людям досі неочевидно, що не треба говорити й писати російською мовою мене обурює. Не можу зрозуміти людей, які це роблять, а ще їхніх клієнтів”, додає Вероніка.
Наголошує, що в суспільстві досі побутує стереотип, що донеччани не вміють говорити українською.
“Майже всі мої однолітки шикарно володіють двома мовами. Ти може розмовляти українською вільно тільки тоді, коли ти нею постійно говориш. Якщо певний час не використовуєш, то забуваєш слова. Тому читаю українською. Зараз російські книжки набагато дорожчі, їх складніше було купити, тому люди переходять на українські і їм стало простіше говорити українською. Радила б дивитися фільми, говорити, читати й намагатися бути в україномовному середовищі.
Те, що я з Донецька, не робить мене більш українкою чи менш українкою. Мені не пощастило через росіян вісім років тому, а комусь зараз. Ми всі в однакових умовах, але як ніколи ми згуртовані. І це один із кривавих плюсів. Українці відчули себе єдиною нацією без сходу і заходу саме завдяки цим подіям дорогою ціною”, каже Вероніка.