“Україна отримає вірного, історично доброго сусіда”

Степан Бандера був готовий відмовитися від Кубані

“Україна кровно, в основі й безпосередньо заінтересована у відродженні державної суверенності Козакії. Це федерація, яка межує з Україною, Кавказьким хребтом, Каспійським морем і нижньою Волгою. Вона всіляко підтримує боротьбу середньоазійських народів і Закавказзя за свої національні цілі”, йшлося в тезах щодо міжнародної діяльності, які опублікувала Організація українських націоналістів у журналі “Визвольна політика” в Німеччині 1949-го.

Державні утворення, які отримали спільну назву Козакія, виникли 1918-го на півдні розваленої Російської імперії на Дону, Кубані й Тереку. Тамтешні жителі вважали себе окремою народністю козаками і сформували власні уряди. Вони не хотіли жити під владою більшовиків і виступали проти відновлення єдиної Росії.

Особливі настрої панували на Кубані. Голова Кубанської Законодавчої Ради Микола Рябовол, керівник уряду Василь Іванис та отаман Кузьма Безкровний наполягали на встановленні федеративних зв’язків з Україною. Та втілити задум не вдалося, владу захопили більшовики.

Через закріплення радянської влади багато носіїв ідей Козакії опиняється в еміграції. Свій рух називають Вільним козацтвом. Сильний осередок формується у Празі, об’єднує вихідців із Кубанського, Донського, Терського військ та інших козацьких організацій. Їм доводиться протистояти білій російській еміграції прихильникам неподільної імперії.

Співпрацю козакам пропонують члени уряду Української Народної Республіки в екзилі. У 19271928 роках створюють спеціальну комісію для зв’язків із вільнокозацьким рухом. До неї входять колишній міністр праці й тимчасовий представник Української держави на Дону, керівник дипломатичної місії України у Празі Максим Славинський, чинний військовий міністр Володимир Сальський, генерал-хорунжий Армії УНР Василь Филонович і колишній член української дипломатичної місії у Варшаві, учасник переговорів з урядами Польщі, Кубані й Донського козацтва Тиміш Олесіюк. Пізніше до них долучається військовий, геральдист Микола Битинський.

Вони активно публікують різні матеріали у двотижневику “Вільне Козацтво”. Видають часопис у Празі військовий Михайло Фролов і дипломат Гнат Білий. Микола Битинський займається художнім оформленням видання, робить публіцистичні дописи, публікує проєкти герба Козакії та синьо-малиново-жовтого прапора. Разом із Гнатом Білим розробляє карту Козакії. Битинський висуває ініціативу розширити територію козацької держави до Тихого океану. Білий не підтримує. Обмежуються територіями Донського, Кубанського, Терського, Калмицького, Астраханського, Яїцького та Оренбурзького козацьких військ.

“Дещо меншою після козаків національною групою Козакії є українці. Сполучним елементом між цими народностями мають стати, звісно, кубанці козаки-українці, писав 1928-го Гнат Білий у книжці “Козачі Землі. Територія та населення”. Співвідношення внутрішніх сил зумовлює й неминучі майбутні державні відносини з Україною. Мир та спілка Козачих земель з Україною, як і мир козаків із місцевим українським населенням, є добрими й надійними передумовами, базою для державності”.

За прихильність до союзу з незалежною Україною люто ненавидять Гната Білого імперські російські емігранти. У їхній уяві не існує ніякої України, а лише Малоросія колонія Російської імперії.

За наклепами таких емігрантів козака заарештовують у Югославії, де влада перебуває під впливом росіян. 1934-го Гнату Білому вдається переїхати до Парижа, де продовжує видавати “Вільне козацтво”.

Початок радянсько-німецької війни 1941-го козаки сприймають як шанс на втілення свого державницького проєкту. Вони знають, що жителям Кубані, Дону й інших козацьких земель у складі Радянського Союзу протягом 19201930 років довелося пережити розкуркулення, висилання, голод і репресії. Багато людей невдоволене радянською владою. Діячі Вільного козацтва хочуть залучити їх до формування Козакії та відокремлення від Москви.

У Берліні знають про антирадянські настрої козаків у Радянському Союзі й еміграції. Адольф Гітлер і його оточення не тільки виділяють їх у окремий народ, а й називають нащадками готів, а значить вихідцями з арійської раси. Тому підтримують ідею формування козацьких частин. У грудні 1942 року створюють Козаче управління Дону, Кубані та Терека.

Щоб отримати якомога ширшу підтримку козаків, залучають популярного серед російських емігрантів колишнього отамана з Дону й одного з лідерів білогвардійського руху Петра Краснова. Він закликає всіх козаків стати на боротьбу з більшовизмом. Згодом очолює Головне управління козацьких військ у складі вермахту. Виступає за знищення всього радянського і протекторат Німеччини над землями козаків.

1944 року формування Петра Краснова підпорядковують радянському генералу Андрієві Власову, який перейшов на бік нацистів і очолив Комітет визволення народів Росії. Відбувається це попри розбіжності між отаманом і воєначальником. Власов припускає часткове збереження радянських порядків у Росії, не визнає козаків окремим народом та проти їхньої державності.

“Часи, що їх тепер переживаємо, покладають на українців обов’язок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом української нації для виборювання її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях. Тому зголошую готовність стати під прапори українського націоналізму”, писав колишній командувач війська Кубанської Народної Республіки Андрій Шкуро голові ОУН Андрієві Мельнику в серпні 1941-го.

Тоді в Хорватії українські націоналісти почали формувати полк добровольців. Шкуро займався організацією кубанських козаків, які жили в Сербії. Вирішив об’єднати зусилля. Та втілити ініціативу не вдалося. Пізніше лідер кубанців приєднався до Краснова й отримав посаду начальника Резерву козацьких військ у Берліні та Празі.

1942 року більшість національних формувань у складі Німеччини розуміє, що нацисти їх лише використовують. Отримати справжню самостійність не вдається. Це стосується як козаків, так і українців.

У Карпатах, на Галичині й Волині розбудовують Українську повстанську армію, яка починає боротьбу з більшовиками й нацистами. Поширюють діяльність на решту українських теренів. Коли в УПА дізнаються про козацькі формування у складі вермахту, беруться агітувати їх переходити до себе.

“Здавалося, війна 1941 року принесе волю донцям. Але, на жаль, надії були марні, йшлося в одній із повстанських листівок. Німецький ландскнехт не думав про ваше звільнення. Йому лише потрібна ваша гаряча козача кров, ваші тіла для загородження шляху більшовицької хвилі до Берліна. Врахуйте, що орієнтація на німецький чи більшовицький імперіалізм не врятує вас від рабства. Запорука вашого звільнення полягає в боротьбі з цими двома хижаками”.

Козаки, які воюють на боці німців, переходять до українських повстанців. Виходять на УПА під час відступу чи внаслідок розгрому їхніх підрозділів. Шовіністично налаштовані щодо українців козаки не затримуються. Залишаються лише ті, хто розуміє, що спільна боротьба українців і козаків із більшовиками продовження спільних дій, започаткованих у 19171921 роках.

Багатьох кубанців воїни УПА визволяють із таборів військовополонених на Волині. Із них створюють сотню на чолі з командиром на псевдо “Береза”. Іще формують курені з донців.

“Нас прийняли добре, смачно годують, добре поводяться з нами, писали у зверненні до побратимів хорунжий Дмитро Кулькін і козак Михайло Риков, які перейшли з вермахту до українських повстанців. Командування УПА не примушує нас боротися разом із ними за інтереси України, надає нам право боротися проти спільних ворогів за нашу Козацьку землю, за Батьківщину. Козаки! Організуйтеся та зі зброєю в руках прийдіть на бік УПА! Знищуйте німців, які вам уже не вірять. Не зволікайте. Козаки, дійте рішуче й організовано! Не допустіть, щоб вас німці обеззброїли та відправили в Німеччину!”

Після закінчення Другої світової козаки включаються в діяльність Антибільшовицького блоку народів. Його створили оунівці 1943-го. Має секцію із представників Козакії. Активно працюють поряд з албанцями, білорусами, болгарами, вірменами, грузинами, естонцями, латвійцями, литовцями, словаками, туркменами, угорцями, українцями, хорватами й чехами. Влаштовують масові антибільшовицькі демонстрації, організовують пресконференції, надсилають меморандуми до провідних політиків, випускають періодичні видання.

“Козаки з 1917 року домагалися національно-державної сепарації від Московії і створення незалежної держави. Україна цю тенденцію політичного розвитку козацького простору беззастережно визнає, підтримує та підтримуватиме, писав провідник ОУН Степан Бандера до редакції журналу “Сурма” у зв’язку з конгресом АБН у Единбурзі 1950-го. Україна готова зректися належної їй національної території та населення Кубані в ім’я та на благо всієї великої козацької території Козацької федеративної держави. В неї українська козацька Кубань вкладе свою культуру, українську духовність, українську систему внутрішньої організації. В особі суверен­ної козацької держави Україна отримає вірного, історично-традиційно доброго сусіда”.

Радянська влада звинувачує козаків у співпраці з нацистами та відправляє до таборів. Вистежує у країнах Європи. Тільки з Австрії до Радянського Союзу депортують понад 50 тис. козаків. Більшість із них не була навіть громадянами Союзу.

Тому діячі Вільного козацтва емігрують у Північну Америку. Один із осередків прихильників Козакії формується на півдні штату Нью-Джерсі. Там засновують поселення Нова Кубань із курячою фермою та клубом.

З 1959-го президенти США в щорічних зверненнях із нагоди Тижня поневолених народів згадують і про Козакію. Поряд із нею вказують про необхідність визволення Ідель-Уралу, Туркестану та всіх республік, підконтрольних Москві.

“Коли мене виберуть конгресменом, я безнастанно добиватимуся визнання всіх поневолених народів у Радянському Союзі України, Білорусі, Вірменії, Азербайджану, Грузії, Туркестану й Козакії, агітував жителів Нью-Йорка в українській газеті “Свобода” в жовтні 1970-го кандидат від Республіканської партії Бері Фарбер. Я підтримуватиму всіма можливими мені способами їхнє змагання в нерівній боротьбі за свободу, самовизначення та державну незалежність”.

“Російський імперіялізм виник з нечесности, жорстокости, ненаситности московського боярина та купця старих часів. Для свого ринку він готовий цілий світ зажерти. У засобах не розбирається: йому були необхідні хитрі обмани, насилля, грозні Івани, темні Василі. Конкурентів нищив: зруйнував торговельні республіки Новгорода й Пскова, по черзі здолав донських та запоріжських купців. Російський імперіялізм розкладав провідну верству підбитих народів, особливо українського й козацького. У його інтересах було, щоб підбиті народи лишалися без голови, а тому заохочував здібних і хитрих йти до нього на службу. Платив добре: “рублями й соболями”. Вихідці з підбитих народів маєтки одержували, ставали генералами, сенаторами, а часом “подлими німими рабами”, людськими шашелями, няньками й дядьками вітчизни чужої”

“Відповідь козака на напад російських шовіністів на козаків”, стаття, опублікована 1949-го в журналі “Визвольна політика” в Німеччині

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”