Підлітки бачать мій стиль одягу й часто усміхаються. Напевно, дивляться на мене й розуміють, що життя не закінчується після 25. Я їм за це вдячна. Могли б і плюнути. Таке теж буває. Розумію, що в людей багато горя, агресії та злості. Я є тригерним об’єктом для них.

Поважаю і ціную відданих людей, здатних повірити в ідею й віддати частину свого часу, сили, ресурсу, не очікуючи нічого взамін.

Безнастанна праця, постійне навчання і розвиток, робити те, що любиш, інгредієнти рецепту успіху від мене.

Ненавиджу борщ. У дитячому садку його називали свєкольніком. Ніколи його не їла. Вихователька якось умочила мене 5-річну в цей суп. Буряк і капуста засохли у волоссі. Мама не мила мені голову, щоб уранці показати це завідувачці. Тоді ж не було камер у телефоні, щоб це зафіксувати. Так батьки відстояли моє право не їсти борщ. Більше мене не заставляли. Це насправді історія про харчове насильство, яка тепер мала б великий резонанс.

Алкоголь не є моїм драйвером соціалізації.

Я чутлива до того, що людина говорить і на яку дію потім це перетворює. Якщо слова й дії розходяться, це маркер, що нам не по дорозі.

Син помер за 18 днів від дати встановлення діагнозу. Він був студентом першого курсу Могилянки. Склавши сесію на відмінно, раптом сказав: “Мамо, мені важко піднятися по сходах на другий поверх”. Ми сходили до невролога. Лікарка направила на КТ. Так стало зрозуміло, що це онкозахворювання. Коли Тарас помер, я почала писати про нього і свій стан у фейсбуку. І стався величезний відгук. Мій приват і досі завалений повідом­леннями. Люди розповідали свої історії втрати сина, матері, рідних. Я зрозуміла: якщо можу про це говорити, то повинна це робити. У людей немає майданчика виговоритися про своїх померлих і навіть загиблих. Ним став подкаст “Любов не минає”. Це був спосіб полегшення і мого болю.

Герої вмирають. І вмирають не лише герої. І їхні родини залишаються сам на сам із горем. Ті, хто поруч, часто не знають, як їм співчувати. Ця тема табуйована. Соціум у нас, даруйте, настільки дикий, що люди думають, що якщо вони не говоритимуть про смерть, то вона не прийде до них. Так не працює.

Базова річ повага до втрати. Багато хто, не дочитуючи моїх постів до кінця, присилав мені ручки молитовні й писав: “Дякуємо нашому захисникові”. Я всім відповідала, що син був 18-річним студентом, він не був захисником. Як формально до цього ставляться. І точнісінько те саме стосується захисників. Люди не читають їхніх біографій, що вони зробили, просто намагаються відгородитися від цього всього.

Колись мені сказали: “Я, коли це чую, переживаю кожну смерть сама”. Це метафорична історія, і це ваша поза, яка ранить тих, хто справді її переживає. Ви не переживаєте кожну смерть самі. Так, ця історія може не відпускати тебе три дні, але на четвертий ти прокидаєшся, йдеш на роботу, займаєшся дітьми, батьками, котами, їдеш у відпустку. А в людини, яка втратила, життя змінилося назавжди.

Культура співчуття та підтримки повинна бути інституалізована. Ми перебуваємо на етапі морального імперативу: ти хороша людина, бо співчуваєш, ти гірша людина, бо не співчуваєш. Але культура формується не лише в інтуїтивний спосіб нашого співчуття чи нашого неспівчуття, страхів чи стереотипів. Вона починає формуватися тоді, коли ми більше знаємо про це й коли є інституційні практики, пов’язані з пам’яттю, пам’ятанням, моралізацією, вдячністю, пошаною, підтримкою.

Аліна Карбан, дочка загиблого захисника, розповідала, як у його рідному місті Миргороді вона боролася з міською радою та громадою, щоб присвоїли вулиці ім’я її полеглого тата, і на громадських слуханнях звучали аргументи місцевих людей, що “не треба перетворювати вулиці на кладовище”. Це нормально? Я вважаю, що ми станемо гідними тих, хто за нас загинув, коли нам буде соромно відкривати рот і промовляти такі речі. Це тупа невдячність, яку ми намагаємося обкласти словом “право”. Це стосується далеко не всіх громадян. Щоб емпатична більшість могла показати грубішій меншості, що так робити не окей, є інституційні практики.

На якомусь етапі в постмодерному світі щось зламалося і ми сказали собі, що маємо право на свою думку, навіть якщо вона вбиває іншого.

Work-life balance те, чого в мене ніколи не було. Завжди багато працювала. Але є люди, які можуть балансувати. Молодці! Я так не живу, і я теж молодець!

Дитинство пахне фаршированим перцем Білозірка, аромат якого доносився з усіх вікон, і айстрами.

Я онучка двох учительок і дочка вчительки. Для мене завжди новий рік починається 1 вересня. І досі нове життя й нові проєкти планую на початок осені.

Училася добре, бо любила вчитися, навіть у радянській школі, яка далека від ідеалу поваги до дитини й будь-яких її освітніх потреб.

Стосунки з батьками будувалися великою мірою на тому, наскільки я добра учениця.

Не живу дитячими травмами. Іншим також рекомендую прожити їх із психотерапевтом чи самому відрефлексувати, як я. Життя набагато легше, якщо в 50 не пам’ятаєш, що з тобою було у 5 років.

Жінка з певним ступенем свободи цікава і для чоловіків, і для жінок.

Секс залежить від епохи. Щоб стався перший секс у людей мого покоління, потрібно було дочекатися, аби батьки пішли з дому. Тепер із цим легше і ставляться до цього інакше, і є набагато більше вільних приміщень.

Кохання це коли й у радості, й у горі. Люди часто говорять цю фразу, але в них, на щастя, немає такого горя, яке дало б їм можливість це перевірити. Те, що ми з чоловіком не зламалися в такій великій напруженості після втрати сина, і є коханням. Це здатність перебувати поруч із людиною, якій погано, й відшукувати нові сенси в цій парі.

Із чоловіком познайомилася на роботі. Зігнала його з комп’ютера. 1995 року в редакціях був один комп’ютер на кількох людей, потрібно було чекати черги. Він поїхав на зйомки, не було два дні, і я облаштувалася перед монітором: кактус поставила, чашку принесла. А це було його робоче місце. Певний період ми його мирно ділили й ділимо далі.

Нині кохання для мене це ненав’язливе легке тепло.

Не ностальгую за минулим, бо розумію, як змінююся. Якби досі була така, як у 20, то не могла б рухатися далі. Знаю, далі є щось, що робить життя різнобарвним.

Вік це норма. Сам собою він нічим не є, якщо його не наповнювати. Людина, яка шукає способи і має можливості, зокрема соціальні, розвиватися упродовж усього життя, не рахує років.

Багато жінок неюного віку будуть самотні тому, що така демографія війни. Роботодавцям доведеться змінювати мозок.

Життєвий досвід може працювати на тебе, якщо ти його осмислюєш. Автоматично 60 років не роблять тебе чимось кращим за людину, якій 30.

Не маю досвіду безперервної дружби десятиліттями. У дружбі важливо бути поруч. Дистанція нині нічого не важить є чати.

Неповага до досвіду іншої людини може бути тріщиною, якій під силу зруйнувати і дружбу, і кохання. Це те, чого навчила мене війна.

Не вірю в диво. Хотіла його, коли лікували сина. Не сталося.

Був момент між життям і смертю, коли дивилася, як лінія на апараті стає рівною. Я мама, а поруч стоїть моя мама й запитує: “Це все?” І я розумію, що нічого не можу зробити. Люди мені казали, що впали б і померли на моєму місці. Ні, ти не падаєш і не вмираєш. Тобі потрібно знайти спосіб зробити крок далі. Це найгірший момент.

Не впевнена, що побачу перемогу. Я вже не юна. Для мене перемогою було би збереження української державності та щоб українське суспільство навчилося жити в невизначеності тут і тепер, у ту хвилину, коли є можливість, не чекаючи, коли все завершиться. Бачу перемогу не як дату, а як шлях.

Людина повинна вчитися бачити зв’язок між галочкою у виборчому бюлетені й тим, що буде далі. Це важливий скіл для перемоги. Кожен українець має чітко розуміти, як може допомогти собі та державі.

Щоб бути відомою й популярною, потрібно щось зробити у масовій культурі. Я ж нічого в ній не зробила. Працювала в жанрово складних формах, не брала інтерв’ю в зірок. Не тому, що мені нецікаво, а тому, що кар’єрно так складалося.

Інформаційний простір переповнений тиловими страхами та стереотипами. І майже не чути голосів реалістів, здатних говорити неприємні речі, зокрема військових, які бачать реальну картину.

Не дивлюся українського телебачення. Я на ньому працюю.

Зло існує тому, що привабливе, сильне й безкарне. Воно прагне до смерті, добро до життя.

Я емоційна покупчиня. Можу імпульсивно придбати щось дороге, хоча ношу здебільшого вінтаж за 250 гривень.

Я не така вже й репутаційно гладенька, як здається на перший погляд. Роблю й дурні вчинки.

Найбільш позитивно зворушливим моментом було отримання премії імені Георгія Ґонґадзе. Не могла в це повірити, напевно, з тиждень. Мені й досі здається, що нічого видатного насправді не зробила. Є багато людей у журналістиці, які щоденно роблять те, що й я. І точно не для премії, а щоб журналістика як професія інституалізувалася і тебе й колег, які працюють чесно, за стандартами, не плутали з медіакілерами. І коли це помічають це величезний акт поваги.

Передплатити журнал “Країна”