“Були готові, що нас розстріляють” – як зараз живе Гостомель, де у перші години війни йшли бої з елітою військ РФ

24 лютого вранці Росія почала повномасштабну агресію проти України. У перші години вторгнення окупанти зробили ставку на захопленні аеропорту “Антонов” біля селища Гостомель під Києвом. Ворог планував закріпитися на летовищі, щоб мати змогу перекидати туди резерви і розвивати наступ на столицю.

О 07:00 росіяни атакували адмінбудівлю аеропорту крилатою ракетою. А за годину з території Білорусі в напрямку Гостомеля вилетіло 34 вертольоти К-52. Три із них були знищені, але решта долетіли і почали наносити ракетні удари по оборонцях летовища. Після цього над Гостомелем з’явилися 18 вертольотів Мі-8 з близько 300 російськими десантниками, які вважалися елітою військ РФ. Зав’язався бій і ворогу вдалося захопити аеропорт. Проте пізніше спецназівці “Альфи” і бійці Сил спеціальних операцій повернули контроль над периметром “Антонова” і до 22:00 його зачистили.

Загалом бої за аеропорт з перемінним успіхом тривали до 6 березня. У результаті летовище було повністю знищене. В одному із його ангарів унаслідок російських обстрілів згорів найбільший у світі транспортний літак Ан-225 “Мрія”.

Успіхи українських Сил оборони в боях за “Антонов” стали одним з ключових факторів, який не дозволив агресорам розвинути наступ на столицю.

Сам Гостомель опинився під російською окупацією. Повністю звільнити селище ЗСУ вдалося на початку квітня.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Гостомелі і дізналася, як місцеві жителі пережили перші дні російського вторгнення і як змінилося селище за рік великої війни.

ДЕСЯТКИ ВЕРТОЛЬОТІВ

Із підприємицею з Гостомеля Іриною Хаміною зустрічаємося в селищі. Жінка має приємний дзвінкий голос, який тремтить, коли згадує перші дні повномасштабного вторгнення.

– Усе почалося 24 лютого о пʼятій ранку, – розповідає Ірина. – Прокинулись від того, що почули незвичні хлопки. Зайшли у соцмережі і зрозуміли, що почалася війна. Паніка була шалена. Спочатку збирали речі – накидали в кульки, що попало, бо тривожних чемоданчиків не було. Після того, як побігали по хаті – вийшли на двір. Живемо на центральній вулиці. Люди ходили по магазинах, скуповували продукти. Почали продавати хліб, торгували, заспокоювали людей і казали, що завтра будуть продукти теж. А у самих тряслося все всередині.

Біля 07:00 Ірина почула вибухи у військовому містечку. Росіяни атакували аеропорт “Антонов”.

– Але все одно продовжували продавати, бо людей була просто стіна. О 10:30 трохи всі вгамувалися. Вийшла на сходи магазину і почула сильний гул, незрозуміло звідки. Коли підняли голову – побачили, що на нас летять вертольоти – їх була сила силенна! У всіх були відкриті ляда і сиділи військові в амуніції, з автоматами, націленими прямо на людей. Вони настільки низько летіли – що здавалося ось-ось зачеплять нашу хату. За хвилину почули сильні вибухи й побігли у погреб, де зберігали консервацію. Почали молитися Богу.

Вертольоти відстрілювалися на аеродромі й поверталися до нас, згадує Ірина.

– Робили круг і від наших хатів знову починали пускати фаєра, і знову стріляли – це був просто сумасшедший гул. Мабуть, дві години він не вщухав. До вечора все трохи вгамувалося, тому ми вийшли на вулицю. Усе навколо – горить, димить, усе чорне. Почали носити до погреба воду, ковдри, теплий одяг і документи. Потім знову почалася канонада – летіли винищувачі, вертольоти, знов бій. Уже чули автоматні черги, стріляли всю ніч.

О 7:00 наступного дня вулицею Хаміної вже йшла колона ворожої техніки.

– Гостомель у перші дні був у паніці. Люди йшли – і просто плакали. Купували хто чотири тістечка заварних, хто пʼять кілограм солі – не знали, як правильно діяти. Росіяни перекривали дороги, ставили свої блокпости. Один до одного ми ходили тільки городами.

В окупації родина Ірина провела 16 днів. Це був найжахливіший час за всі мої 42 роки, каже схвильовано.

– Найстрашніший день був, коли бій йшов просто у нас під двором. Чули автоматні черги, як один одного стріляють, кричать, падають. У той момент усі ми вже попрощались із життям. Тоді й пропало у нас світло. Вдруге відчули страх, коли росіяни прийшли до нас у погреб – вибивали двері, витягнули нас – спершу чоловіка, потім мене. Положили на пол, спершу обшукали, а тоді поставили до стінки й направили на нас автомати. Дуже просили, щоб не вбивали дітей. Усе шукали нацистів, атовців. Потім перевіряли вранці і в обід. Добре, що нас хоч випускали, бо сусідів закрили в підвалі, а одних взагалі розстріляли.

За рік Гостомель дуже змінився, запевняє Ірина. Усі, хто повернувся, намагаються своїми силами допомогти й відновити селище.

– Забити дірку, вікно, посадити квіточки знов під забором, облагородити свої домівки. Життя вирує, відкриваються нові магазини на тих місцях, де були згорілі. Усі намагаються жити знову, пʼємо каву, ходимо в кавʼярні, посміхаємось. Робочих місць майже немає, але люди намагаються знайти роботу, роботодавці дають можливість заробити. Але у нас все буде добре, відновимося. Можливо, треба час, щоб зализати рани, щоб зробити навіть краще, ніж було.

НЕМАЄ РОБОТИ

Від Києва до Гостомеля їхати близько 30 хв маршруткою. Вартість проїзду – 43 грн, а у салоні майже всі місця зайняті. Пасажири їдуть з пакетами та сумками, у яких везуть покупки зі столиці.

Селище розміщено вузько, але на карті має витягнуту форму. Тому, щоб дістатися пішки з одного кінця в інший – знадобиться більше години. У Гостомель вʼїжджаємо з боку склозаводу, що стоїть над трасою навпроти автобусної зупинки та густого соснового лісу. Підприємство обстріляли у березні 2022-го російські окупанти.

– Центр через одну зупинку, вийдете зі мною, – каже жінка, років 50 на вигляд, у вʼязаній бузковій шапці на сидінні праворуч.

Проїжджаємо повз приватні будинки. Паркани прошиті кулями, рештки обірваних дротів де-не-де звисають зі стовпів. Між усього привертають увагу хати, що стали руїнами – деякі розсипалися на друзки й чорні розвалини припадають снігом, що літає в повітрі.

Виходимо навпроти невеличкої алеї. Зупинка, яку місцеві називають “центр”, розташована біля ряду старих залізних кіосків, переважно з господарськими товарами. Майже всі зачинені – чорні вікна без скла з решітками, зеленувата обшивка з обвугленими дірками, що поплавилась ще рік тому. За кронами дерев виблискують куполи храму.

Через дорогу від кіосків простягається зелена алея з каштанами, бруківкою та коричневими лавками. Одразу за нею – білий літак із написом “Гостомель”, обвитий синьо-жовтою “стрічкою” й пагонами калини.

На вулицях прибрано, але майже немає людей. Повз велосипедом проїжджає чоловік у картатій сорочці. Зупиняється біля лавки, з кошика над переднім колесом дістає квітчастий пакет. Уже трохи ближе помічаємо, що із собою привіз бутерброди.

– Погано на душі, – відповідає різко чоловік і спершу відмовляється говорити.

50-річний Олександр відмовляється називати прізвище. Має втомлений вигляд – синці під очима, згорблена спина. Чоловік має дужі широкі плечі, до яких пригнув у відчаї голову.

– Ти не розумієш, як воно, коли поруч хати розстріляні. Хат нема у людей! – продовжує Олександр. – Кажуть, що усе будуть робити після війни. У мене, слава Богу, будинок цілий, але сарай розтрощило.

До початку великої війни працював охоронцем на складах, що на краю селища. Під час окупації росіяни обстріляли приміщення, тому багато людей втратили роботу.

– Стєкольний завод розтрощений. Три тисячі людей остались без роботи только на стєкольном. А на складах я вже мовчу. Немає роботи… Молодьож беруть, а ти нікому не нада в 50 год. Хотя досвіду вистачає, а хочуть молодих.

На життя чоловік заробляє на тимчасових підробітках, іноді доводиться збувати металолом. У Гостомелі середня заробітна плата – близько 5000 грн, зізнається.

– Тоді (до 24 лютого 2022 року. – Gazeta.ua) була непогана зарплата – 13 тисяч. Не знав, куди їх дівать. Тут недорого було жити раніше. Ціни у магазинах піднялися, багато позакривалися. Хоча великі мережі відновили роботу, а “Фора” ж була повністю розбита. У кого гроші є – то відбудовують будинки. А у кого немає – так і сидять.

Найбільше постраждала північна частина Гостомеля та військове містечко, розповідає місцевий. Російська армія заходила у селище з боку Демидова. Було страшно, згадує перші дні наступу.

– Лежиш – і трусишся, а хата трясеться. Не міг такого уявити і представити. Коли забирали телефони, то до мене тоже приходили. Вибили вікно, залазить такий шпиндик мені по плече і каже: “Дядя, вы кто? Бандеровец?”. Який же я бандеровець? Я пішов у “Фору”, набрав вина, горілки – бо холодно і треба було якось грітись. Добре, що криниця є, і міг воду набирать, – каже наостанок чоловік і приступає до трапези.

КУЛЬТУРА Й ВОЛОНТЕРСТВО

Нижче вулицею у бік виїзду з Гостомеля йдемо до будинку культури. Проходимо старі розвалені будівлі й несподівано помічаємо, що біля деяких з них стоять модульні будинки. Їх отримали мешканці, домівки яких постраждали від обстрілів і не підлягають відновленню.

Будинок культури стоїть біля дороги посеред площі, вкритої зеленню. Білий величний фасад і високі вікна вже встигли поремонтувати після звільнення селища. За ним видніється спортивний стадіон, який донедавна був вкритий кратерами від снарядів. Зараз поле відновили і вже провели кілька матчів серед молоді.

Заходимо всередину крізь високі скляні двері. У просторій залі у два ряди стоять столи й стільці, тепло й пахне горілим воском. Біля панорамного вікна ліворуч за круглим столиком стоїть молода жінка. Пасма пшеничного волосся спускаються на вʼязану гачком хустку, який вона накинула на плечі. Із залізного чайника, що вже нагорів внизу, розливає віск у жерстяні банки.

Тут роблять окопні свічки, а праворуч зробили каркас для плетення сіток. Після початку повномасштабного вторгнення будинок культури перетворили на справжній волонтерський штаб. Його також використовують як пункт незламності. Росіяни під час окупації катували тут людей.

Із кабінету виходить жінка – у білій кофтині з національним прапором на грудях. Має коротко підстрижене волосся, очі підвела чорним олівцем. Це – керівниця відділу Культури, молоді та спорту Гостомельської селищної ради Катерина Павленко. Одразу пропонує провести екскурсію.

– Одну сітку вже сьогодні завершили, – проводить у комірчину за білими дверима. Усередині все заставлено коробками з ще не готовими сітками, білою і камуфляжною тканиною. – Саму тканину приносять люди, це для здешевлення, бо сама основа коштує дорого. Одна із самих зворушливих історій, це коли я йду вулицею, а мене кличуть бабусі: “Катерино Михайлівно, ми назбирали й зʼїздили купили сітку”.

На підвіконнях у залі стоять фотографії. На перших – розбомблене росіянами військове містечко і будинок, у якому проживала Павленко. Замість квартир – діра з повалені на землю вікна, стіни, бетонні плити.

– Я сама з військового містечка, це мій підʼїзд, – розповідає Катерина Михайлівна. – Колекцію фото підготували нещодавно.

Зараз відділ культури займається волонтерською діяльністю, організовує благодійні проєкти на підтримку ЗСУ і українців, що постраждали внаслідок війни. На світлинах можна побачити, як місто поверталося до життя після окупації – від розбитих будинків, розірваних росіянами вишиванок до плетіння сіток, спортивних змагань, мистецьких акцій.

СМЕРТНИКИ

До кабінету Павленко йдемо повз актову залу. З-за важких деревʼяних дверей чути гру на піаніно. Повільна мелодія котиться луною і заворожує. У Гостомелі досі працює мистецька школа, де сьогодні продовжують навчати й розвивати молодь.

Заходимо у маленьку кімнату без вікон. Кабінет радше схожий на склад з гуманітаркою – підлога, столи й полиці заставлені картонними коробками.

24 лютого Катерина Павленко прокинулась вдома близько 5:30 від дзвінків на телефон. Знайомий колега з Бородянки у слухавці сказав: “У країні війна! Збирайся на роботу”.

– Мали підготувати машини з гучномовцями, – згадує жінка. – Пішла на кухню, мої чоловік та син були теж вдома. Раптом почула ба-бах. Перший вибух закарбувався – близько шостої ранку на території військової частини це було. Мені треба було їхати на роботу – це не обговорювалось. У Гостомелі у нас є бабусина хата, де колись проживав брат з родиною. Це був єдиний прихисток, на який ми розраховували.

З будинку вилетіли дуже швидко, нашвидкоруч зібрали речі й документи, взулися на босу ногу. Взяли все, що завгодно, тільки не те, що треба, каже Катерина, всміхаючись.

– На нас зі здивуванням дивилися сусіди. Пішли на зупинку чекати рейсовий автобус – був звичайний ранок. Нас підкинули люди на машині, вийшли біля лікарні, у магазині взяли пляшку води й 700 грам бубликів. Потім ділилися ними з дітьми, коли сиділи у підвалі. І пішла на роботу, була нарада.

З будинку культури забрали печатку, документи і робочий ноутбук. Почали звозити їжу й воду, прибирали приміщення.

– Сиділи тут ще до обіду й не вірили. Таке було враження, що ти дивишся фільм. Ми коли почули гучні вибухи, вийшли тут на майданчик. Побачили ті чорні вертольоти, до десятка, а потім вже ховалися. Це були бої вже. Знали, що це аеродром, але не розуміли, куди стріляли.

По обіді зрозуміли, що треба йти додому. Родина ховалася у погребі сусідів, яких згодом розстріляли російські військові. Жили у будинку бабусі, що над центральною дорогою.

– Уже 25 лютого йшла колона, яку розбили на повороті на Ірпінь, коли був зірваний міст. Їхали біло-сірі машини, а вони (росіяни. – Gazeta.ua) сиділи зверху. Чоловік ще тоді сказав: “Смертники поїхали”. А вони зухвало сиділи.

Опалення й інших комунікацій незабаром не стало. Грілися цеглою й камінням, які розпалювали на газу.

– Чавун ставили серед хати. Таке сухе тепло, як в сауні. Сусіди віддали свої шапки, бо холодно було. Не знали, що відбувається, бо звʼязку не було. Виїхати не могли, не мали машини, а сусідів не знали. І якщо 24-го ще був рух, то 25-го взагалі нікого не було. Хто б міг подумати, що вони підуть прямо по подвірʼях, будуть заїжджати танками. У мене досі зімʼятий паркан, тому що вони паркувалися у нас на подвірʼї.

Катерина вже знала, що окупанти ходять дворами місцевих і проводять обшуки в будинках. Щоб врятуватися, заздалегідь зірвали паркани до сусідів. Це врятувало нас, каже жінка.

– Вони були на відстані 20 метрів. Коли вони зайшли, нас вже не було. Пішли на паралельну вулицю. Нам сказали, що там є дідусь з генератором, то хотіли підзарядитися. Там і залишилися – паралельна вулиця Лугова. Леоніда Адамовича памʼятатимемо все життя. Чоловік з сином пішли в “Фору”, бо сказали, що там віддають продукти. Як зараз памʼятаю, що взяли равлики. Люди розібрали звичні продукти, а різні делікатеси залишили. Їли картоплю в мундирах з равликами.

У підвал будинку почали сходитися й інші сусіди. Прямували на звук генератора, тікаючи від обстрілів і російських окупантів.

– Перші до нас забігли – родина з двома дітками. Були в істериці, тому що до них у двір заїхали танки, а сусідній будинок палав. Боялися, що вогонь перекинеться до них. Потім почали сходитися й інші сусіди. Напилися стільки вишневого компоту! Жартували, що святуватимемо перемогу під вишнями. Якось хлопці захотіли кави – готувала на свічці. У ложці по 20 грам гріла воду і підливала у чашку.

Виїхати з Гостомеля спробували 9 березня, адже зрозуміли, що окупанти вже скрізь. Кілька разів росіяни заходили у підвал, де ховалася Павленко.

– Вони були втомлені, одягнені, як із фільму – георгіївські стрічки, каски, повний фарш. Сів командир і каже: “Это не военная операция – это война, ребята!” – каже Катерина і на її очах виблискують сльози. – Коли виходили (з Гостомеля. – Gazeta.ua), нас було багато. Чекали офіційних повідомлень про евакуацію, тому що багато людей вивозили в Білорусь. Але зрозуміли, що є заручниками, і поки ми тут, наші захисники не зможуть росіянам давати відсіч.

Виходили у білих повʼязках та з пакетами. Оточили машину, бо це був єдиний шанс на порятунок, зізнається Катерина.

– Я йшла перша, за мною діти, батьки. Коли виходили, прямо над нами жужжали дрони. У кожному дваорі росіяни стояли з автоматами, але не стріляли. Ми були готові, що нас розстріляють просто, уже не було, чого втрачать, – каже жінка крізь клубок у горлі. – Побачили розбомблений склозавод, за нами почали бігти люди з багатоповерхівок. Назустріч летіли БТРи на великій швидкості, були обстріли – лягали під паркан. Під ногами валялись купи снарядів.

ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ

Катерина Михайлівна повернулася в Гостомель 14 квітня, за кілька тижнів після звільнення селища від окупантів.

– Купа заліза скрізь, пройти не можна, при тому, що з 2 квітня ми були звільнені. Уже щось було розчищено, але запах цей згарища дуже врізався в памʼять. Ходили дорогою, бо тротуари були закидані дротами. Гостомель був темний і сірий, але все одно рідний. Кілька днів не могла зайти в будинок, бо було заміновано.

Роботу з відновлення селища почали одразу. Викликали рятувальників, налагоджували комунікації і допомагали місцевим.

– Для мене було важливо пройти ланцюг бюрократичних моментів, тому що треба зрозуміти, що деокуповані міста – це паралельний світ. Тут було питання у відновленні комунікацій, безпечного пересування. Двічі на день були наради різних підрозділів – ДСНС, електриків. Приїжджали до нас з усіх областей. І ти бачиш, що вони, як мурахи, скрізь. У моєї колеги знайшли розтяжки в ліжку – небезпека була на кожному кроці. Ми стали згуртовані, чужі стали рідніші, ніж свої. Велика шана всім волонтерам, які доїжджали за будь-яких умов.

У Гостомелі розпочали відбудову і розвиток культурних обʼєктів. До допомоги залучали місцевих, волонтерів, спортсменів, митців. У селище запросили професійних психологів, які пропрацьовували з людьми їхні травми, отримані під час окупації.

– Після розмінувань постало питання відновлення – усі хочуть бігом і швидко, сьогодні і негайно. Бюрократична машина працює зовсім інакше. Не розуміють навіть такого простого моменту, що у кожному закладі розтрощені компʼютери, розкоцані були навмисно. А вони потрібні, щоб внести когось у базу даних. Крім того, люди, які вносять – теж втратили домівки. Від того, що вручну напишуть заяви – нічого не буде. Ми також втратили свого голову 3 березня, його розстріляли.

Російські окупанти розстріляли голову Гостомельської громади на Київщині Юрія Прилипка, коли той роздавав продукти постраждалим від війни мешканцям.

– Люди вже повертаються, я скажу більше – не збираються виїжджати. Побули на чужині і не хочуть туди повертатися. Відсотків 80% мешканців повернулися. Але у нас ще одна проблема – це безробіття. Незахищеною категорією стали люди, які були самодостатні і заробляли на батькі, дітей. А зараз їм просто немає роботи. У мене черга з людей, і це так страшно, коли ти йдеш по вулиці, а тобі кажуть: “Катя, дай роботу”. Через це зростає рівень напруги між людьми, ми ж не можемо терпіти біль постійно, ми як незагоєна рана.

На час окупації багато підприємців закрили магазини. Першими в Гостомель почали приїжджати ярмарки – продавали продукти, мʼясо, молоко, одяг.

– Коли почали перші ятки приїжджати, це було щастя. Бо продукти тоді можна було купити тільки в столиці. Перше, із чим всі їхали сюди, це були корми для тварин. Собак і котів було дуже багат. Усі були дуже віддані – перукарі працювали безкоштовно.

Близько 80% пошкоджених вікон у селищі вже замінили. Дахи ремонтувати важче, але більше половини вже вдалося полагодити. Багато будинків третьої категорії, які не піддаються відновленню, із ними ситуація трохи складніша.

У селищі на повну працює тільки один заклад освіти – ліцей №1. Садочки не працюють, тільки приватні, каже Катерина.

– Не відповідають умовам, там немає укриттів. Ліцей було відновлено за два місяці – родини, які навчалися, але виїхали – допомагали. Усе онлайн. Також у нас дуже активно розвивається медицина. У Гостомелі відновлена амбулаторія, у Горенці взагалі встановили сонячні батареї, тобто вони не залежать від перепадів світла. Приїжджають фахові лікарі, люди можуть отримати безкоштовну допомогу й ліки.

Після пережитої окупації місцеві мешканці стали більш рішучі, вважає Павленко.

– Більш відверті стали, але при цьому зняті маски. Єдине, що дуже гостро все сприймається і тому треба бути дуже обережними у висловлюваннях, діях. Люди дуже нетерплячі, бо втомились бути в постійній напрузі. Чекаємо на повернення наших хлопців і запускаємо нові проєкти на підтримку родин, у яких з війни прийдуть їхні близькі. Хочеться, щоб ми не забули, що є цінність зараз трохи інша. Не про світло зараз треба говорить, а про захист пацанів і все. Усе інше – єрунда…, – каже наостанок Катерина.

Жінка поспіхом виходить з кабінету і продовжує працювати. У будинку культури панує тиша, а на дивані під деревʼєяною стійкою сидить літній чоловік із сивим волоссям і глибокими зморшками біля очей.

– 37 днів сидів у підвалі, у військовому містечку, нас не випускали звідти. Але зараз не хочу про це вспоминать, – різко відказує і йде.

У селищі починає сутеніти. Сухий сніг дедалі густішає, однак на вулиці люди продовжують займатися своїми справами. На ігрових майданчиках, які яскраво виділяються кольоровими гойдалками, чути дитячий сміх.

Дорогою до зупинки зустрічаємо безліч національних стягів, які майорять на бурхливому вітрі. Багато їх і на вікнах будинків, на магазинах і у дворах. Нагадує про страшні події підбитий український танк, спалений і рудий. До нього місцеві й досі приносять квіти й іграшки, щоб вшанувати памʼять тих, хто загинув у боротьбі за Гостомель.