Імовірність перемир’я піднімає питання: чи можливе «життя з ворогом», якого не вдалося перемогти. У публічних дискусіях все частіше лунає посилання на так звану «фінляндизацію» як модель поступок Москві в обмін на збереження часткового суверенітету.
Однак історія Фінляндії показує, що її позиція в середині XX століття базувалася насамперед на власній відносній силі та специфічних геополітичних обставинах, а не на простому «примиренні з Кремлем». Напередодні Другої світової фінська суспільна й економічна орієнтація була тісно пов’язана із Заходом: англійська мова, культурні зв’язки та значна торгівля з Британією були важливими складниками її позиції.
Передумовою конфлікту з СРСР стала низка територіальних і безпекових протиріч, а також різні очікування обох сторін після миру в Тарту 1920 року. Коли Сталін висунув вимоги 1940 року, фінський політикум і суспільство відкинули частину поступок, що врешті привело до війни; парламент упередньо проводив лише часткову мобілізацію, розраховуючи на міжнародну підтримку, яка виявилася обмеженою й запізнілою.
Міжнародна допомога Фінляндії виявилася неоднорідною: кілька тисяч іноземних добровольців, моральна підтримка й санкції проти Москви не компенсували відсутності своєчасного і масштабного постачання сучасної техніки. Також політика великих держав у ті роки часто керувалася власними стратегічними цілями, що не збігалося з інтересами Гельсінкі.
Після війни Фінляндія розвинула двобічну стратегію: публічно — стриманість у відносинах з Кремлем, а непублічно — підготовку до можливого нового конфлікту. Було збережено оборонні укріплення, запроваджено загальну військову підготовку та сформовано великий резерв; водночас країна поступово інтегрувалася з Північною Європою і, згодом, з Європою у ширшому сенсі.
Паралелі з Україною частково доречні: у 1990–2013 роках у нас також були елементи нейтралітету й балансування між Заходом і Росією. Водночас існують ключові відмінності — хронологія, внутрішня мобілізація ресурсів і зовнішні обставини. Фіни переносили вектор на Захід в епоху ослаблення Москви; український рух на захід починався тоді, коли Росія накопичувала силу.
Сьогодні Україна має ряд об’єктивних переваг у порівнянні з фінським досвідом 1940-х: більші масштаби армії, розвиненіший військово-промисловий сектор, кращі фінансові резерви та відстань російських військ від Києва порівняно з підходом радянських військ до Гельсінкі в обох війнах. Водночас суб’єктивна залежність від зовнішньої підтримки і психологічні очікування від Заходу залишаються вразливими факторами.
Отже, «фінляндизація» як пряме перенесення моделі в український контекст є помилковою упрошеною аналогією. Історичний шлях Фінляндії був продуктом конкретних силових і часових співвідношень, внутрішніх рішень і тривалого двобічного підходу; українська реальність має інші передумови, можливості та ризики, які потрібно зважувати окремо.