Заняття в укриттях, дистанційна освіта, повітряні тривоги, відключення світла та тепла, гуркіт генераторів під вікнами, евакуація та розлука з друзями це реалії, в яких нині ростуть українські діти. Разом із батьками вони щодня вчаться долати виклики, зберігають оптимізм, стають сильнішими, продовжують розвиватися, будувати плани. Всі ці діти різногоЯКИМ віку, вони мають різні мрії та прагнення, але їх об’єднує одне життя під час війни.
У спецпроєкті Gazeta.ua та ЮНІСЕФ ми зібрали розповіді українських дітей та їхніх батьків, щоб показати, яким росте покоління війни.
Інколи доводиться сидіти у шкільному укритті цілий день
Марк Соломаха, 9 років
Навчається в 5 класі академічного ліцею в Борисполі на Київщині. Займається волонтерством
Кожен день у мене розписаний. Зранку йду на малювання, потім школа. Після уроків займаюся танцями. Коли лунає тривога і я вдома, то не завжди йдемо до укриття, бо поряд його немає. А у школі чи на гуртках спускаємося завжди, говорить Марк. Там їмо або граємо в телефонах. Буває, що бігаємо, хоч учителі й забороняють. На початку війни інколи доводилося сидіти в укриттях і цілий день. Тепер теж спускаємося туди часто. Якщо весело, перебувати там не набридає. До того ж усі розуміють, що це наша безпека. Тому можна й потерпіти.
Школяр завжди має із собою кишенькові гроші та перекус – яблуко й бутерброд.
Зарядних пристроїв із собою не ношу, каже Марк. Звечора ставлю телефон на заряджання, мені вистачає на цілий день. Не було такого, щоб забув його зарядити. Це вже стало звичкою. Коли вдома немає світла, то готую десерти тирамісу, моті та багато іншого. Мені це дуже подобається.
Родина школяра долучилася до волонтерства.
У всьому й завжди мене підтримує мама, – розповідає Марк. – Каже: “Ти все зможеш”. І я в це вірю. Хочу, щоб війна швидше закінчилась і всі повернулися додому.
Тепер діти мало граються на вулиці. Частіше вдома чи у школі. розповідає Наталія Іванівна, бабуся Марка. Вона очолює будинок дитячої творчості в Борисполі. – Коли мій син був малим, ніколи не купували йому іграшок, пов’язаних із війною. Вважала, що це погано. А нині гра у війну стала нормою. Онук за останні чотири роки вивчив усі види зброї.
Зауважує, що діти багато часу проводять у телефонах.
Помітила, що вони стають більш закритими. На це впливають і війна, і спосіб навчання, і скорочені уроки, й перебування в укриттях. Тому вони потребують психологічної підтримки, зокрема від учителів і батьків. Про мрії мало хто з дітей говорить. Вважають, що це щось потаємне. А бажання в усіх одне перемога.
Що змінилося за 4 роки:
– Із лютого 2022 року було пошкоджено та зруйновано понад 1700 шкіл та інших навчальних закладів.
– Через війну майже третина підлітків відчуває сум та апатію, свідчить опитування 2025 року. Це негативно позначається на їхньому щоденному житті.
Допомога школам, учителям і учням
– Завдяки платформі “Всеукраїнська школа онлайн” понад 810 тис. учнів отримало доступ до електронних підручників і навчальних курсів.
– 2025 року майже 434 тис. дітей отримало підтримку від ЮНІСЕФ.
“Головне, щоб діти росли в любові”
Каміла Андрющенко, 2 роки
Живе в місті Гайсин на Вінниччині. Має сестру, 11-річну Каріну, та братів – 9-річного Кіріла, 6-річного Макара, 4-річного Нікіту.
Коли почалася повномасштабна війна, Кірілу було лише три тижні. Сирени вили, а ми не знали, що коїться. Усі разом спускалися в погріб. Було складно, адже доводилося тягнути із собою дитячий візочок. 2023 року завагітніла вп’яте. Раділи з чоловіком, що це буде дівчинка. На той момент у нас уже були одна донечка та троє синів, розповідає мама дівчинки Аліна Андрющенко.
Попри страхи й ризики родина вирішила нікуди не виїжджати, хоч і була можливість. Вірили, що все буде добре.
З початком повномасштабної війни наші пріоритети стали дуже чіткі: здоров’я, життя й безпека, говорить Аліна. Нині ціни піднялися на все, тому сімейний бюджет розподіляємо на їжу, комунальні платежі, лікування дітей, розвивальні заняття. Довелося відмовитися від подорожей і планування глобальних покупок. Звісно, дітки ростуть і хочуть гратися, тому іграшки та книжки купуємо різноманітні, але переважно на дні народження, свята. Хоча, коли заходжу в магазини секонд-хенду й бачу якісь цікаві інтерактивні машинки чи ляльки, то купую.
Каміла наймолодша дитина в родині. Вона любить танцювати, ходити до дитячого садочка.
Каміла вже добре говорить. Першим її словом було “тато”, потім сказала “мама”. Сестричку Каріну називає чомусь Наною. Доньці однаково цікаво гратись як із ляльками, так і з машинками. А ще вона, як і всі наші діти, дуже любить тварин, особливо котиків і песиків, розповідає Аліна.
Зазначає, що через тривалі відключення світла розпорядок дня доводиться підлаштовувати під графіки.
Коли електропостачання є лише 4 години на добу, треба ловити момент, щоб організувати прання для нашої великої родини. А потім треба щось придумати, щоб іще й висушити речі, бо в будинку прохолодно.
Нині старші діти не ходять до школи зимові канікули продовжили через проблеми з опаленням. Молодші теж сидять удома, бо в дитсадку прохолодно. Аліна переживає, щоб не застудилися.
Коли вибирала дитячий садок, то у пріоритеті була наявність укриття, каже багатодітна мати.
Вона вважає: головне у вихованні дітей щоб вони росли в любові й бачили підтримку батьків.
Неможливо звикнути до реалій війни. Молодші діти бояться звуку повітряної тривоги, коли доводиться спускатися в укриття. Старші сумують за друзями, які з батьками виїхали за кордон. Узагалі, щоразу коли оголошують повітряну тривогу, а діти у школі й садку, серце не на місці, говорить Аліна. Попри війну життя триває, тому намагаємося відзначати сімейні свята, робити одне одному маленькі сюрпризи, проводити більше часу разом. Нас із чоловіком виховували суворіше, можливо, в деяких ситуаціях трохи обмежували. Ми ж намагаємося дати своїм дітям більше свободи.
Що змінилося за 4 роки:
– 2025-го в Україні народилося 162 778 дітей це найнижчий показник за роки незалежності.
– 3,6 млн дітей нині здобувають середню освіту в Україні. 2022-го було 4,3 млн.
Допомога батькам
Протягом 2025 року 7 млн осіб, зокрема й 2,5 млн дітей, отримали гуманітарну допомогу від ЮНІСЕФ.
Думали, що через місяць-два повернемося додому
Єлизавета Божко, 17 років
Народилася в Харцизьку на Донеччині. 2015-го родина змушена була переїхати у Кремінну Луганської області. З початком повномасштабної війни евакуювалися до Новояворівська на Львівщині.
Ми не хотіли залишати Кремінну, тягнули до останнього. Виїхали за 2 дні до того, як закінчилась евакуація з міста. Взяли з собою трохи одягу, телефони, зарядки і гроші. Думали, що через місяць-два повернемося назад додому. Автобусом дісталися до Слов’янська, а звідти поїздом до Львова. Нині живемо в шелтері при монастирі в Новояворівську, розповідає Єлизавета.
Зізнається, що на новому місці спочатку було важко спілкуватися українською. Бо раніше говорила в основному російською.
Кожне слово подумки доводилося перекладати. Коли пішла до школи, мені було складно відповідати на уроках. Почала над цим працювати. Слухала українські пісні, дивилася фільми українською, читала книжки. І з часом почала говорити вільніше, каже 11-класниця. Коли щойно приїхала, одна дівчинка сказала мені: “Тобі буде складно спілкуватися з місцевими, тому що ти не така, як вони”. Спочатку я теж дотримувалася цієї думки. А потім зрозуміла, що люди з різних областей України нічим не відрізняються. Тепер маю достатньо друзів.
На новому місці Єлизавета дізналася багато нового про українські традиції. І тепер теж до них долучається.
Мрію в майбутньому багато подорожувати, побувати в різних країнах. У планах на найближче майбутнє вступити до університету, знайти роботу, яка мені подобатиметься, створити сім’ю і жити спокійним життям.
Інколи Єлизавета сумує за рідним містом. Але не дозволяє цьому стану брати гору.
Розумію, що нічого змінити не можу. Тому просто приймаю ситуацію, каже школярка.
Що змінилося за 4 роки:
– Через війну майже 2,6 млн дітей змушені були залишити свої домівки. 791 тис. змінила місце проживання в межах країни, майже 1,8 млн виїхало за кордон.
– Кожній третій дитині-переселенцю віком від 15 до 19 років довелося переїжджати принаймні двічі. Спочатку зробили це через безпекову ситуацію. Удруге часто змінювали місце проживання, щоб отримати кращий доступ до освіти.
– 280 тис. учнів-переселенців навчаються в українських школах.
Допомога переселенцям
– Близько 225 тис. учителів отримало доступ до методичних матеріалів завдяки платформі “Всеукраїнська школа онлайн”.
– Торік 12 інноваційних хабів допомогли 20 тис. підлітків розвинути свої лідерські якості й потенціал у сфері науки, технологій та підприємництва.
Опитування ЮНІСЕФ, яке проводилось у січні-лютому 2026 року, показало, що кожен четвертий підліток втрачає надію на повну реалізацію свого потенціалу в Україні. Тому молодь потребує підтримки.
Треба обійняти й поговорити, коли дітям страшно
7-річна Ніколь, 9-річна Софія, 10-річна Стефанія, 12-річна Анастасія, 14-річна Христина,17-річна Каріна, 18-річний Ігор вихованці великої прийомної родини в Черкасах. Їхніми прийомними батьками стали Світлана та Олександр Спільніченки.
Разом із прийомними дітьми подружжя мешкають і двоє рідних – 22-річний Олександр і Даниїл, 14 років.
Одні діти відразу зрозуміли, що почалася війна, іншим довелося пояснювати. Говорили їм, що навіть у такій ситуації треба бути спокійними. Першим ділом навчили дітей швидко вдягатися, класти речі на свої місця, щоб у разі потреби все можна було відразу знайти. Старших дітей закріпили за меншими, щоб кожен відповідав за своїх молодших братика чи сестричку, – розповідає Світлана Спільніченко.
На початку повномасштабного вторгнення родина спускалася в укриття. Там було все необхідне, щоб перечекати якийсь час. Але згодом діти через перебування в підвалі почали сильно хворіти.
– Тоді вирішили, що не будемо спускатися туди щоразу, коли лунає тривога. Дивимося за ситуацією. Найчастіше спускаємося на перший поверх. Якщо летять ракети, біжимо до церкви. Там є коридор, з обох боків якого по дві стіни, каже прийомна мати.
Діти продовжують ходити до школи та відвідувати різні гуртки.
– Графіки відключень світла внесли зміни в наш розпорядок дня. Тільки-но вмикають світло й усі діти вдома, разом збираємося на кухні, починаємо готувати обід, вечерю. Якщо діти на заняттях, роблю це сама. Купуємо м’ясо, рибу, молочні продукти, овочі, фрукти. Стараємося, щоб наші діти добре харчувалися. Майже половина нашого бюджету йде на оплату комунальних послуг. Діти навчаються у приватній школі, також треба платити за деякі гуртки. Є волонтери, які нам допомагають. Без них ми не витягнули б. У Черкасах є кілька дитячих будинків сімейного типу, й усі ми дружимо. Ділимося тим, що маємо, розказуємо, де які знижки.
Під час відключень електроенергії родина часто збирається пограти в настільні ігри.
Інколи діткам буває страшно. Тоді треба обійняти, поговорити. Буває, що приходять і кажуть: “Мамо, хочу посидіти в тебе на руках”, говорить Світлана. Впевнена, що діти, які дорослішають під час війни, будуть зовсім інші. Вони набагато організованіші й відповідальніші. Наші вихованці ніколи нічого від нас не приховують. Коли їх переповнюють емоції, завжди діляться. Якщо погано себе почуваю, діти стараються поводитися тихо, допомогти. Коли тато всю ніч бігав вмикати й вимикати бойлери та насоси, прошу дати таткові поспати. І вони ходять тихенько, щоб його не розбудити. Діти стали співчутливими, добрими, завжди готовими допомогти одне одному. Хоча можуть і посваритися, але швидко миряться.
Діти Світлани й Олександра Спільніченків мають власні мрії.
Я займаюся спортом, мрію стати відомою спортсменкою, – каже 12-річна Анастасія. Коли виросту, маму з татом повезу в Грузію, бо вони хотіли б там побувати.
А я хочу, щоб мені купили фотоапарат, бо я мрію стати фотографом. Але поки що не можемо собі цього дозволити. Мама каже: “Якщо це справді потрібно, впевнена, що він у тебе буде”, розповіла Христина, 14 років.
Менші діти мріють поїхати на море, додає Світлана Спільніченко. Якось нас запросили три тижні відпочити в Туреччині. Ми поїхали й застрягли там на 2,5 місяця. Не могли виїхати, бо не було автобусів. Дітям дуже сподобалося в Туреччині, мріють іще там побувати. Під час відпочинку вони переключають свою увагу з тривог на щось позитивне.
Що змінилося за 4 роки:
– В Україні 10 086 дітей виховують прийомні родини й дитячі будинки сімейного типу. Ще 992 дитини мають опікунів або тимчасово проживають у родичів, знайомих, за даними Державної служби у справах дітей і Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності (перше півріччя 2025-го).
Допомога родинам
– 52 молодіжних центри і громадських просторів торік залучили понад 236 тис. юних українців до волонтерства та громадської активності.
– 2026 року ЮНІСЕФ планує надати гуманітарну допомогу майже 4,3 млн українців, зокрема 725 тис. дітей.