“Доця поклала в рюкзак вашу книжку”. Заради цього варто жити”

Головна Сторінка » “Доця поклала в рюкзак вашу книжку”. Заради цього варто жити”

Українізація має бути розумна

 Щойно повернувся з-під Корсуня на Черкащині, каже Сашко Лірник. Купив ділянку у Стеблеві, поряд із будинком Нечуя-Левицького. Будуватимуся. Колись мав хату у Стоянці на Київщині, але її розбили російські снаряди. Рух дає натхнення. Після поїздки зазвичай хочеться писати нові казки, виступати, грати на лірі.

Як навчилися грати на лірі?

 Самотужки. Кобзар Литвин показав принцип гри, але не вчив. Далі я сам фантазував. Кілька разів переробляв ліру. Замовив майстру Толі Пасічному. Зробив візуально красиву, але вона не грала так, як я хотів. Познайомився з німецькими лірниками, глянув їхні інструменти. Розібрав свою ліру і склав так, як вважав за потрібне. Тепер чудово грає. На відміну від грубого звучання народних аналогів. Мабуть, тому мене кличуть записуватися різні музиканти. Маю ліру майстра Гордія Старуха, але моя краща. Я вдосконалив інструмент як інженер. Завжди кажу: я не традиційний лірник, а сучасний. Якщо чули пісню “Ліра” гурту “Кому Вниз”, то партія ліри там моя. А ще записую її як супровід до моїх аудіоказок.

Війна це стрес не лише для дорослих, а й для дітей. Як казкар створюєте їм атмосферу захищеності?

 Саме цим і займаюся. Спілкуюся з дітьми-переселенцями. Вони розповідають страшні історії про те, як рашисти вбили їхніх батьків чи бабусь. Мені важко це згадувати, а для них це життєва норма. Поговорю з ними, а потім хворий лежу.

Чого прагне ваш слухач у час війни? Є потреба в тематиці, якої не чіпали до 24 лютого?

 Діти, які колись ходили на мої концерти, виросли та стали бійцями. Тепер телефонують із фронту і просять написати про війну. Скажімо, наш підрозділ провів таку операцію, напишіть про це казку. Однак таке просять дорослі. А батьки замовляють для дітей побутові козацькі казки з вишуканою українською, щоб вивчати за ними мову. Надсилають фото, де дитина з ліхтарем під ковдрою читає мою книжку. Чи пишуть: “Ми переїжджали й узяли тільки ліки й найнеобхідніше, а доця поклала в рюкзак вашу книжку”. Заради цього варто жити.

Експериментуєте в казкарстві?

 Весь час пишу та пробую щось нове. Якось з’явилася ідея математичної казки. Є наукові. Казка про Кощієву голку це короткий курс “сопромату” (опору матеріалів. Країна). Є й псевдонаукові. Працюю над циклом міської казки. До мене в українській літературі це робив тільки Всеволод Нестайко в “Незнайомці з тринадцятої квартири”. Решта бавиться в зайчиків-­білочок, хоча діти не люблять сюсюкань і примітивізму. У мене казки про лікаря, швидку допомогу, бабцю, яка колекціонує рецепти. Найважливіше те, що я пишу твори з життя. Остання казка про ротвейлера Боньку й шоколадну булочку.

Бійці телефонують із фронту і просять написати про війну

Чи відрізняються реакції на вашу творчість нині й до великої війни?

 Думаю, ні. Намагаюся зачіпати вічні теми. У мене немає прямої історії: пішов, упав, ударив, засміявся. Мої історії ґрунтуються на почуттях. Мабуть, реакція та сама, хіба що поглиблена війною, люди скучили за хорошим словом. Я антиквартальник. Там про все, що нижче пояса, й дебілів, а в мене Бог у кожній казці.

На ваших концертах є не тільки малеча. У чому секрет казки, яка подобається і дітям, і дорослим?

 Для дорослих цікаво писати тому, що там можна створювати психологічні сюжети. Про кохання, емоційні переживання. Діти із цим іще не знайомі та сприймають це як тло, на якому вимальовується сюжет. Дорослий гумор має іншу специфіку. Це означає не якесь паскудство, а відмінність. Дорослі більше цінують побутові казки, де є звичаї, поведінкові лінії, психологічні портрети. Діти це теж сприймають, але по-своєму.

Як перевіряєте, вдалася казка чи ні?

 Яскравий приклад “Пекельна хоругва”. Був на кінопоказах і спостеріг, що люди сміються саме в тих місцях, де я хотів як сценарист. Це щось на рівні шаманства. Тішишся, коли інтуїція не підводить.

Віддаєте перевагу аудіоказкам чи традиційному написанню книжок?

 Раніше лінувався записувати, тому надиктовував. Тепер з’явилася можливість доступу до ширшої аудиторії. Пишу, щоб викласти у фейсбук чи ще десь. Крім того, люблю розказувати. Я оповідач. Щодня записую для Польського радіо нову казку. Я її не читаю, розповідаю з голови. В аудіоформаті не зв’язуюся з видавництвом, друкарнею, логістикою й редакторами. Сам записав і пустив у світ. Хоча розумію потребу паперової книжки.

Як потрапили в російський Мурманськ?

 Це були совєцькі часи узаконеного рабства. Хотів пов’язати долю з морем і кораблями. Закінчив Одеський інститут інженерно-морського флоту. Після випуску не міг сам вибирати місце роботи. Мав їхати за розподілом у наказовому порядку й відпрацювати там п’ять років, як кріпак. Ніхто не питав, подобається це мені чи ні. За цей час людина створює сім’ю, пускає коріння й осідає. Це була злочинна система перемішування народів: в Україну присилали москалів, а українців у Московщину. Так потрапив до Мурманська. Однак мені вистачило сили духу покинути чужину й повернутися.

Ви виконували обов’язки начальника корпусного цеху на заводі. Чому не стали начальником?

 Вимагали, щоб я вступив у партію. Це була обов’язкова передумова призначення. Відмовився. Кар’єрне зростання хвилювало найменше. Вабили музика й культура.

Маєте незвичні історії із суднобудівного періоду?

 Я працював на півночі Росії докером у порту. Якось до нас пристала крижина з Баренцового моря, а на ній білі ведмеді. Це вони в кіно як сніг, а насправді брудні. Величезні і стрибають з місця на 10 метрів. Справжні хижаки. Ми спочатку ховалися від них у бараках, а потім вийшли й почали годувати згущенкою. Були молоді, дурні й хоробрі. Кидаємо їм банку згущенки, а ведмідь її пазурем чирк: розрізав навпіл і вилизує. А пазур у нього завбільшки з мій великий палець. Ведмеді чекали, коли ми піднімемо вантажі під ними жили щури, якими хижаки любили ласувати.

Коли приїхали в Україну, починали все з нуля?

 Так. Спершу клав цеглу, потім узяли інженером. Спеціалізувався на будівництві клінік. Це подобалося. Заробляв пристойно.

Як почали писати казки?

 Я виріс у сім’ї вчителів. Батьки читали, а потім обговорювали зі мною прочитане. Топимо грубку й читаємо “Гайдамаки” Шевченка. У такому середовищі гріх не писати казок. У 3 роки навчився читати, а в 4 написав першу казку. Створив її у віршах. Казка була про золоторогого оленя. У садочку мене всім показували як вундеркінда. Решту дітей кладуть спати, а я розказую казку комісії. Отримав перший гонорар червоні райські яблука. У школі брав участь у КВК, ставив спектаклі. В інституті агітбригади й самодіяльність подобалися більше за інженерну справу. У Мурманську те саме: мистецькі гуртки, виступи, вистави. Створив там українське земляцтво. Ми щотижня збирались, і я щоразу готував якесь оповідання, віршований анекдот чи пісню. Відчув, що оповідати це моє. Мені це вдається легко та приємно. Коли повернувся в Україну, був членом журі фестивалю співаної поезії “Срібна Підкова”, потім лірником у гурті “Вій”. Доки музики налаштовували інструменти, на сцені 10 хвилин нічого не відбувалося. Я заповнював ці паузи історіями й казками. Коли “Вій” їздив у Крим грати інструментальний джаз, я сідав на набережній і казкував. Люди підходили, і я заробляв більше, ніж весь “Вій”.

Де мали перший сольний виступ?

 Хоч як дивно, у Москві. Це був 1989-й. У Мурманське культурне товариство прийшло запрошення від представництва Кабінету міністрів України в Росії на фестиваль української діаспори. Тоді ще не було українського посольства. Писалося так: якщо маєте співаків, музикантів і танцюристів, присилайте. Поміж мурманських земляків тільки я грав і співав. Приїхав із гітарою. А там помпезний захід у колонному будинку союзів. Посли, урядовці, класичні хори, відомі виконавці, танцюристи. Здається, навіть наш Дмитро Гнатюк був. І тут я в дірявих штанях і синьому светрі з жовтим написом Beverly Hills та розстроєною гітарою. Відчув дисонанс: високі професіонали і я з трьома акордами. Вийшов і мовчу. А потім кажу: “Я не співатиму. Краще казочку вам розкажу”. Називалася вона “Про жида Лейбу, пудика й оселедця”. Це була правдива історія, яку почув від батька. Спіймав натхнення й мене понесло. Відчув, що лечу над сценою. Розказав, а в залі тиша. Думаю: зараз мене вб’ють. А за секунду шалені овації й перше місце фестивалю. Переконався: це мій жанр.

Маєте учнів чи послідовників?

 Мене дивує, що сценічним казкарством займаюся тільки я. Колись були охочі, яких пробував учити, але вони не були фанатами справи. Думали, що казкарство одразу принесе прибуток. Одначе це шлях. Таке не стається моментально. Має бути орієнтація на якість, а не на швидкість заробітку. Від перших виступів до комерційного успіху минуло років 20. Я довгий час заробляв будівництвом і видавав диски з казками своїм коштом. Якщо ти робиш щось добре, рано чи пізно це оцінять. Утім, треба любити те, що робиш, і вміти чекати. Казкар це філософ-міфотворець, який впливає на людей словом. Без цих якостей і таланту ти успіху не досягнеш. Коли я пишу, творю свої всесвіти.

Нині попит на ваші казки не знизився?

 На жаль, багато українців вимушено виїхало з країни. Моя пошта розривається від прохань: дайте нам казки та книжки. За моїми казками діти-біженці вчать українську мову в Німеччині. Мені присилають відео, де це зафіксовано.

Мультфільм за вашим сценарієм “Моя країна Україна” отримав Шевченківську премію, але вас немає поміж лауреатів. Чому?

 Це дивна історія. Мені навіть не сказали про це. Премію отримав режисер Степан Коваль, хоча фільм робила ціла група людей. Ідея та сценарій повністю мої. Я байдужий до нагород. Отримав премію Лесі Українки за сценарій “Пекельної хоругви” й тим задоволений. Фільм намагалися затерти й “не помітити”, одначе ми пробилися. Отримали найдорожчу нагороду приз глядацьких симпатій премії “Золота дзиґа”.

У кіно знімалися?

 У “Пекельній хоругві” грав себе лірника. Задумка була цікава, але вдалося не все, що хотілося. У “Чорному козакові” грав кацапа Владіміра. Це був зрадник і падлюка. Цю роль можна розтягти на меми. Зокрема Владімір повторив фразу президента-втікача: “Астанавітєсь!” Були й інші фрази, які глядач сприймав не сперечаючись.

Треба, щоб дитина відчула: ця мова модна, красива й багатша за російську

Волонтерите тепер?

 Продовжую те, що почав 2014-го. Не афішую, але помагаю. Якось купив джип на фронт своїм коштом. Допомагаю тим, кого знаю особисто. До мене часто звертаються від відомих політиків до незнайомців: прорекламуйте зірковий збір. Маю гіркий досвід: двічі збирав кошти й мене підставили на велетенські суми. Довелося продавати свої речі, аби віддати гроші. Хоч як це цинічно звучить, але війна це й кормушка для нечесних людей. Усе, що маю, моє чесне ім’я, десь замажуся все. Займаюся дітьми-сиротами й евакуйованими. Це волонтерство чи ні? Бо в нас звикли, що волонтер це той, хто везе щось на фронт. Однак у тилу теж є місце для волонтерства.

Що робите з дітьми, які відчули гіркоту війни?

 Займаюся ними з березня 2022-го в Холодному Яру, в селі Мельники. Там є база фестивалю “Крутий заміс”, яка має змогу приймати діток. Там їх годують і розважають. До мене привозять дітей, і я з ними товчуся. Мову вчимо, казки розповідаю, забавляю, як можу. Роблю все, щоб діти почувалися, як у великій родині. Створюю їм атмосферу домашнього затишку. Діти переважно російськомовні, тож працюю над розширенням їхнього знання української. Українізація справді має бути розумна. Радикальністю можна здобути тільки політичні бали. Переконати перейти на українську можна цікавою казкою, піснею, фільмом. Зацікавленням і мотивацією. Треба, щоб дитина відчула: ця мова модна, красива й багатша за російську. У вимушених переселенців зі сходу України є ментальний блок “українська мова відсталих селюків”. Моє завдання зняти його. Працюю над цим не тільки з дітьми, але й з їхніми батьками. Доводжу, що українська потрібна, престижна й сучасна мова.

Ви тривалий час працювали в Росії. Коли зрозуміли, що Росія може зайти так далеко, як зробила це 24 лютого 2022-го?

 Знав це ще з дитинства. Батько вчив мене: це наші вороги. Я знав, що напад буде. Розумів, що вони нас гнобили й лізтимуть далі. Для когось це було відкриттям, а для мене закономірністю.

Яка національна ідея росіян?

 Росіяни здебільшого не створюють, а привласнюють чуже й видають за своє в культурі й не лише. Це факт. Їхня національна ідея вкрасти так, щоб за це нічого не було. Вони за натурою раби. Тюремщина їхній ідеал.

Багато митців говорить про потребу культурного карантину на все російське. Скільки він має тривати?

 Завжди. Для мене не існує росіян у принципі. Я не цікавлюся, не дивлюся, не читаю їх і не сперечаюся з ними. Для мене вони давно померли ще до свого народження. Мене дивують люди, які намагаються їх у чомусь переконати. Кого? Там чорне провалля.

Нещодавно вам виповнилося 60. З’явилося нове розуміння чи сприйняття реальності?

 Ні. Життєва мудрість прийшла до мене в 40. Відтоді нічого істотно не змінилося. Колись думав: 60 це глибока старість. Тепер розумію, що ні. Теперішню мудрість на молодість не поміняв би. Єдине що здоров’я трішки додати б, решта мене все влаштовує. Пожив, побачив. Можу писати й оповідати. Люди мене пізнають і мають потребу в моїй творчості. Задоволений цим.

Кажуть, що це війна на роки. Культурна перемога рівнозначна збройній?

 Будь-яка війна йде за культуру. За мислення, мізки, цінності, а не території. Майно це ніщо, лише тимчасова матерія. Це як у фільмі “Прибульці” з Жаном Рено: лицар із минулого попав у сьогодення і хвалиться тим, що має 200 мішків перцю. Матеріальні цінності плинні, а духовні орієнтири визначальні. Це в середньовіччі люди захоплювали рабів і території. Росія прагне нав’язати свої ідеї всьому світу. Через університет Патріса Лумумби насаджує свої уряди, купує Анґелу Меркель і Віктора Орбана. Путін удосконалив методику Чингісхана з підкупу владної верхівки. Культура це не тільки книжки та фільми, це мислення народу. Тому це війна за неї. Культура орди бореться проти культури українського землеробства.

Про що мрієте після перемоги?

 Зняти два фільми “Пекельна хоругва-2” і “По сліду вовка”. Видати кілька книжок. Поїхати на Індійський океан і в Єгипет, на Марса-Алам.

Дружина підтримує в цих мріях?

 Авжеж. І не тільки в цих. Вона моя опора й порадниця по життю. Я без неї не був би тим, ким є тепер. Їздить зі мною на виступи, коли може. Співає на записах моїх аудіоказок. Леся частина моєї казки, яка стала реальністю.