“Коли працює артилерія, почуваєшся мішенню. Це важко”

На фронті в борщ додають консерви

Живу в Бучі, поблизу Гостомельського аеродрому. Вранці 24 лютого почув звук літаків, не схожих на пасажирські, потім стало чутно вибухи. Зрозумів, що це напад. Ще 2014 року читав статтю, як можуть починатися воєнні дії. Все було описано в похмурих фарбах і на той час здавалося нереальним. Проте в голові відклалося, як потрібно діяти насамперед.

Деякі речі збирали напередодні, бо говорили про ймовірний напад Росії. Але повною мірою ми не були готові. 24 лютого ще поїхали в магазин. Там була метушня, люди все скуповували. Першу ніч пересиділи в підвалі. Біля нас снаряд влучив у переїзд, ми бачили заграву від вибуху. А о шостій ранку пролетів винищувач на рівні вікон дев’ятого поверху. Тоді точно вирішив: потрібно терміново вивозити родину. Поїхали до друзів у Верховину Івано-Франківської області. Діставалися туди добу.

Старший син навчається на першому курсі військового інституту. Дорогою вирішили: тільки-но доберемося до місця, одразу підемо у військкомат. У Верховині до нас приєдналися ще двоє сусідів. Мені дали повістку на 5 березня. Призначили начальником їдальні у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Тепер наш взвод тримає позиції в Запорізькій області.

Спершу було незвично. Хоча 30 років тому я проходив військову службу, та в будівельному батальйоні нам навіть зброї не видавали. Тому навчатися військової справи довелося з нуля. Багатьом побратимам також.

Буває, готуєш сніданок чи обід, і раптом починає бахкати. Коли обстріли близько, ховаємося в укриттях. Настрій зіпсований, але готувати все одно треба. Потрібно знаходити сили, щоб тримати стрій, бо війна війною, а обід за розкладом.

Важко порівняти роботу у престижному ресторані та бліндажі. Умови праці різні, тому доводиться пристосовуватися. Ми споруджували вогнища, топили дровами. Тепер роботу спрощує газова плитка, яку передали власники мережі ресторанів “Флагман”, де я працював до війни.

Мушу навчатися нового. Досвід досвідом, але на одному малому пальнику зварити всім кашу це теж особливе вміння.

Круглий рис важко приготувати в каструлі з тонким дном. Якось пішов димок, каша пригоріла. Але хлопці бачать, що я всіма силами віддаюся справі, тому жоден не фиркнув. Усі ставляться з розумінням.

Солдати харчуються тричі на день, але якогось стандартного меню немає. Як складаю раціон, дивлюся, що потрібно насамперед приготувати, а що можна відкласти. Хочеться з нічого створити добрий настрій нашим бійцям. Тому намагаюся, щоб навіть найбанальніша страва була смачна. Думаю, що це вдається, адже люблю фантазувати з різними продуктами.

На фронті коронної страви немає. Добре, коли є волонтерські запаси й ними можна розбавляти буденні каші. Коли готую горохову, але є ще консервована сочевиця, то можна скомпонувати й виходить смачно. У борщ також додаю різні консерви й він ­вдається смачнішим, ніж удома. Намагаюся, щоб звичайна перлова каша, яку у війську називають “дроб 16”, була, як ресторанне ризото. Усе потрібно довести до необхідної консистенції, додати правильну кількість тушкованки, піджарки, приправи. Цей загальний баланс доводить до приємного результату.

Якось їхали в місто за найнеобхіднішими продуктами. Але захотілося чогось незвичного, тому купив курячих сердець. Із них зробив шашлик, усі були задоволені.

Жартую, що після перемоги деякі страви перекочують до мене в ресторан. Наприклад, на Великдень привезли багато варених яєць. У волонтерській допомозі знайшов консерви. Смакували яйцями, фаршированими тунцем із восьминогом. У ресторані ця страва мала б попит.

Отримуємо велику допомогу від волонтерів, багато чого передають знайомі. Мої роботодавці з ресторану присилають дорогі речі. Говорять: “Руслан, ти тільки кажи, що треба. Допоможемо, чим зможемо”. Це ще раз переконує, що фронт без тилу, як автомат без магазина. Проте кілька разів я відмовлявся від деяких продуктів, бо розумів, що цього в нас вдосталь. Просив передавати пізніше, щоб усе використовувати з розумом. А дитячі малюнки з побажаннями це те, що завжди додає сил.

У роботі від світанку й допізна. Закінчив готувати сніданок, починаю обід. Але на режим роботи ніхто не скаржиться. Усі розуміємо, що цивільним людям також важко.

Щоразу після їжі хлопці підходять подякувати. Побратими кажуть: як добре, що тебе призвали. Іноді хвалять, що готую смачніше, ніж удома. Це приємно і надає крила. Розумію, що тут перебуваю недаремно.

Емоційно вітаємо один одного з днем наро­дження. Побратими подарували мисливський ніж, якого справді не вистачало. Одного разу хлопцеві мати передала на іменини бісквіт. Коли їдемо за продуктами, то можемо купити торт, щоб когось привітати. Потрібно створювати невеликі моменти свята, адже похмурості й сірості вистачає.

Використовуємо привізну воду у пляшках. Доводиться заощаджувати. Часто згадую маму, яка постійно казала економно використовувати воду та продукти. Колись це мене смішило, іноді навіть дратувало, а тепер добряче виручає. Коли повернуся додому, обов’язково їй подякую.

Деякі речі, без яких на перший погляд можна обійтися, суттєво спрощують воєнні будні. Наприклад, допомагають у польових умовах паперові рушники. Такими дрібницями можна спрощувати побут і підвищувати ефективність служби.

На першому місці завжди були людські цінності любов до дружини, дітей, країни. Тут розумієш, що все це не порожні слова. У польових умовах навчився радіти простим речам. Наприклад, просторому спальнику. Мій зріст 186 сантиметрів. Спершу нормально спав у звичайному спальнику. А потім почав відчувати щось схоже на клаустрофобію. У волонтерській допомозі знайшов широкий німецький спальник. Ліг у нього, як у ліжко. Раніше сам би не зрозумів, яка це радість. Також рятують засоби від комах. Улітку комарі й мошки турбують на передовій.

Найбільше не вистачає спокою, до іншого можна звикнути. Адже, коли працює артилерія, почуваєшся мішенню. Це важко.

Скучив за сім’єю, рідними, друзями. У Бучі в нас дружний будинок. Із сусідами організовували свята, я готував плов у нашому дворі. Мрію після закінчення війни знову зібратися разом, накрити стіл. На жаль, уже не вийде зустрітися з усіма. Деяких людей росіяни розстріляли під час окупації. Є сусіди, які з початком повномасштабної війни теж вступили до лав ЗСУ. Сподіваємося, що всім світом переможемо путінську орду. Хочеться повертатися до будівництва нашої країни. Щоб кожен на своєму місці займався тією справою, яка вдається найкраще.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”