Це жахливо, але витримаємо й це, каже мені Алла Миколаївна про підрив Каховської гідроелектростанції. Вона приїхала у столицю на День Києва. На кінофестиваль після річної розлуки з домом. Точніше, з двома: до великої війни жила на два міста в рідному Херсоні й Києві.
Питаю, як зустрів її стольний град після року життя в Румунії й Англії.
Радісно. Попри нічну ракетну атаку ми одне одного впізнали. Тішуся травневим Києвом, як дитиною рідною.
Розповідає, що перед нашою зустріччю дала коментар якимось “журналістам”. Питали, коли закінчаться атаки і хто в цьому винен?
Відповіла: ракети закінчаться тоді, коли в Росії скінчиться путінізм і рашизм. Я ж правильно сказала?
Колега-фотограф Тарас говорить, що то були росіяни, він загуглив назву телеканалу.
Дивно, а розмовляють доброю українською. Ти ба, як русня маскується. Теж мені “хорошие русские”, обурюється пані Алла.
Запитую, що планує зробити після визволення Херсона.
Полагоджу все на дачі. Російські окупанти вирвали замки й жили там. Викрали човен. Мабуть, іще щось. Добре не знаю, бо змушена була виїхати на публічних осіб москалі полювали. Рано чи пізно прийшли б і до мене.
Алла Миколаївна розповідає, що будинок, зі слів сусідів, ніби вцілів, але це допотопна інформація. Що сталося з домом після затоплення, не знає.
Питаю, які окупанти зблизька, адже пані Алла виїхала не одразу. Каже: “Дикуни і звірі. Їх би цивілізувати, але це ведмеді з гранатою”.
То що, після фестивалю назад у Англію? цікавлюся.
Та як можна! Я вірю в Збройні сили України. А раптом вони до осені Херсонщину звільнять? Я квіти посадила б.