Київ і Стамбул мають чимало історичних паралелей, але їхні політичні реалії разюче відрізняються. Обидва міста пережили соціальні потрясіння, революції та зміни, які визначали майбутнє їхніх держав. Проте сприйняття їхніх мерів суспільством відображає глибину політичних традицій і рівень довіри до місцевої влади.

Стамбул: мер як політичний лідер

У Стамбулі місцева влада демонструє здатність бути потужною політичною силою. Опозиційний мер міста — не просто адміністратор, а реальна альтернатива чинному президентові Туреччини. Його арешт викликав масові протести, адже стамбульці бачать у ньому не лише чиновника, а й захисника їхніх інтересів, здатного кинути виклик системі. У Туреччині мер Стамбула — це політик національного масштабу, чий вплив виходить далеко за межі міської адміністрації.

Київ: мер як символ минулого

У Києві ситуація інша. Віталій Кличко не сприймається киянами як лідер, готовий відстоювати їхні інтереси. Для багатьох він залишається не стільки політиком, скільки фігурою, яка пройшла шлях від вуличного бійця 90-х до посадовця, що змінював покровителів — від кримінальних груп до олігархів. Його зв’язки з такими постатями, як:

• Ігор Ткаченко (“Череп”) та Ігор Фадєєв (“Москва”) — лідери кримінального світу Києва 90-х;
• Віктор Рибалко (“Рибка”) — людина, яка дала йому старт у міжнародному спорті;
• Ігор Бакай — олігарх, що втік до Росії;
• Олександр Омельченко — ексмер Києва, чию довіру Кличко зрадив;
• Дмитро Фірташ і Семен Могилевич — впливові бізнесмени, під чиїм крилом він опинився;
• Петро Порошенко — з яким Кличко домовився про розподіл сфер впливу на “Віденській зустрічі” за участі Льовочкіна та Фірташа, де Київ відійшов йому, а президентство — Порошенку;
• Валерій Хорошковський і київський авторитет Анатолій Милявський (“Макс”) — його нинішні політичні партнери, — пояснюють, чому Кличко не став народним лідером. Багато хто підтримував його на цьому шляху, але важко згадати, кому він віддячив взаємністю.

Один діяч у критичний момент сказав “куля в лоб” і, попри причетність до системи, зумів мобілізувати суспільство. Кличко ж не спромігся навіть на це. Якби його заарештували, масових протестів у Києві, найімовірніше, не було б. Його не вважають борцем за демократію чи принциповим опозиціонером — він асоціюється із системою, а не з боротьбою проти неї. Навіть у боксерському середовищі він давно втратив підтримку через зміну пріоритетів і способу життя, але це тема для окремого матеріалу.

Висновок

Стамбул доводить, що місцева влада може бути реальним політичним важелем. Київ же показує, що навіть мер великого міста залишатиметься другорядною фігурою, якщо його авторитет тримається на особистих зв’язках, а не на підтримці суспільства.

Головне питання: чи можливий у Києві мер, який стане справжнім народним лідером? Сьогодні столиця не має “опозиційного мера”, якого б люди захищали від політичного тиску. Але ця ніша відкрита. Питання не в тому, хто очолить Київ після Кличка, а в тому, чи з’явиться лідер, який боротиметься за місто, а не стане черговою технічною фігурою, що підтримує баланс між угрупованнями, які десятиліттями контролюють столицю. У киян був шанс створити справжнє громадянське самоврядування. Чи скористаються вони ним у майбутньому — залишається відкритим питанням.