Збереження мотивації Збройних сил і суспільства до продовження війни – найбільший виклик для України 2024 року
МОБІЛІЗАЦІЯ ЯК ПРОЦЕС ПЛАНУВАННЯ
Увесь гармидер навколо мобілізації почався з хайпу Мар’яни Безуглої. Депутатка від “Слуги народу” звинувачувала генерала Валерія Залужного у відсутності плану на війну 2024 року. Цим вона здивувала спеціалістів із військового планування. Бо планування якраз і базується на мобілізації. Військові і будують, як правило, кілька альтернативних планів, розрахованих на ресурси. Ось скільки в нас бригад із стовідсотковим штатним наповненням і забезпечених технікою – наступаємо. А ось за такого розкладу, коли в нас не вистачає ресурсів, стаємо у стратегічну оборону.
І хоч би яке технологічне було ХХІ століття, основний ресурс – не літаки і бронетехніка, а навчені ними користуватися люди, убезпечена логістика на всіх рівнях, якісне командування й система взаємовідносин в армії.
А все це базується на системі мобілізації як основі функціонування армії. Тому всі запитання – передусім до політичного керівництва. І про це чітко заявив Залужний на своєму брифінгу: ми робимо запит, а політики мусять ухвалити відповідні закони й підзаконні акти, щоб забезпечити нам постійне і стійке надходження резервів. Яке Збройні сили України навчать, розподілять і відправлять виконувати бойові завдання. Як політики забезпечать мобілізаційний процес, так і здійснюватиметься військове планування.
КОНФЛІКТ МІЖ ПОЛІТИКАМИ І ВІЙСЬКОВИМИ
Конфлікт є від самого початку війни. Причина – рейтингозалежність влади й особиста аплодисментозалежність президента Володимира Зеленського.
Він звик грати на сцені. Де він основний персонаж. А решта персон може бути присутня лише як хор, оркестр чи взагалі декорації. А тут ЗСУ й суспільство загалом сприймаються як основний суб’єкт забезпечення суверенітету країни і здобуття перемоги. І система управління, побудована на фаворитизмі й нависанні над вухами головного нарциса, пробуксовує.
З одного боку, наче все просто: Офіс президента, де фактично рішення проговорюються і приймаються вузьким колом людей, має мало бюрократії. А що? Придумали тему, визначилися з виконавцями й інформаційним супроводом – і вперед. Наказ – виконання – звіт.
А в основі конструктора: щоб і щось відбулося. Але і щоб основні електоральні групи були задоволені.
Офіс президента надзвичайно концентрує владу: уряд зведено до статусу департаменту, Верховна Рада – на підтанцьовуванні. Місцеве самоврядування як можливий суб’єкт співпраці у плані обороноздатності – взагалі нижче за плінтус. А вся інформаційна комунікація із суспільством – через смішний “єдиний марафон”. Який навіює потрібні владі наративи значній частині населення. Але зовсім не працює з експертним середовищем і не розрахований на діалог з активною меншістю.
Тому новий законопроєкт про мобілізацію наче й урядовий. Але всі насправді знають, де його напрацьовано.
Шмигаля ніхто не критикує. До Умєрова запитань – трішки. Усе – до Єрмака.
ПИТАННЯ МОБІЛІЗАЦІЇ
Мобілізація – це про справедливість. Треба мобілізувати 400-500 тисяч? Рахуємо. У нас на початку повномасштабної війни на підконтрольній території жили майже 35 мільйонів людей. Тобто нині в наявності десь 30 мільйонів із перекосом у бік чоловіків. Військові фахівці стверджують, що мобілізаційний потенціал такого суспільства – 20 відсотків. Тобто “у прикупі” маємо 6 мільйонів потенційних військовослужбовців. Це в 3,5-4 рази менше, ніж росіян. Але це потенціал. І водночас мусимо констатувати, що плани мобілізації 2023 року зірвано. Люди не хочуть іти до ТЦК. Чому? Тому що в суспільстві процес справедливості набору до армії – питання. Можна назвати кілька причин.
1. Корупція – основний демотиватор. Пересічний призовник, підкручений слухами, вважає, що крадуть усі у владі – від голови сільради до міністра. Вони роблять статки, а він мусить за них умирати? Гірше за все те, що в цьому багато правди. І хоч ми знаємо, що узагальнення неправдиві й не можна звинувачувати всіх, підспудно впевнені, що призовник таки десь правий.
2. Масовий відкос. Ми живемо в постійному інформаційному шумі. Проте вихоплюємо з нього найяскравіше. Приміром, скандали з депутатами на відпочинку, коли країна знекровлюється. І це повсякденне бачення призовником несправедливості поруч.
Чому в селах вигребли всіх, а в містах повно молодих і здорових у барбершопах і “качалках”?
Чому вигребли всіх, а діти міських депутатів – у тилу чи служать у ТЦК?
Чому 110 тисяч тих, хто можуть заплатити, вже навчаються у ЗВО, раптово вирішивши здобути другу вищу освіту?
А справедливість у рівномірному розподілі призваних у різних соціальних групах – це запит суспільства. Якщо система не може цю справедливість забезпечити, маємо роздратування, з якого може виплисти й соціальний вибух. І система не може вирішити ці проблеми.
3. Ну і плюс спеціально підкручені наративи, які видають і політики. Та ж сама Юлія Тимошенко говорить про потребу забрити до ЗСУ правоохоронців.
Тому й маємо:
- Я не піду. Хай спочатку депутатський батальйон іде;
- Я не піду, хай спочатку діти місцевих вельмож, які відкосили, хай спочатку вони підуть;
- Я не піду, я не вмію воювати, хай спочатку призвуть навчених. Але навчені вже давно у строю і закінчуються.
Що маємо? Мобілізації в нинішньому вигляді суспільство не приймає. Закон має зробити її ефективною. А вона якраз такою не є. Там, де повістка вважається покаранням, матимемо збій. А як наслідок – поразки на фронті. Треба змінювати систему. І змінюватися.
ЩО МАЄМО?
А маємо ситуацію, коли центр прийняття рішень – тобто Офіс президента – з одного боку, вже назрів до змін. А з другого боку, максимально хоче зняти саме із себе відповідальність за непопулярне рішення. Знову ж саме тому – щоб не падали рейтинги Зеленського.
Саме тому й було запущено, як торпеду, Мар’яну Безуглу. Бо стрілки потрібно було перевести на ЗСУ й особисто на Залужного.
Після того як у Раду внесли законопроєкт про нові правила мобілізації, з огляду на резонансність питання Офіс президента дав темник “слугам”:
максимально шифруватися, в дебати не лізти й усі питання переадресовувати військовим і Залужному. “Не винуваті ми. Це все військові коять” – якщо вам щось у законі не подобається. І “ми молодці, та Зеленський найвеличніший геній” – це якщо вам щось у законі до душі.
До того ж згадаємо, що на власній пресконференції Володимир Зеленський не втримався і зліз у фамільярність у контексті “Валєра, Мар’яна” – чим іще раз підтвердив роздратування і конфлікт у відносинах головнокомандувача й верховного.
Валерій Залужний на брифінгу сказав конкретні речі.
1. Вибачився за помилку. І це добре зайшло експертам і журналістам, бо було це на тлі вічної непогрішимості Зеленського.
Головнокомандувач сказав, що він, як і багато хто, думав, що величезні втрати росіян остаточно демотивують воювати не лише армію, а й керівництво РФ. Помилився.
2. Західним союзникам чітко вказано: йде війна сучасних технологій, що змінюються щоденно на полі бою. І перемога – це завчасне реагування на оперативно-тактичні виклики. І Захід наче все розуміє і готовий співпрацювати.
3. Про демобілізацію строковиків: Генштаб за те, щоб їх відпустити, а там – згідно із законом. Ну ми ж дорослі: хто хотів воювати, вже давно підписав контракт. А решта пресконференції – нескінченна відповідь на, власне, одне запитання: “Де закінчуються повноваження Міноборони та Кабміну й де починаються повноваження ЗСУ й Залужного?” І ми побачили нерозуміння в журналістів. Виявляється, мало хто може зрозуміти зони відповідальності. Звідси й запитання до самих змін:
- Як ви надсилатимете повістки в “Дії”?
Залужний:
- Це компетенція центральних органів влади. Вони нам постачають рекрутів – ми навчаємо й воюємо.
- А як ви ловитимете ухилянтів за кордоном?
- Це питання до Міноборони й уряду. Вони постачають рекрутів, ми навчаємо й воюємо.
- А як ви будете те, а як це?
- Це не наші компетенції. Ми навчаємо й воюємо. Ми не втручаємося в компетенції тилу.
Те саме Залужному довелося пояснювати і стосовно перемоги, наступу, оборони.
- Війна великою мірою залежить від дій ворога. Ми реагуватимемо. У нас є кілька альтернативних планів на всі можливі ситуації (це знову ж відповідь Безуглій про “де плани?”).
- Ми триматимемо наші території, доки в цьому є доцільність. Але пріоритет – життя воїнів. Тому відходимо з руїн. А потім відвоюємо це назад.
Залужний загалом сподобався. Він, на відміну від президента, говорив конкретно. І показував, де чия компетенція. Щоб не валили з хворої голови на здорову.
ПРОВАЛ
Те, що в політиків відсутня комунікація з військовими й експертним середовищем, волонтерами, ми знали. Але, коли законопроєкт опублікували, виявилося, що комунікація відсутня й усередині владної команди.
По-перше: Зеленський заявив, що не має розуміння процесу й очікує більших пояснень від військових: чому і скільки людей має бути призвано.
По-друге: здивував міністр фінансів. Сергій Марченко заявив, що грошей на додаткову мобілізацію в бюджеті не передбачено. Як забезпечувати новопризваних – планів немає, дискусій не було. І це заводить експертів у ступор: а ви взагалі між собою про щось говорили, перш ніж виносити законопроєкт у Раду?
По-третє: уповноважений із прав людини Дмитро Лубінець тут же заявляє, що в проєкті закону купа недоліків і прямих порушень прав людини. Тобто маємо ще одне додаткове свідчення, що в системі влади нічого не проговорювалося.
А ще після цього дав задню й Михайло Подоляк. Він заявив, що закон у такому вигляді не ухвалять. І будуть зміни після обговорень. Не запізно?
ВИСНОВКИ
Після цього серйозно говорити про готовність влади до суспільного діалогу не можна. А питання мобілізації, мабуть, найактуальніше на цей час. Бо ми або домовимось, або остаточно втратимо мотивацію.
Збереження мотивації Збройних сил і суспільства до продовження війни – найбільший виклик для України 2024 року. А проведення легітимної для людей мобілізації – ключовий елемент цієї стратегії.