Мода для мене – найдоступніший спосіб сказати, що Україна – це сучасна європейська країна, – модельєрка Караванська

Сукні цієї дизайнерки дефілювали на червоній доріжці у Каннах, а колекція “Вишиванка-Couture” представляла українську культуру на економічному форумі в Давосі. Унікальний стиль цієї майстрині відзначив всесвітньо відомий модельєр П’єр Карден. Вона першою в Україні відкрила дизайнерський бутик і вже понад 20 років задає тон у моді. Українська ідентичність у поєднанні з актуальними сенсами – це основа колекцій моєї сьогоднішньої гості. Одягом вона привертає увагу також і до теми війни Росії проти України. А ще влаштовує благодійні покази на підтримку наших військових. Сьогодні ми розмовляємо із українською модельєркою і дизайнеркою Оксаною Караванською. І що ж, “Оксана Караванська – це дизайнерка, яка зробила українську етніку частиною сучасної високої моди”, – так  пишуть у багатьох ЗМІ й так вас представляють. Чи погоджуєтеся ви? Чи вам чогось бракує в цьому поясненні, в такому представленні й описі?Напевне, нічого не бракує, окрім того, що коли я починала свою кар’єру, то не мала поняття в тому, що в взагалі буду займатися етнікою. Я була авангардистка. Я була дуже прогресивна в академії. Я завжди створювала колекції, які розривали шаблони, які не були жодним чином пов’язані ні з вишиванками, ні з тим всім, що називається “українським етнографізмом”. Але в мене завжди була присутня вишивка, тому що це наша традиція, наша культура, відповідно, я перенесла її на сучасність. І в мене завжди була присутня українська мова, завжди були присутні саундтреки з українськими виконавцями. Якщо Київ на той час сприйняв це як етніку і назвав мене етнодизайнером, то це проблема, напевно, не моя, а Києва. І так вийшло абсолютно випадково, що, не знаючи і не підозрюючи про те, що я колись буду займатися саме етнікою, я нею зайнялася саме з 2014 року. Тому все, що ви сказали, це сьогодні так і є.Українська мова, українська музика, українські мелодії, українські мотиви –  це через патріотизм? Це тому, що ви до цього звикли, і це ваше чи чому?Напевне це навіть трошки прагматичніше, тому що коли я починала свою кар’єру, в мене були дуже хороші зустрічі в Парижі. У мене був прекрасний показ у свій час в театрі Заньковецької у Львові, з якого ми зробили кіно і повезли його до Парижу. І так немало-небагато ми потрапили в самий епіцентр паризької моди.Оксана Караванська, українська дизайнера, фото: facebook.com/oksana.karavanskaЦе той показ із пір’ями?Так! Той, що коли казали: “Караванська зробила жабу в пір’ї”. О-о-о, це була окрема історія. Ми поїхали в Париж, познайомились там з тими, хто приймає всі рішення по модній фундації у Франції. І вони сказали: “Слухай, це так круто. Приїжджай, привозь колекцію. Все чудово. Ми все надамо тобі – моделей, байєрів, журналістів. Єдине питання, яке ми не можемо надати, тому що це коштує великі гроші, – треба знайти приміщення, де робити показ в Парижі”.  І я думаю: “Я вже все можу! Я вже їду до Парижу!”.Наступна репліка, яку мені сказали:  ну, але ж ти розумієш, що ти маєш переїжджати до Парижу. Подумай про те, як ти будеш це робити. Ми тобі дамо документи, треба подаватися на всі ті правильні форми співпраці з Францією.- Чого це? А чого я не можу жити в Україні і привозити вам колекції?, – запитала я.- Та, ні, відповіли мені…І на тому, напевне, з’явився, в першу чергу, мій патріотизм. Я собі подумала: “О, стоп. Їм цікаво те, що я роблю, але вони хочуть, щоб я була парижанка. А я хочу бути українка і хочу їм робити те, що їм цікаво. А що їм може бути цікаво? А їм може бути цікаво тільки те, чого вони не бачили. Відповідно, вони абсолютно не знайомі ні з нашою культурою, ні з нашою історією. Тому саме це їм має бути цікаво”.В той день я для себе зробила висновок –  всі мої колекції, абсолютно всі, без винятку, будуть побудовані на – є таке слово англійське – inspiration, а українською, напевно, – натхнення.  Inspiration трошки глибше, ніж натхнення, тобто те, що надихає і те, що спонукає це робити. І що всі мої колекції в будь-якому випадку будуть пов’язані з Україною, починаючи від того, що це може бути колекція по Марії Примаченко чи по колекції скіфів з пекторалями, чи це колекція, наприклад, по Юрію Андруховичу – “Дванадцять обручів”. Чи навіть така колекція, яка в мене була колись, – це був теж виклик і протиставлення взагалі всього того, що відбувається – “Збережемо Карпати, не дамо природу прос( )ати”, – таке в дужках літера “р”, тобто і проспати, і прос*ати.Про це ми теж сьогодні будемо говорити.І це в мене теж було, тобто я для себе так побудувала. Це не є патріотизм, це просто розуміння того, що мої корені і моя земля дають мені найбільше натхнення. Це був ризик, бо ви ж тоді не знали чи знали, наскільки зацікавить Францію, Париж, Україна і українське. Перший раз це був ефект несподіванки: “Вау, щось нове, ми такого не очікували”. А далі?Далі є дуже проста річ – або ти хороший дизайнер світового рівня, або ти просто не дизайнер. Не буває дизайнерів, які  середні, припустимо, – їх не існує. Якщо вони середні, то їх можна назвати не дизайнерами. Або ти крутий і в тренді, тому що мода – це така страшна штука, яка має бути дуже на піку. Мода – це найгостріше і те, що псується найшвидше. Якщо мистецтво вічне, то мода – швидкоплинна і так швидко псується, що треба щось постійно давати таке, чого ніхто ще не бачив.Як часто вас питають, що зараз модне?Вже не питають, дякувати Богу. Я підозрюю, що за моїх 30 років кар’єри –  до речі, цього року буде 30 років бренду – мене питали вже так багато і я так багато категорично відповідала, що вже мене ніхто не питає. Мода – дуже відносне поняття. Коли мене запитують про те, що буде модним, то, напевно, кожна людина очікує для себе якусь інструкцію. Ви розумієте, що всі жінки різні: є така, така, така, така, отака і така і по діагоналі – не можна трьома словами в кадрі сказати, що буде модним. Це неправильно. Мода є те, що тобі личить в дзеркалі. Все!Тоді питають: “Я добре виглядаю?”,  “А що мені краще одягнути?” або  “Яку сукню обрати?”.Звісно, таке питають, але це вже дуже індивідуально, це вже приватно.Чим сьогодні, займається Оксана Караванська? Нещодавно був показ, присвячений військовими, які брали участь в показі.Ні, вони не брали участі в показі. Вони були почесними гостями – це дуже принципове питання. Я взагалі для себе не розглядаю участі військових, особливо поранених і травмованих військових, в показі.Це щоб не було спекуляції.Безперечно. Так само як дітей ніколи майже не розглядаю. В мене практично не було дітей в показах. Тому що якщо комусь щось не сподобається, це буде абсолютно чітка спекуляція. Я не хочу цього. То чим займається Оксана Караванська?Оксані Караванській, на жаль, довелося закрити все, що було в Києві і переїхати до Львова, вже, думаю, остаточно. Ми зараз готуємо  відкриття нового нашого простору на Волошина, 8. Ми готуємо нову колекцію. Ця закінчилась  – окей, але вже буде скоро нова, тому що це, напевне, була така генеральна репетиція цієї події, яка буде мати назву “30 років бренду”. Друга колекція буде взагалі категорично інакша, але я нічого не заспойлерю, тому що так не можна. І потім восени вже буде святкування. Плюс, звичайно, я працюю з моїми улюбленими клієнтами, роблю “Вишиванка-Couture”, роблю колекції.Наскільки сьогодні важко вразити аудиторію? Здавалося б XXІ століття, люди вже бачили всяке і різне, дуже розпещені різноманіттям. Можна побачити все, що відбувається по цілому світу. А ваші покази – це перформанс,  шоу, велике  дійство. Як вдається вражати глядачів?Я при тому всьому, що шалено любила оці одежинки ще з дитинства й одягатися любила, напевне, мені бракує отого, що називається “мистецтво”. Тобто я прекрасно розумію, що мода – це є вжитковий вид мистецтва, а мені бракує отого трошки більшого. Мені, наприклад, здається, – якщо я людей запрошу на показ прет-а-порте, того, що треба в магазин  виставляти і продавати, то мені буде соромно за себе. Я скажу: “Ну, як? Ну, що? Люди прийшли, а що вони побачать? Одяг, який буде стояти в бутіку?”. І мені завжди бракує оцього творчого, тому в мене перформанси. Мені хочеться відкрити ще себе як художника і трошки свою душу відкрити. А одяг просто це те, що я роблю дуже добре і вмію робити, в принципі, найкраще.А чому, на вашу думку, покази, перформанси, шоу, дефіле – це завжди подія? От,  скільки пам’ятаю, завжди Український тиждень моди, будь-яка подія зі світу моди – завжди подія для всіх. Чому мода так важлива для людей?Мені здається, що мода – це те, що ти бачиш біля себе кожний день. Кожного ранку будь-яка жінка чи будь-який чоловік починає цей ранок з того, що вони щось мають на себе вдягнути. І завжди виникає питання: “Що на себе вдягнути?”. І мода з одного боку – це порадник, а з другого – певний бар’єр, який обмежує твої можливості, ставить тобі якісь певні рамки. Але завдяки моді та завдяки одягу – я дуже люблю слово “стильність”, яка дуже супутня йде з модою на сьогоднішній день – ти можеш показати, хто ти є. Сьогодні я така, сьогодні вбралась отак. Окей, ви мене такою побачили. А завтра в мене змінився настрій і я можу погратися з вами і можу вдягнутися інакше. Або я взагалі вдягаюся  в якісь худі та джинси і мене ніхто не бачить,  бо я за цим ховаюся. Можливо, це не є слово “мода” як така, але це про це. Мода – це є спосіб маніпуляції над суспільною думкою про себе. І тому мода дуже важлива. Оксана Караванська, українська дизайнера, фото: facebook.com/oksana.karavanskaА щодо всіх цих фешн-подій, напевно, це питання до рекламістів: Чому вони їх так розкрутили, що це так круто і модно? Хоча я 15 років тому я вийшла з Українського тижня моди, мені було скучно. Мені було цікавіше створювати свої власні перформанси і проживати своє життя якось інакше, аніж сидіти в цьому от такому – перший день, другий день, третій, день, четвертий, колекція, колекція, колекція, колекція -це ж про бізнес. Це ж ні про яку не моду, ні про яке не мистецтво. Насправді це чистий бізнес у всьому світі. Це в нас в Україні він так не працює. У всьому світі це є колекція прет-а-порте для того, щоб прийшли байєри, журналісти, улюблені клієнти і сказали: “О, 25-те плаття – зашибічески, а 23-тє – погане, його ніхто не купить”. І всі там хоп-хоп-хоп – списочки поскладали і через тиждень всі роблять замовлення, які потім беруть в бутики і  продають. Мода від-кутюр, висока мода – це є теж, по суті, про бізнес. Але це про бізнес тих, хто хоче позиціонувати свій бренд як велике мистецтво. Тобто ми бачимо показ, який вломлено реально поза мільйони доларів. Найдорожчий показ Dior коштував 40 млн євро. Ніхто практично не купує тих речей, тому що, по-перше, в них неможливо влізти. По-друге, навіть на червону доріжку на сьогоднішній день існують всякі домовленості. Тобто є стилісти, які домовляються, можливо, деколи бренд навіть платить гроші відомому артисту за те, щоб він вийшов саме в його бренді. Знову ж таки, це чистий бізнес. Але, коли був отакий великий бум, великий шум, всі – в захваті: “Боже, від-кутюр”, – там були всі перші особи, всі всесвітні зірки. Сидить собі дівчина, гортає це все, ці сторінки в Інстаграмі чи де вони дивляться це все і каже: “Бляха, як це круто. Ммм, я хочу так, а не маю стільки грошей. Я не можу ні сумочки купити, ні светрика не можу купити. О, я можу купити парфуми”, – і це бізнес, нічого іншого абсолютно.Ви не шкодуєте про те, що вийшли з Українського тижня моди? Можливо, сумуєте за тим часом?Ні грамочки. Особливо, коли я подивилася останній тиждень цього Українського тижня моди, я ще раз собі сказала: “Господи, Іра Данилевська, пробач мені, будь ласка”, – це засновниця Українського тижня моди. Вона дійсно – гуру моди і зробила все, що можна для української моди. Але те, що я побачила, то сказала собі: “Дякую, що я звідси вийшла”.Пані Оксано, а існує щось таке, як традиційна українська мода? Якщо існує, то що воно таке?Знову ж таки, вертаючись до попереднього запитання: як бути успішним дизайнером? Немає української традиційної моди. Є мода всесвітня. Весь світ зараз абсолютно повністю змішався. Навіть національності всі змішались, якщо чесно. І тому українська мода – це звучить щось дуже містечкове. Є мода, яка приймається світом, яка подобається. Якщо те, що ти робиш,  світу подобається, то ти просто хороший дизайнер. І якщо ти навіть сидиш в Україні і живеш в Україні, і створюєш одяг, то все одно всі дивляться, що у світі робиться. Нема української моди. Це було дуже давно, колись при глибокому Совку, тоді ділили такі групки, як русска мода, українська мода, радянська мода – цього всього вже нема. Оксана Караванська, українська дизайнера, фото: facebook.com/oksana.karavanskaМи почали вже говорити про  одяг, про те, що всі ми одягаємося і для нас це важливо. Показуємо, які ми сьогодні, який в нас настрій, але одяг – це теж трохи про історію, як ми ставимося до тієї чи до іншої події. І сьогодні на Великдень, на Різдво  дуже часто  вдягаємо наш український одяг – вишиті сорочки, багато хто одягає спідниці, стилізовані під спідниці столітньої давнини. Про що це говорить? Це те, що ми повертаємо собі, що нам 70 років забороняли? Чи дійсно зараз є отаке захоплення українським  як в цілому світі, так і в нас? Ми розуміємо, що це важливо, прекрасно? Що це за тенденції?Це навіть не тенденція. Дивіться, ви починали моє представлення з того, що я показала світові вишиванки, розказала, як це круто і так далі. Є дуже просте пояснення – просто це дуже красиво. Це настільки красиво, що  щоби ти на себе на Великдень не напихав, красивіше, ніж український стрій або українська вишиванка, нема. Чи вона старовинна, чи вона хай вже буде репліка, хоч я терпіти не можу оцих реплік, тому що ми рухаємося вперед, ми живемо в третьому тисячолітті. Для чого нам репліки, якщо є нові тканини, нові крої? Це моя позиція, але хтось хоче репліку. Пояснімо, що таке репліка.Репліка – це повна копія старовинної вишиванки, зроблена теперішньою майстринею на основі тих самих кроїв і тих стандартних. Ті крої були насправді не тому, що це було так придумано, а тому, що була ширина полотна, яка обмежувала, тому ніхто не хотів його обрізати, бо навіть ножиць тоді не всі мали. Вони просто збирали це, стягували в якісь гофри, робили певні маніпуляції, з’єднували вручну – тому виходили такі крої. Зараз крій може змінитись, але це вже по бажанню. Як би не було, але це просто дуже-дуже красиво. От, і все. Я вважаю, що це не є компенсація тих 70 років. Це просто повернення до краси, яку нарешті можна вільно носити. Хоча, в принципі, можна було при бажанні і тоді носити, ніхто в тюрму за це не кидав. Кидали за те, що ти говориш, а не за те, що ти носиш. Але не всі були готові, тому що була така позиція, що все українське –  таке “типа село”. Світ доказав, що це ніяке не “село”, що це просто дуже-дуже красиво і воно вартує того, щоб зайняти почесне місце в європейській культурі.Це не тільки про те, що можна чи не можна, а навіть купити ту тканину чи виділити час, щоб це вишити чи пошити, це було не так просто, бо попри всю цю презентацію Радянського Союзу, як країни достатку і багатства, насправді цих якісних тканин просто-напросто в людей не було, з яких можна було пошити.До речі, мої перші колекції я робила, знаєте, як? Я йшла в “комісійний”, тоді було слово “комісійний” – це як теперішній секонд-хенд, тільки там було все. Наприклад, присилали з Америки посилки і люди здавали якісь речі  в ці магазини, були фіранки, які з Польщі привозили, я це все скуповувала і з того все робила як тканину, бо не було іншого варіантуІ так можна викрутитися, якщо мати бажання.Якщо мати бажання.Пані Оксано, коли ми дивимося фільми про Другу світову війну, то мене особисто завжди вражає, що ці жінки і чоловіки дуже гарно вдягнені, а ця мода і цей стиль ще більше підкреслені на фоні сірості, руїн, розвалених будинків. Це коли ми дивимось кіно, а зараз ми самі опиняємося в дуже подібній ситуації. Що ви думаєте про ось ці історичні паралелі –  війна і мода, війна і красивий одяг? Чи є місце під час війни вбранню?Я навіть трошки глибше зараз копну. Десь давно, напевно, рік тому я читала одне інтерв’ю, яке мене просто порвало. Це було інтерв’ю тих жінок, які втратили своїх чоловіків. І ці жінки розповідали свої драматичні  історії і про те, як до них ставляться. Наприклад, одна розповідь: “Я красиво вдягнулася, вийшла на вулицю, а сусідки кажуть: “А всьо! Чоловік загинув, вже пішла собі нового хахаля шукати”. Друга історія: “Я намалювала червоні губи для того, щоб не плакати, щоб мене не рвало, тому що я захищаюсь цими червоними губами. Виходжу, а про мене говорять: “Аааа, повія, проститутка. Нащо ти нарядилась знову?”.  Тобто – все про одне й те саме. Є купа злобності на цю тему – “як ти можеш?”, “у тебе загинув чоловік”. Я настільки проти цього всього. Людина, які б втрати вона не несла, вона не має нічого комусь показувати. Вона нікому нічого не винна –  ні сусідці, ні свекрусі, ні там якимось бабкам, які ходять біля цвинтаря і розказують, що ти прийшла з червоними губами. Людина є самодостатня і нікому нічого не винна доводити. Якщо їй хочеться сьогодні вдягнутися в яскраве плаття, це її право, її втрата є її внутрішня. І вона як хоче, так це і показує. Відповідно, це те, про що можна чи не можна ходити в такому. Можна все! Все впирається в те, що в тебе всередині. І абсолютно забити на всіх і бути байдужим до всіх гидких слів. Гидкі слова, вони або будуть, або не будуть. Просто будь собою і роби, що хочеш. Я вважаю, що це правильно.А чи стикалися ви особисто і з такими історіями, коли треба змінити одяг, якось щось придумати на отакі  воєнні часи?Я ніколи не бавилася в ці ігри. Я ніколи не робила стиль мілітарі, взагалі – від слова “ніколи”. Навіть коли ще в нас не було ні натяку на війну у 2000-ні роки, були якісь певні тенденції, але такі історії про стиль мілітарі – не моя тема. Я вважаю, що форма мілітарі – це є форма мілітарі й не можна її домішувати до моди. Не можна і все – це моя приватна позиція. Тому я в такі речі не бавлюся.За останні 12 років, я маю на увазі від початку війни, можливо, більше це було помітно за останні чотири роки, від коли повномасштабна війна почалася, як змінився чи змінився  український модний світ?Так, звісно.Як  трансформувався?Спочатку була перша хвиля, якщо починати з 2014-х років, була перша хвиля прийняття нарешті свого, тому що,  напевно,  українське стало десь відомим у світі, слово “українськість”. І дизайнери були дуже круті на той час, і одяг був цікавий. Наприклад, особисто в мене були такі історії, що клієнти, які їздили часто за кордон і вдягались  десь в бутіках Chanel, Yves Saint Laurent, тобто грошей мали цілу купу, але якісь спеціальні виходи шили у мене. І коли вони були в Європі і на них звертали увагу,  їм робили компліменти – це було круто. Вони поверталися, відповідно, йшов розголос і взагалі на українське – стала мода. І я навіть, чесно кажучи, так духовно, емоційно піднялась, думаю: “Боже, нарешті ми зламали цей бар’єр”, – тому що ті страшні бар’єри, коли: “А чого це я маю за Караванську платити, як за Yves Saint Laurent? “. “Ну добре, якість така сама”.  “Ну добре, ні в кого такого нема”. “Вона ж в Україні сидить. Чого вона тут вимахується?”, – чесно кажучи, навіть отаким грубим форматом було, – ” Чому я маю тобі скільки грошей платити? “.Це від кого?Від клієнтів, від покупців, звісно.Від клієнтів в Україні?Від українських клієнтів, які приходили  і казали: “Ні, я таке не куплю. Я собі Chanel за ці гроші куплю”.Тобто знецінення, бо це українське. Так. І нарешті воно все пройшло, пройшло, пройшло і вже навіть дійшло до хвилі того, що почали носити українське і до українських дизайнерів ходити. А потім раптом з’явилася та вся  ідіотська інстамода і почалися всі ці “обезянки” –  взагалі відсутність особистого Я: “От, я хочу бути така як ото та – така, така, така”. Ну, ви розумієте, про що я.  Але ж ніхто не стане ні Кайлі Дженнер, ні будь-ким іншим, тому що вони своє Я зробили зовсім на іншому.Чому?Я не можу пояснити, це, напевно, вже до психологів, можливо, навіть до психіатрів. Але це сталося і знову пішла така хвиля нівелювання українського, тому що “треба отаке, таке, таке, таке”. Але українські бренди дуже гарно підлаштувалися і просто банально зробили на цьому бізнес, копіюючи всі ті тренди, які є в Інстаграмі. Якось так дивно склалося, що ці всі копіювання викинули хвилю нових дизайнерів,  які почали вчитися копіювати, а потім вони навчилися створювати своє. І ми знову до цього повернулись – Ура! – на сьогоднішній день українські дизайнери поціновані українським бомондом, українською публікою, українським споживачам.А європейськими чи світовими?А в них працює дуже просто – якщо це красиво і їм підходить, вони це купують. У них взагалі немає того перебору. От, чим мені колись дуже подобалася Америка. Я там дуже багато років працювала. Буквально нещодавно, два роки тому, навіть, менше півтора року тому я закрила свою присутність в їхньому шоурумі, тому що мені некомфортно на сьогодні стало з Америкою в силу багатьох причин. У них не грає ролі, хто ти є. Ти йдеш вулицею, тебе зупиняє жінка, каже: “Боже, де ти таке красиве купила? Скажи мені бренд, скажи мені. Де ти то купила? Я піду собі таке куплю”. Їм байдуже, чи це є Tom Ford, чи це є Chanel, чи це взагалі якийсь простий американський бренд, нікуди нерозкручений. Якщо їм подобається, звісно,  в міру  їхніх фінансових можливостей, вони йдуть і купують. У них нема того снобізму, як такого. Звісно, що на нью-йоркських теренах є якась 86-та вулиця, де живуть тільки дуже заможні, і у них є свої правила гри. Вони не можуть інакше –  можуть паралельно з тим, що купують щось в тебе, зверху все-таки вдягти шубку від Valentino або ще від когось, або сумочку взяти. Але вони також купують те, що їм подобається і це має бути вже таке дуже густовне, дуже якісне. Вони в тому шарять. На жаль, в українців це не завжди домінує на сьогоднішній день. Тобто вони купують все ж таки більше статусно, але все одно купують. Є певні статусні українські бренди, які  вони купують. І слава Богу,  вони все одно зроблять наступний крок. Я думаю, що ми залишимося на тому, що українці будуть цінувати своє, а не тільки європейці будуть нас цінувати.Як ви, пані Оксано, не тільки як фахівець у своїй сфері, як українка реагуєте на скандали, пов’язані із військовими, коли це стосується одягу? Не таке пошили, не таке якісне, взяли гіршу, дешевшу тканину, літнє видали за зимове. Як фахівець поясніть, невже це так супер дорого і так складно, що неможливо пошити належне вбрання тим, хто сьогодні в Україні цього, напевно, найбільше потребує і на це найбільше заслуговує?На жаль, це все тільки гроші і бізнес, і нічого іншого. Можна все!Є прекрасні компанії, наприклад, та сама величезна компанія “Текстиль-Контакт”, яка вже існує від самого початку зародження українського ринку. Вона б шила все і по адекватних цінах, але це все бізнес, нічого іншого. Тобто ми можемо пошити все, ми можемо зробити тканини, ми можемо розробити це все. Ми можемо знайти навіть в кінці-кінців в тому ж Китаї, де це пошити за так, щоб воно не було за всі гроші світу або не коштувало як крило від літака. Але це все бізнес. Це все державний бізнес, який або тобі дає замовлення, або тобі не дає замовлення. Відповідно, звідси всі скандали. Тобто це про корупцію. Це нічого ні про моду, ні про взагалі одяг – це чисто про корупцію.Ми говоримо багато про одяг. Ви згадали, що дехто хоче виглядати статусно, а декому байдуже, як виглядає, головне – виглядати як хтось, хто подобається, чи є кумиром.Це таке було. Я сподіваюсь, що воно вже закінчується.Є категорія людей, які просто в силу своїх посадових обов’язків просто зобов’язані виглядати так, а не інакше. Я говорю про представників дипломатії, про тих, хто їздять на перемовини, на різні дипломатичні зустрічі. Ви спостерігаєте за ось цим світом, як українці виглядають на таких подіях?Чесно, ні. Мені стало нецікаво. По-перше, давайте почнемо з того, що на сьогодні українські  дипломати не так вже багато коштів заробляють. Вони і так намагаються  вирішувати ці зовнішні проблеми максимально доступними методами, тобто вони не володіють тим фінансовим матеріалом, який дозволить їм виглядати на найвищому рівні. Відповідно, щоб їх не жаліти, я просто не спостерігаю за цим. Звісно, що якщо є якісь абсолютно кричущі, такі радикально дикі випадки, то я десь в скандалах це помічаю, але, мені здається, останнім часом цього вже дуже давно не було і в нас все тихо, спокійно і гладко.А це важливо, вдягнути правильний одяг з правильної тканини?Звісно.Як це може вплинути на результат зустрічі?Є правила гри, які придумали вже дуже-дуже багато років тому. Коли ми сідаємо в ресторані ми беремо і виделець, і ніж – ми не їмо пальцями, хоча в арабському світі, можливо, це норма і допустимо, тобто є певні правила і їх треба дотримуватися. І ці правила є в тій же дипломатії, напевно, – не можна язиком говорити поганих речей – для дипломата це смерть відразу ж. І оце найважливіше, напевне, не так, як ти виглядаєш.Але є одне правило життя, яке не змінити поки що ніяк, – тебе зустрічають по одягу. На жаль, це є факт. Відповідно, ти зобов’язаний дотримуватися тих норм і тих параметрів, куди тебе запросили. Наприклад, якщо вже говорити про фешн і про ті самі покази, які я роблю зараз, то для мене, коли почалася вже повномасштабна війна, був повний шок, бо я розумію, що мені рука не підніметься робити дефіле або показ – не на часі. Але ж це єдине, що я вмію робити. І я для себе придумала оці перформанси. У мене перше дефіле було з балеринами в оперному театрі, тому що це була вистава. Виставу можна. Дефіле – це ж про бізнес, це ж не про красу, ні про що інше. Це просто про бізнес – чисте дефіле. І тому я якби зупинилася з цим. А коли ти представляєш Україну у світі, ти мусиш грати, якщо ти дипломат, ти мусиш грати за правилами. І, відверто кажучи, так вийшло, що саме з 2014 року я сама собі придумала таку місію, тому що я спілкувалася з дуже багатьма максимально високими посадовцями, яким я пояснювала, що дивіться: “Весь світ почув слово Україна і вони хочуть бачити, їм треба це показувати. Не потрібно їм якогось дешевого хору з шараварами”, – я не принижую тих хорів, вони прекрасні в себе на районі. Так, це районний центр, це якийсь культурний  осередок, але не треба їх перти. Якщо вам не вистачає на Верьовку, то не везіть нічого або привезіть когось одного. Ну, не везіть оцю дешеву попсу, тому що це імідж. Чомусь ті самі москалі століттями –  я не побоюсь цього слова “століттями” –  вкладали шалені, велетенські кошти в культуру і в свій імідж у світі. І коли я зрозуміла, що на сьогоднішній день, на той день 2014 року, ніхто не хоче в це вкладати коштів, то я собі подумала, що я буду це робити. Мода для мене – найдоступніший спосіб сказати про те, що Україна – це сучасна країна, що це європейська країна:”Дивіться, незважаючи на все, що в нас відбувається, ви про нас не чули. А подивіться! Вам подобається? А бачите, які ми круті? А бачите, який ми гарний одяг створюємо? Ми – фешн, значить, ми – модна країна. Ми – модна сучасна європейська країна”, – от, якусь таку собі модель я придумала і намагалась її тягнути скільки могла.Оксана Караванська, українська дизайнера, фото: facebook.com/oksana.karavanskaВи про росіян почали говорити, і відомо, що на початку повномасштабного вторгнення  багато великих європейських світових брендів вийшли із російського ринку. Заборонили з Європи в Росію возити будь-яким шляхом товари, одяг, зокрема, який ми називаємо “лакшері”. І я особисто чула багато історій, як в аеропорту Лондона росіянки намагалися купити щось в бутиках, але, звичайно, їм: “Покажіть паспорт”,-  а там російський паспорт. Домовлялися: “А ти мені купи”, – і знову ж не хотіли продати, якщо бачили, що кінцева мета, наприклад,  через Стамбул до Москви. Тобто їм створювали отакі труднощі. Чи якось це вплинуло на росіян?Та ні, вони знайшли способи це все оминути без питань. Є ж по всьому світу байєри, шопери і ще дуже багато різних модних слів, які просто займаються тим самим. Вони просто напряму купують, а потім якимись способами переправляють в ту ж Росію.Тобто оцей перший порив не реалізував себе? Це тоді було красиво. Офіційно все на сьогоднішній день, можливо, так і залишається, тому що дуже багато бутиків і топових брендів справді повиходило з Росії. Але знову ж таки мода – це бізнес.Повернемось до цієї історії, що всі хочуть виглядати іноді однаково – однаковісінький одяг. І фактично від початку 2000-х приблизно наш український ринок був завалений подібним не дуже дорогим одягом. Відповідно, чи не вперше українці змогли собі дозволити мати різноманітний гардероб, але такий дешевший. Купу одягу цього сезону – модне: я швиденько біжу, купую ще три сорочки і п’ять пар штанів, а в кінцевому результаті – шафа завалена. Що з нашою екосвідомістю? Це ж потім все опиниться на смітнику.Напевне саме тому, років 10 тому з’явився термін sustainable fashion, тобто відповідальна мода. Наприклад, дуже багато країн світу переосмислило це все, оці розвалені шафи. Всі розуміють, що крім тих розвалених шаф, ще існує сток, який в кінці-кінців кудись везеться і спалюється. Тому що якщо вже ніхто на кілограми не купив, то кудись це все треба подіти. Бомжі також не можуть цього всього осилити, їм і так є в чому ходити. І, напевно, з’явився цей термін. Це все насправді мені, як дизайнеру,  дуже допомогло і лягло на душу, тому що мені було завжди цікаво створювати одяг поза часом. Одяг, який можна передати в спадок –  навіть та “Vyshyvanka Couture Третього тисячоліття”, яку я собі вигадала. Чомусь музеї заповнені тими вишивками, які були колись давно. А давайте теперішніми заповнювати. Тобто пройде 100 років і хтось захоче щось в музей взяти, а нема нічого, тільки репліки. А що ми не маємо фантазії, творчості? Маємо!І тому я почала створювати якусь нову історію з вишиванкою. Ми розробляємо свої власні рисунки. У нас також є ручна вишивка. Хоча, Господи, часом на Facebook, як зайдеш, що вже там не пишуть: “А що рученьками слабо вишити?”.  Дівчино, та відкрий очі і подивися – це ж рученьками вишито! Ти ж перше – спитайся. Це ж рученьки! Просто воно так якісно і акуратно, і охайно вишито, що навіть не видно, що це рученьки. До речі, щодо теми неручної вишивки, я вважаю, що це також має право на життя. Хоча всі кажуть: “Та, ну, це неправильно”.  Але ж суть в енергетиці і в красі. Якщо людина не розуміється в різниці між ручною вишивкою і неручною, то окей. Одна хоче лишити в спадок своїм дітям, вона бере ручну вишивку, а хтось не хоче. Хтось хоче просто вийти і красиво прогулятися – окей, добре. Коли ти створюєш той одяг, який можна носити через 10 років, то ти відчуваєш оцю соціальну відповідальність, що твій одяг не підніметься рука викинути на сміття. І для мене, як для дизайнера,  була дуже важлива ця тенденція, яку, в принципі, я сповідую. Мені не дуже цікаво використовувати тільки якісь екоматеріали, бо це не завжди правильно. Світ придумав нові технології, то чому краще з них не використовувати? Не завжди стовідсотковий кашемір є кращий, ніж блендовий кашемір. Ну, не за завжди правда, і він куцькається, а той блендовий не завжди куцькається, тобто є такі моменти.Але sustainable fashion і поняття стильність для мене є дуже важливі, тому що тоді людина може вчасно зупинитися, не нагрібати 555 пар штанів, а нагребти п’ять і просто навчитись їх правильно між собою складати в пазли. І тоді буде все класно – буде і вигляд гарний, і будеш мінятися, і будеш настрій собі міняти.Чому українцям, а особливо українкам, так важливо гарно виглядати? Це якась компенсація за ті 70 років, коли були однакові сірі суконочки, однакова шкільна форма?Ні, це стан душі. Їм просто це дуже подобається, тому що все-таки є певний темперамент нації. І цей темперамент веде до цього, щоб гарно виглядати.Дуже часто кажуть, якщо там десь в Європі, Польщі, в Німеччині, ще в якійсь країні західніше, побачити дівчину в будній день, яка, очевидно, не біжить ввечері в театр чи на побачення, а йде на роботу або десь в справах на підборах, дуже гарно, стильно вбрана, намальована, добре зачесана і видно, що це не 3 хвилини вранці, то більшість каже, що це, напевно, українка. Кажуть, що українські дівчата відрізняються своїм зовнішнім виглядом в Європі. Хоча зараз в багатьох європейських країнах є тенденція, що мусить бути зручно, менше часу витрачати на те, як ти вдягаєшся, більше комфорту. Чи буде в нас ця тенденція в Україні? Чи ви бачите, що це можливо і чи потрібно?Даю вам просту відповідь на це питання. Ті, хто робить таку аналітику, очевидно, не бачать тих причесаних на підборах і гарно вбраних жінок, які їдуть на роботу, або чоловіків, бо вони їдуть в машинах, їх просто не видно на вулицях. В Америці все простіше, там дуже багато ходить пішки, йдуть прекрасно зачесані, гарно вбрані дівчата в кросівках, а в руках несуть свої мешти на підборах. Вони заходять в офіс і так само красиво, модно вдягаються. Звісно, що є американці, які ходять в футболках, в джинсах, в якихось худі обдертих, але, напевно, це не той рівень американців. Тобто все це дуже відносно.Є і будуть українки, які гарно вдягатимуться. І взагалі будь-які жінки, які досягли якогось статусу або хочуть досягнути цього статусу, вони все одно будуть завжди за собою дивитися. Українки в своїх модних поглядах, в тому, як одягаються, як поводяться, є європейками?Вже так. Я вам скажу відверто, що 30 років тому, коли я починала свою кар’єру, у мене була дилема – їхати в Київ чи лишатися у Львові. Я сіла на “шпагат”,  розтягнулась на два міста. Дякуючи літакам, які літали, я умудрилася вижити на два міста. І для мене тоді було дуже велике порівняння, наприклад, як вдягаються кияни і як вдягаються львів’янки. У мене в Одесі відкрився бутік – як вдягаються одеситки. У мене в Дніпрі відкрився бутік – як вдягаються дніпрянки. Щось тяглося, напевне, від певних традицій, бо львів’янки були найбільш законсервовані. І я собі тоді вирішила: “Ні,  лишуся у Львові і  буду той фешн тягнути. От, хай дивляться, що не конче ходити академічно вбраними”. Насправді це така маска – ти ховаєшся за цим. І маленьке чорне плаття, яке вигадала Коко Шанель, – це теж маска. Якщо ти взагалі безталанна або не маєш часу, або не вмієш вдягатись, ти вдягаєш це чорне платтячко і все – ти в топі. Львів’янки дуже соромилися показувати своє Я. Ну, дуже соромились. Напевно, це та історія виховання, ще стара, якась була така галицька. На сьогоднішній день чи тому, що ми їздимо по світу, чи тому, що світ прийшов до нас у вигляді соцмереж, у вигляді доступу до всього, ми – абсолютні європейці.Чи робите якісь прогнози, якісь бачення, як далі український одяг буде розвиватися? Чи оці етнічні мотиви, це вподобання народного одягу далі залишиться в нашому повсякденному вжитку, чи якось буде змінюватися?Насправді я думаю, що треба взяти на цю тему паузу, тому що ця хвиля винесла і мене у свій час і ще кількох дизайнерів, які зайнялися етноодягом. Вона винесла у світ оцю історію про те, що українська вишивка стала світовим трендом. Я думаю, що це трошки треба видихнути, тому що мода все-таки швидкоплинна і швидко міняється, вона приїлася вже трошки. Звісно, що залишиться наш внутрішній поклик вдягати на всі свята красиве українське або на якісь знакові події, це безперечно залишиться. Воно вже не стане зараз найближчим часом світовим трендом, а просто залишить красивим одягом. І зрештою, знаєте, на цю тему можна дуже правильно навести приклад, як правильно вдягається дипломатія. У них на дипломатичних прийомах, якщо є дрес-код Black Tie, у них дозволено або Black Tie, або етнографічний одяг. Тобто це залишиться отим еталоном Black Tie назавжди, для українців однозначно. Чи будуть у світі його носити? Я не ставлю таких прогнозів, тому що якщо комусь подобається, він носить. Зрештою, ці всі стилі йдуть по колесу, по колу. Сьогодні пройде, ще трошки часу пройде, і знову почнеться та сама хвиля.А українцям вдасться тоді втримати цей інтерес до себе, якщо вже вишитий національний одяг не буде такий популярний?Українцям треба іншим тримати інтерес до себе. Чим? Не одягом. Своєю креативністю, своєю інновацією, своїм інтелектом, своєю присутністю в Європі. – оцим всім, напевно. Не одягом – точно. Фешн – це ж є  наступний крок, не можна самим фешеном тримати, хоч ти і зацікавив фешеном. Чому я, наприклад, робила ці всі тури саме з одягом і з нотами українськості? Бо ти цим зацікавив. Чому я використовувала все українське, всі підґрунтя для своїх колекцій? Бо їм це нове, вони такого не бачили – ти зацікавив.Ну, окей, до тебе прийшли. Але ж треба цікавити далі. Ти ж не можеш тільки одягом тримати. Ти маєш далі відкриватися глибше. Оце тепер наш шанс – відкриватися глибше.Але вишитий одяг, елементи вишивки  характерні не тільки для українців. Та, безперечно. Ви знаєте, що хрестик взагалі з Франції пішов? Україна просто його споживає повним ходом.То чому українцям вдалося використати оцей мотив і стати популярними у світі, завдяки вишитому, і європейці досі асоціюють вишивку саме з Україною?Насправді це не зовсім так. У всьому світі дуже багато вишивки. Наприклад, в тій же  Мексиці, там стільки ручної роботи, стільки всілякої вишивки. Напевно, це просто той стиль – етностиль, який подобається людям, бо це справді красиво. Хтось купує якусь рясну тканину в квіти, а комусь подобається вишита тканина. Це класно, це красиво, це поза часом. Нема відповіді на це питання. Єдине, чим ми можемо ще далі цікавити в нашому етносі, як на мене, –  те, що в нас на достатньо невеликій території є мікс стількох різноманітних етносів. Є як мінімум 16 етнографічних регіонів, які це все мають і все різне. Мало того, я колись копнула Тернопільщину трошки глибше, тому що моя бабця була з Тернополя. Я найшла дуже красиву одну стару бабціну весільну вишиванку. І коли я вчилася в академії, у нас на третьому курсі були роботи за етнографічним мотивом. Я принесла цю вишиванку і мені викладачка каже: “Что это?”. Я кажу: “Це Тернопільщина, причому це моя баба відшила від весільної сорочки прабаби своєї”. Тобто це реальна історія. Це ж не просто, що вона собі взяла, намалювала, тобто це вже  історія. Я кажу: “От, таке село, такий район –  я хочу це”. Нащо викладачка сказала: “Ні, це все неправильно”, – от, має той шаблон стандарту – якщо Тернопіль, мають бути чорні смужки, це я про Борщівку.Вони зводять дуже вузько. А насправді в Україні кожне село мало свої традиції, свої рисунки, свої якісь кольори. Проблема з кольорами була тільки в тім, що не кожний мав доступ до тих якісних ниток, але ж кожний намагався. Я пам’ятаю історію своєї баби, яка казала мені: “Має бути унікальна в кожного вишиванка. Я нікому не давала відшивати”, – але  вона гарно вишивала. І бабця раз в церкві, коли її подруга приходила, то бігом за нею ставала і замальовувала, щоб змалювати. Всі хотіли щось одне унікальне. Нема шаблону, що там у всіх –  оце таке,  а це Франція – такий район, а це Україна –  такий район. Так, є дуже багато подібного, але є стільки красивого і невпізнаного.У мене, до речі, була колись шалена мрія. Я навіть вела перемовини на цю тему з Музеєм мистецтва Метрополітен, з Музеєм Вікторії й Альберта, але це страшні гроші коштує. Зробити так, як зробив колись Метрополітен-музей, – виставку етнографічних костюмів всіх наших українських регіонів і зробити виставку сучасних дизайнерів, які трансформують це вже в теперішній одяг і щось створюють. От, наприклад, колись вони мали там виставку  по китайському народному костюму і відповідно там всі топи від Dior, Givenchy, Gaultier – всі теперішні були представлені, хто робив на ті мотиви. А в нас є  стільки нашого всього, маємо і наших дизайнерів, які це роблять. Це можна зробити,  просто це комусь треба захотіти. Це хтось має захотіти представити Україну аж на такому високому рівні.Можливо, ви?Я фінансово не стягну. Я багато про це говорю, поки що бажаючих не виникло.Перед нашою розмовою, ви згадали про те, що якщо вже в нас назва проєкту “Європейці”, то це точно про вас, бо ви європейка і маєте ці європейські погляди уже дуже і дуже давно. То в чому сьогодні проявляється ця європейськість українців і ваша зокрема?Давайте почнемо від глобального – ми все-таки є в Європі. Так, ми територіально є в Європі. Культура України дуже глибинна і вона є, якщо почитати підручники. Я колись просто поцікавилась тою темою, коли почали розповідати, що “яка ми там Європа”. Вже навіть турки кажуть, що вони – Європа, а ми територіально – прямо сама Європа. Якщо почитати історію, то Україна завжди була величезною частиною європейської культури. На цю тему в мене був проєкт колись в Парижі. У мене було дефіле в Парижі і потім було дефіле в Санліс. То є сателіт Парижу, в якому похована Анна Ярославна – королева Франції, яка поставила свій підпис і привезла Євангелія, коли її чоловік король Генріх поставив хрестик, тому що він не вмів писати. Він на своєму підписі шлюбного контракту поставив хрестик. Скільки українок було  віддано в європейські цивілізації і вони ставали королевами? Скільки  взагалі було всього пов’язано – торговельні шляхи, інтелектуальні шляхи – з Європою? І коли нас хочуть зараз штучно відділити трошки від тієї Європи – “Путін –  конечно, геніальний стратег”, придумав, що вже “оказывается, Новгородская культура была”. Ну, такі чергові його перли прочитала – “не Київська Русь була, а Новгородська Русь була вже”. Йому ж треба вигадувати щось. Але насправді була Київська Русь, а до Київської Русі були такі народності, які населяли – вже про Трипілля навіть можна не згадувати, але знову ж таки – ті самі скіфи, які мали в руках такий фах – робили ювелірні прикраси, які сьогодні вражають всю Європу. І коли є виставка цього всього, то всі ходять, відкривають роти: “Вау!”, – тобто: “У нас ще не було нічого, а в вас уже було таке”. Як ми можемо не бути європейцями? Ми ними є, є генетика в кінці-кінців, і ми є невід’ємною частиною Європи, тому що ми є невід’ємною частиною культури Європи, яка дуже тісно переплетена з усією європейською культурою. І тому є так.Сьогодні це помітно у вашій сфері  – ця спорідненість української і європейської модних культур?Знову ж таки, якщо говорити про моду, тут нема поняття спорідненості – або ти крутий дизайнер, або не крутий. Якщо ти крутий, значить, ти споріднений з топовими дизайнерами і ти дихаєш з ними в унісон, і ти десь там стягуєш ідеї з однієї хмари. Якщо ти не споріднений, значить, не споріднений, але ти все одно робиш круті речі. Ми вміємо робити прекрасні речі, до нас ходять, навіть якщо взяти китайців, які в нас здирають. Я ніколи не забуду виставку в Парижі. Колись ми, кілька українських дизайнерів, брали участь у цій виставці, і мене тільки про одне попереджали: “Боже тебе у паси, пускати китайців з фотоапаратом”. Вони прямо ломилися до нас, на наш стенд. І закінчилося тим – а нам, чесно кажучи, в Парижі дуже треба було грошей – в останній день виставки ми вже так майже в нуль вийшли. Тут заходить якась китайка  і каже: “А можна я це пальто куплю?”. Я так думаю: “Ну, блін, вона ж здере його один в один. Та вже купляй”. Купила вона то пальто. А мені кажуть: “Ну, вона 100% його розкладе на полички, на лекала і зробить один-в-один”. Ну, з нас деруть, значить ми круті.Тобто плагіат – це теж і визнання.Звичайно.