У поляків російська мова асоціюється насамперед із тими злочинами, які нині коять окупанти

Усі навколо говорили, що може бути війна, але я не вірила. До останнього здавалося, що це неможливо. У ніч на 24 лютого їхала зі Львова у Він­ницю до брата. Коли вранці вийшла з потяга, чула сирену, подумала, що це якесь навчання. Уже вдома у брата дізналася, що почалася війна.

Наступного дня вирішила повертатися до Львова. Мій поїзд затримувався, й у якийсь момент я стрибнула в евакуаційний вагон. Їхала довше, ніж зазвичай, але без особливих пригод. На вокзалі у Львові було справді багато людей. Але попри тривогу всі зберігали людяність. У кав’ярні мені поступилися місцем, щоб я могла хоч підзарядити телефон.

Один із видів моєї діяльності це репетиторство. Із початком великої війни в усіх була розгубленість, разом з учнями вирішили тимчасово припинити заняття. Якийсь час ходила плести маскувальні сітки у Львові. Старалася бути корисною, а в результаті відчувала, що багато тривожуся, злякана й не використовую свого потенціалу в повному обсязі. Ніби хочу допомагати, але роблю не те, що в мене виходить найкраще.

Якось зателефонувала подружка з Кракова Божена Боба-Диґа. Війна на Донбасі хвилювала її ще вісім років тому, вона писала вірші про це, багато говорила зі своїми знайомими. А наприкінці лютого висловила думку про те, що я була б корисна у Кракові. Розповіла, що там багато жінок із дітьми, які не знають мови, а я як викладачка могла б допомогти. Божена була готова прийняти мене в себе. Мій коханий також підтримав цю ідею. Сказав, що мені варто їхати, бо бачив, наскільки я тривожна й не знаю, де себе подіти.

Подруга Божени композиторка Ева Корнецька теж висловила щире бажання допомагати переселенцям з України. Вона має театр-кабаре Loch Kamelot і спочатку думала над тим, щоб зробити там хостел. Але приміщення театру не місце для комфортного житла. Коли я вже їхала до Кракова, Божена поговорила з Евою, і до них прийшла ідея зробити в театрі курси ви­в­чення польської мови для українців. Там я стала викладачкою.

На курси набрали три групи слухачів. У нас були нестандартні умови. Зазвичай на мовних курсах в одній групі навчаються вісім людей, а в нас було 25. Але учні були свідомі. Вони опинились у ситуації, коли їм необхідно вчити мову. Водночас це місце стало острівцем України у Кракові. Люди були щасливі просто спілкуватися між собою.

Серед слухачів були люди з усіх куточків України Миколаєва, Київщини, Черкас, Донеччини, Вінниччини, Дніпра, Львова. Дехто з початком повномасштабної війни одразу пере­йшов на українську, і я про це навіть не здогадувалася. Проте були ті, хто продовжував розмовляти російською. Спершу я питання мови не порушувала, прагнула створити комфортний простір. Розуміла, що люди в біді, й не хотілося когось перевиховувати в цей час. Але за місяць нічого не змінилося. Тоді я розповіла історію про те, що насправді поляки самі в неймовірному шоці, що люди з України спілкуються російською. Адже тепер на вулицях Кракова чути польську, російську й тільки час від часу українську. А в поляків російська мова асоціюється насамперед із тими злочинами, які нині коять окупанти. Сказала ученицям, що відтепер вони є послами України. Поляки, дивлячись на кожного з нас, формують думку про цілу країну. Здається, ці слова їх переконали чи бодай когось змусили задуматися. Частина учнів після цього завжди говорила зі мною українською.

Жінки, які мають дітей, хотіли залишитись у Польщі на якийсь час заради їхньої безпеки. Зрозуміло, що вони тужать за чоловіками й хочуть повернутися, але відчуття відповідальності сильніше. На курсах навчалася анестезіолог Оксана зі Львова. Вона поїхала в Польщу, бо її маленький син лякався сигналів тривоги. Але згодом дитина трохи заспокоїлася й вони повернулися додому. У червні Оксана підключалася до нас онлайн зі Львова.

Результати вивчення польської різні. Одні учні починали з нуля, а до закінчення курсу могли добре говорити, будувати розгорнуті відповіді, висловлювати погляди. Дехто розмовляє ще слабко, але навчився розуміти мову. Не всі жінки могли виконувати домашнє завдання. Бо якщо людина влаштувалася на роботу і має дітей, то часом фізично важко все встигнути. Але це був курс-адаптація, люди позбулися страху, що вони десь у чужій країні й нічого не розуміють.

Курс вела не зовсім сама. Ева, яка віддала нам театр, була присутня на більшості занять. Щось підказувала, вчила людей дикції та вимови. Якщо я в чомусь вагалася, могла в неї запитати, яке слово чи вислів використати в розмовній мові. Дивовижно, але Ева також почала вчити українські слова.

Коли поселялася в Божени, був задум, що в побуті чергуватимемо спілкування українською та польською. Вона вже бувала в Україні й розуміє мову добре. Але оскільки я викладала польську, мені хотілося якомога більше заглибитись у мовне середовище. Тому вийшло так, що я більше вчилася в Божени, ніж вона в мене.

Підтримка поляків відчувалася постійно. У театрі, де проводила курси, продовжували ставити спектаклі. Щоразу після закінчення виступу актори говорили про війну в Україні, а потім співали українську народну пісню “Ой, попід гай зелененький”.

У Варшаві було багато благодійних концертів на підтримку України. На одному з них я читала свої вірші. Також було багато віршів українських поетів, частину з яких я озвучувала, а польська перекладачка Анета Камінська читала переклади. З початку повномасштабної війни Польський інститут літератури створив інтернет-портал для підтримки українських авторів “Посестри”.

Поляки щиро зізнавалися, що українська красиво звучить. Звісно, коли читала свою поезію, вони багато чого не розуміли. Але тепер захоплення українською мовою і культурою велике. Письменниця Агата Ставська постійно розпитувала про нашу мову. Її вірш переклали українською, і вона попросила мене начитати його на диктофон, щоб вона могла слухати, як він звучить. Мова, за яку люди віддають життя, не може не викликати інтересу. Наші воїни й ми всі нині платимо надзвичайно дорогу ціну й наша мова стає неймовірно коштовною.

Про різноманітні заходи, що їх проводять у Польщі для українців, Божена розповіла друзям-письменникам з Австрії. Вони так захопилися допомогою поляків, що також захотіли підтримати українців. Запросили нас із Боженою на благодійний вечір у Капфенберзі.

Коли їхала туди, переживала. Мені хтось сказав, що німці під російською пропагандою, нібито вважають Україну частиною Росії. Щодо Австрії теж був такий страх. Але виявилося, що вони чітко розуміють ситуацію, переймаються подіями в Україні й уболівають за нас. На благодійному вечорі вдалося зібрати 2 тисячі євро. Частина цих грошей залишилася для бази курсу польської мови, а частину я відправила у фонд “Повернись живим”.

Після завершення благодійного вечора до нас із Боженою підійшов австрієць поважного віку й почав згадувати, як тут були радянські війська. Також сказав, що пам’ятає українських солдатів. Після цих слів моє серце втекло в п’яти, не уявляла, що він може розповісти. Та раптом австрієць сказав: “Українці саджали мене й інших хлопчиків на коней і катали біля річки. Я це досі пам’ятаю”. Це так круто, що десятки років тому якісь українці залишили після себе добрий спогад і людяний образ. Тепер ми приїхали й пожинаємо плоди їхньої доброти.

Намагатимуся написати есей про Краків. Хочеться запам’ятати цих людей. Їх було багато тих, хто допомагав українцям, а також тих, хто потребували цієї допомоги. Я знаю, що в мене більше ніколи не буде таких учнів, як на мовних курсах у Польщі. Таке відбувається раз на життя. Цей період переконав в істині того, що писав Еріх Марія Ремарк: у темні часи добре видно світлих людей. Коли росіяни коять жахливі звірства, то десь мусять бути люди, які роблять щось дивовижно добре. Інакше як тоді вижити?

Тепер мало пишу поезію. Те, що відбувається, сильніше за мої вірші. І подвиги наших героїв значно більші, ніж можна уявити, коли створюєш літературу.

Не покладаюся на передбачення і прогнози експертів щодо тривалості війни. Знаю, що війна триватиме, доки ми не переможемо. Мусимо воювати до цього моменту і все.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”