Ягідну ферму обслуговують дві-три людини

24 лютого вранці почув вибухи. Зайшов у фейс­бук, усі писали про напад Росії. Не одразу прийшло розуміння, що це повномасштабна війна. Тішив себе надією, що якось минеться, швидко закінчиться. Спершу поїхав на заправку. Потрібно було заправити дві машини, генератор батькам. Закупив продукти крупи, борошно, макарони, багато масла, м’яса. Потім вирушив до військкомату, там стояла черга на кілометр. До вечора так туди й не потрапив. Пішов наступного дня. Знову повно людей. Казали: черги не займайте, вже стільки народу набрали, що немає сенсу тут стояти. Повернувся додому засмучений. Списався зі знайомою. Дізнався, що вона в теробороні Шевченківського району Києва. Попросив і мене туди забрати. Сказала прийти на восьму ранку, додасть у список. До обіду зібралося 100 осіб. Перед нами виступив комбат. Сказав, що на підході до Києва вже стоїть русня. Запитав, чи готові опинитися там, де ще ніколи не були? Просто занурив нас у реалії, й це правильно. Багато людей пішло добровольцями на патріотичному пориві. Не задумуючись, що можуть убити, хтось може залишитися калікою. Що треба сидіти в окопі на холоді. Це не жарти. Після виступу комбата п’ятеро людей повернулися додому. А нас відправили у школу, там видали зброю. До цього я не мав жодного стосунку до військової служби.

Батькам не одразу сказав правду. Запевнив, що тероборона не армія. Мовляв, чергуватиму. Додому приходитиму ночувати добу через добу. Потім подзвонив і повідомив, що буду за тиждень. А тоді зізнався, що я в батальйоні тероборони, який входить до Збройних сил України. Приїду нескоро.

Перший бій завжди страшний, як і перший обстріл. Сидиш у підвалі, чуєш, як стіни над тобою ходором ходять. Це був початок березня, тоді росіяни сильно “Градами” крили. Головне поруч були люди, з якими стали друзями з першого дня. Познайомились у черзі, коли записувались у тероборону. Потім нас в одне відділення оформили. Тепер із 12 людей поруч лишилося троє. Решту перевели, розкидали по різних батальйонах, підрозділах. Багато людей прийшло на фронт із бізнесу. Поруч зі мною друг Алекс. Він кінорежисер, продюсер, має кілька бізнесів. Із деякими людьми перестав спілкуватися. Є знайомий із татуюванням тризуба на плечі. Він уже в обід 24 лютого був у Львові, такий патріот.

На українську мову перейшов недавно, розмовляю ще з помилками. До цього спілкувався виключно російською. Коли їздив у Нідерланди на на­вчання по ягоді, мене питали: чому українець розмовляє російською? Не знав, що відповісти. А потім подумав: скільки людей вбивали, катували за українську мову. Згадати хоча б Розстріляне відродження, Василя Стуса. Ці люди намагалися зберегти мову, а ти вважаєш: “какая разница?”

Почав перед війною будувати дім у передмісті Києва. Було багато планів щодо особистого життя, проєкти. Із початком повномасштабної війни все зупинилося. Важко поєднувати службу й управління бізнесом. Ягідна ферма працює. Там залишилися батьки, справляються. Я долучаюся в телефонному режимі. Це складно, бо треба постійно розмовляти тоді, коли не можеш. Знайшов батькам помічників із логістики, клієнтсервісу. Допомагає кума, вона з 2017 року з нами. Працює із соцмережами й чат-ботом. Максимально автоматизували процеси, які можна було.

Бізнес це сімейна справа. До війни батьки багато займалися фермою. Вважаю, що не можна працювати з ідіотами, а з рідними і друзями так. Знаю багато прикладів, коли три-чотири людини будують господарство і за два-три роки розбігаються. Тому що всі вважають себе гетьманами, хочуть не реально працювати, а тільки отримувати гроші. Так це не працює. Фермерський бізнес і управління господарством відповідальна справа. Або ти живеш цим, впахуєш, або все втрачаєш. У нас із батьком теж не все гладко було, двічі розбігалися. 2017-го три місяці не розмовляли, а торік десь місяць. Але завжди мирилися. Розуміємо, що не можемо один без одного.

Ідея створення ягідної ферми належить батьку. У мене були інші проєкти. Працював тоді в команді гонщика Вадима Нестерчука, який виступав на ралі. Сімейний бізнес починали за власні кошти. Вважаю, що не можна влазити у кредити. 2013-го, коли почали садити кущі, я приїздив декілька разів за сезон. Наступного року стали розширятися, долучився фінансово. 2017-го розлучився з дружиною. Мав більше часу, щоб займатися фермою. За два роки частково жив на фермі. Займався будівництвом, доглядом за кущами, поливанням, обрізанням. Воно починається в січні, закінчується в березні. Робив це самостійно. Повністю оселитися в селі не можу, мені потрібен ритм міста. Обрали лохину, тому що ніша була не закрита. Побачили, що збут непоганий, а ягоди мало. У майбутньому хочемо розширити ферму по інших культурах, зробити замкнутий цикл. Щоб, окрім ягід, був мед, трохи м’яса, овочів тобто повноцінне господарство.

Я став хейтером багатьох українських організацій, що нав’язують підхід щодо вирощування ягід, са­джанців, використання добрив. У ягідній сфері є багато шахраїв, так званих інфоциган. Вдалося потрапити до міжнародного клубу SAPberryclub. Вони запропонували навчання в Нідерландах. Там у мене відкрилися очі на те, як треба вчити людей технології. Це не те, що в Україні показують. Просто маячня. Людей дурять. Пам’ятаю, зняли з посади одного міністра аграрної політики. Під час його каденції виділяли багато дотацій, заохочень, відшкодувань фермам. Після його відставки почали у фейсбуку писати: “А як же ми тепер без держдопомоги?” Стало зрозуміло, що малі господарства сиділи лише на дотаціях. Для порівняння, на багатогектарних фермах збирали по 23 тонни ягід із гектара. У нас торік було 10 тонн із гектара.

Сезон починається у травні з полуниці. На початку липня вона закінчується, тоді збираємо лохину до кінця серпня. Поля під полуницею скоротили, хочемо поставити теплиці й вирощувати цю ягоду там. Це мінімізує вплив погодних умов. Два роки поспіль була проблема: заливало дощами навесні, смак ягоди через це псується. Доки триває сезон, працюємо без вихідних. Збирання ягід починається о 4:305:00, триває до 10:00. Потім розвожу по магазинах, роздрібним клієнтам. Робота закінчується о 19:00. Для обслуговування ферми достатньо двох-трьох людей. Додатково працівників наймаємо на збирання ягід. Увесь урожай збуваємо в Києві й області. Усі кажуть: треба продавати за кордон. Але експорт це інші масштаби. Треба зібрати партію ягід на 20 тонн одного сорту, зовсім інший підхід. Ми продаємо переважно свіжу лохину, морозимо не більш як тонну на рік для своїх клієнтів. Нині є можливість замовити ягоди для військових на фронт. Цією функцією покупці користуються постійно.

Секрет мого підходу розвиток, навчання за кордоном, багато праці. Посадити кущі це 5 відсотків справи. Треба розуміти, на яку клієнтуру працюєш, де твоя цільова аудиторія, як реалізовуватимеш ягоду. Нині лохини на ринку валом. На базарі вартість впала до 90 гривень. Знайомі куштували там лохину. Зрозуміли, що це зовсім інша ягода. Смак залежить від підготовки та фільтрації води, добрив, правильно дібраного комплексу мінералів та елементів. Вони мають за потрібної температури засвоюватися. Ягода може сама рости перший рік буде велика, солодка. Мікроелементів вистачає в торфі, куди її посадили. На другий рік трохи менша. На третій ягоди майже не буде чи дрібна, а потім кущі починають хворіти. Тобто сама собою вона не росте, треба для цього щось робити. У нас на фермі є метеорологічна станція, система управління поливанням та автоматизованим внесенням добрив. Це комплексне рішення від датчиків у полі до вузла, що роздає добрива на різні ділянки. Повністю автоматизовано все.

В Україні популярна полуниця. Торік продавав за 100 гривень кілограм, на базарі вона була за 3040. Проблем із покупцями не було. Маю сорт Ельсанта із присмаком суниці. У сорту Мальвіна він шоколадно-вишневий. Тобто їси й кайфуєш від кожної ягоди. Тому можна сказати, що популярна будь-яка ягода, коли вона якісна. Лохина є з медовим присмаком, чорничним, клієнти це цінують. Не зустрічав хорошої смородини, малини. Бо для цього треба вирощувати складні сорти, які вимагають багатьох умов, добрив. Це коштує недешево.

Попит під час війни впав, бо купівельна спроможність знизилася. Зробили для багатьох постійних клієнтів лояльні умови, знижки. Декому, хто сильно постраждав, ягоду подарували. З 2016 року ціна незмінна 200 гривень за кілограм. Що буде з вартістю наступного сезону, сказати не можу. Планування в Україні ненадійна річ.

Конкуренція у фермерстві в Україні на рівні плінтуса. Я був перший, хто почав позиціонувати свій бізнес як ягідну ферму. Тепер кожен другий називається ягідним фермером, робить сторінку у фейсбуку та продає. Конкуренти знають, що я у Збройних силах тепер. Обдзвонюють моїх клієнтів, пропонують ягоду дешевше. Обурює, що люди хочуть прийти на все готове. Наприклад, виставляю допис на сторінці ферми, він набирає сотню лайків. Конкуренти додають тих людей у друзі. Роблять розсилку, щоб купували в них. Хіба це рівень конкуренції? Нині багато хто каже про херсонських фермерів. Співчувають, що опинилися в окупації. Хоча частина з них відверті сепаратисти. У деяких полуничників стояли аватарки в соцмережах: “Мой родной язык русский, Крым русский”. А потім ми повернемо території, вони казатимуть, що сильно постраждали. І їм державні дотації потрібні насамперед.

Щоб розпочати справу, потрібно бути не фермером, а підприємцем. Людина може знати, як виростити ягоду, не боятися роботи в полі, але цього замало. Головне питання куди продати врожай? На Волині багато людей вирощує лохину. Іде сезон, нормальна ціна на ягоду. Усі тримають вартість, доки іде попит, щоб заробити грошей. І тут приїздить фермер із Луцька, здає лохину по 90 гривень. Увесь ринок падає. Ця людина потім плаче, що немає грошей, нічого не заробив. Виправдовується, що не хотів на базарі довго стояти. Тобто ніякого планування, стратегічного мислення.

За пів року війни ухвалив більше важких рішень, ніж за весь час у бізнесі. Наслідків пандемії коронавірусу ми не відчули, більше проблем наробила погода вбила полуницю. Була тепла зима, холодна весна й дощі. Мій головний принцип у роботі треба залишатися людиною. Надихають працювати емоції клієнтів. Коли присилають фото, як діти їдять ягоди з нашої ферми.

Допомога від держави має бути одна не чіпати фермерів. Податковою, перевірками, корумпованими органами місцевої влади. Не потрібні дотації, кредити. Дайте можливість спокійно працювати решту зробимо самі. За останні роки ухвалили багато законів, які шкодять фермерам. Усе робилося, для того щоб знищити дрібного виробника більше податків, обмежень.

Місія бізнесу в умовах війни зберегти робочі місця й допомагати людям. Перші два місяці країна трималася тільки за рахунок бізнесу. Держави не було. Захисники вдягали та їли те, що привозили волонтери.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”